Оце хвилю тому дзвонив черговий стартер. Доповідав, що звільняє всі стартові доріжки від транспорту й цистерн із пальним. Встигне до прибуття 714. Міська пожежна команда їде з усім своїм спорядженням. Мобілізовано всі відділення.
— Чудесно! Коли приїде їхній комендант, нехай зв'яжеться зі мною. Бо коли 714 піде на посадку, по аеродрому не повинні сновигати пожежні машини. Звичайно, якщо 714 буде сідати... цілий...
— Боже правий, якщо вже сюди виїхала міська пожежна команда, то за хвилю нам на голову звалиться преса!.. — втрутився в розмову Бердік. — Ще ніколи на нашій лінії не траплялося нічого подібного. Уявіть собі перші сторінки газет! Милосердний боже! Літак, повний хворих людей — без пілота! Евакуація населення з будинків коло моста. Не кажучи вже про...
— Пресу доручи нашому референтові по пресі, — урвав його диспетчер. — Виклич Говарда. Центральна має його домашній телефон.
Бердік кивнув телефоністові, і той, знайшовши у списку номерів Говардове прізвище, за хвилину вже набирав його номер.
— При такій ситуації важко уникнути преси, Гаррі. Галас буде чималий. Кліфф це якось уладнає. Скажи йому тільки, щоб він тримав їх подалі від нас. Я не хочу, щоб вони морочили нам голову. Тут і без них вистачить клопоту.
— Що за ніч! — зітхнув Бердік, нетерпляче дмухаючи в телефонну трубку. — А де доктор Девідсон? — запитав він телефоніста.
— Поїхав до хворого. Ніхто не знає куди. Але незабаром має повернутися. Я залишив йому вдома записку.
— Сто чортів! Саме сьогодні його мусили викликати! Якщо він не з'явиться протягом десяти хвилин — дзвони в лікарню. Може, той лікар на літаку потребує допомоги. Ну, відгукнись нарешті, — Бердік люто дмухнув у телефонну трубку. — Прокинься, Кліффе! Як можна так міцно спати!
А в цей час у передмісті Ванкувера ще один телефон порушив нічну тишу настирливим дзеленчанням. Гладенька жіноча рука висунулась з-під ковдри, на мить завмерла на подушці й знов ворухнулась. Рука шукала потемки вмикач нічної лампи. Знайшла. Гарна жінка з рудуватим волоссям, у білій вишитій нічній сорочці, заплющила очі від раптового світла й вислизнула з-під ковдри. Вона нехотя сягнула по трубку й сонно притулила її до вуха. Примруженими очима глянула на будильник, що стояв на столику, й озвалась:
— Слухаю.
— Місіс Трелівен?
— Так. Хто говорить?
— Мені потрібен ваш чоловік.
— Його немає вдома.
— Немає вдома? А де ж він? У мене до нього дуже пильна справа!
Вона зручніше сперлася на подушки, намагаючись зібратися з думками. Якусь мить їй здавалося, що це сон.
— Алло, алло! Місіс Трелівен? Ми вже дзвонимо кілька хвилин...
— Я прийняла снотворне, — відповіла жінка. — А хто це говорить у такий пізній час?
— Даруйте, що турбую вас, але справа надзвичайно важлива. Нам треба негайно зв'язатися з капітаном Трелівеном. Говорять з бюро Трансканадської лінії.
— А-а! — Жінка тільки тепер прокинулась. — Він зараз у матері. Батько дуже захворів, і він з матір'ю чергує біля нього.
— Це тут, у місті?
— Так, недалеко. — Вона назвала номер телефону.
— Дякуємо, зараз туди подзвонимо.
— А що сталося? — запитала жінка.
— Вибачте, будь ласка, але в мене немає часу пояснювати. Ще раз дякую. До побачення.
Жінка поклала трубку. Дружина старшого пілота, вона вже звикла до несподіваних нічних телефонних дзвінків, але ніяк не могла змиритися з ними. Невже Пол єдиний пілот, якого можна піднімати з постелі, коли десь щось трапляється? Певно, знову хочуть послати в незапланований рейс. Ну що ж, мабуть, він заскочить додому переодягтися і взяти необхідне в дорогу. Треба приготувати термос з гарячою кавою і бутерброди. Вона ще встигне. Жінка накинула халат і, напівсонна, почовгала до кухні.
А за дві милі від свого дому Пол Трелівен куняв на канапці в материній кімнаті. Півгодини тому мати йому сказала, що тепер вона сама посидить коло хворого чоловіка, а він хай відпочине. Ввечері був лікар і заспокоїв її: криза пневмонії, небезпечної в похилому віці, минула, і тепер хворому потрібен тільки добрий догляд. Трелівен був вдячний матері, бо почував себе вкрай стомленим. 36 годин тому він повернувся з рейсу до Токіо, по дорозі завіз до Оттави парламентську місію й досі не відпочивав через тяжкий стан батька.
Прокинувся він від того, що хтось сильно смикав його за руку. Підвів голову й побачив над собою материне обличчя.
— Добре, мамо, зараз іду. Ти йди лягай.
— Ні, синку, я буджу тебе не для цього. Батько спить, як немовля. Дзвонять з аеропорту. Я сказала їм, що ти змучений і мусиш відпочити, але вони наполягають. Це неподобство! Наче не можуть зачекати до ранку!
— Добре, зараз іду до телефону.
Лягаючи спати, Пол зняв тільки куртку й черевики і розв'язав краватку. Телефон був у холі, й Пол підійшов до нього в шкарпетках.
— Трелівен слухає, — сказав він у трубку.
— Слава богу! Поле, говорить Джім Брайєнт. Я вже був зовсім впав у відчай! Ти дуже потрібен нам! Можеш негайно приїхати в аеропорт?
— Що трапилось?
— Паскудна історія! Літак Лінії нерегулярного транспорту, стара посудина "Емпрес С VI", одна з отих відремонтованих машин, зараз летить з Вінніпега. На борту близько шістдесяти пасажирів. Деякі тяжко хворі. Отруєння. Обидва пілоти теж.
— Що? Обидва пілоти?!
— Так. Оголошено аварійний стан. За штурвалом сидить тип, який не літав багато років. На щастя, літак веде автопілот. У них тут немає жодного льотчика. Просять, щоб ми допомогли. Тому ми хочемо, щоб ти приїхав на аеродром і посадив машину.
— Ти збожеволів! Як же я це зроблю?— Трелівен глянув на ручний годинник. — О котрій вони мають сідати?
— П'ять нуль п'ять за нашим часом.
— Лишилося менш ніж дві години. Треба негайно їхати. Слухай, я зараз у південній частині міста...
— Давай адресу! — Трелівен назвав вулицю і номер будинку. — Поліційна машина за кілька хвилин буде в тебе. Коли приїдеш на аеродром, мчи до кімнати контролю руху.
— Гаразд, я одягаюсь.
— Бажаю успіху, Поле!
Трелівен кинув трубку і повернувся до кімнати. Взув черевики, мати подала йому куртку.
— Що сталося, синку? — схвильовано запитала вона.
— Неприємності. Серйозні неприємності. Боюсь, що ситуація дуже складна. Зараз сюди приїде поліція.
— Поліція?
— Спокійно, мамо. Вони тільки відвезуть мене на аеродром. — Обняв її. — Нема чого хвилюватися. Потрібна моя допомога. Погано, що мушу лишити тебе саму. — Він узяв тютюн і люльку, сховав у кишеню. — Стривай, а звідки вони довідались, що я тут?
— Не знаю... Мабуть, дзвонили до Далсі...
— А-а-а, так, напевно. Подзвони їй, мамо, і скажи, що все гаразд.
— Зараз, але що там сталося, Поле?
— На літаку, що летить до Ванкувера, захворів пілот. Вони хочуть, щоб я по радіо посадив машину на аеродромі. Якщо вдасться.
Мати не зрозуміла.
— Що це значить — "посадив по радіо?" Якщо пілот хворий, то хто ж здійснить посадку?
— Я, мамо. 3 аеродрому. В кожному разі спробую.
— Не розумію.
"Я теж не дуже розумію", — думав Трелівен, вже сидячи у поліційній машині, що на максимальній швидкості мчала вулицею. Нічну тишу краяло виття сирени, обабіч миготіли ліхтарі.
— У вас, здається, буде весела ніч на аеродромі! — буркнув через плече сержант поліції, що сидів поруч з шофером.
— Схоже на те, — промовив Трелівен. — Ви не знаєте подробиць?
— Я взагалі не знаю, про що йдеться, — сержант сплюнув у вікно. — Знаю тільки, що всі наші машини мобілізовано на аеродром. Будемо евакуювати людей з будинків, що коло мосту. Ми теж їхали туди, але нас по радіо завернули і наказали взяти вас. Мабуть, якась веселенька історія, га?
— Знаєте, що я думаю? — втрутився шофер. — Думаю, що якийсь реактивний літак з атомними бомбами на борту збився з курсу, і оце його там чекають.
— Зроби мені приємність, — сказав сержант, — і заткни пельку. Коміксів начитався.
Трелівен подумав, що ніколи в житті він не діставався так швидко з дому на аеродром. За кілька секунд вони вже були в Марполі, а ще за хвилину на Лулу-Айленд. Звернули праворуч, позаду залишилися другий міст і гирло річки. На Сі-Айленд попід будинками стояли поліційні автомашини, а полісмени будили людей, щось говорили здивованим і враженим мешканцям. Ось уже останній відрізок асфальтованої дороги, що вела просто до аеродрому. Незабаром вони побачили вогні повітряного порту. Перед аеродромом шофер різко загальмував. Покришки жалібно застогнали. З-за будинку навстріч їм виїхала пожежна машина і повільно завернула на площу. Сержант смачно вилаявся.
Трелівен вискочив з машини перед головним входом і, перш ніж змовкла сирена поліційної машини, вже мчав сходами угору, відіпхнувши швейцара, що намагався його затримати. Незважаючи на міцну будову, він рухався навдивовижу спритно. Так, струнка міцна постать, довгі ноги, біляве волосся і суворе, але приємне обличчя — все це вабило погляди багатьох жінок. Трелівен мав репутацію суворого командира, і член його команди, завинивши в чомусь, знічувався під холодним поглядом ясних очей капітана.
Він вбіг до кімнати контролю руху саме тоді, коли Бердік розмовляв по телефону дуже поштивим, але нервовим голосом.
— Ні, пане директоре, він не має диплома. Літав під час війни тільки на одномоторних літаках. Відтоді не літав... Я питав їх про це. Лікар на борту каже...
Головний диспетчер підійшов до Трелівена і привітався.
— Дуже радий, що ви приїхали. Ну, просто камінь з душі...
Трелівен кивнув на Бердіка.
— Це він розповідає про того у літаку?
— Так, розмовляє із своїм головним у Монреалі. Його шеф, здається, не в захваті від усього цього. Я — теж. Але чим той може зарадити? Кінчай уже, Гаррі!
— Але ж ми нічого більше не можемо зробити! — Бердік скривився і витер піт. — Ми повинні посадити його. У місті є пілот Трансканадської лінії, капітан Трелівен. Хвилину тому він приїхав сюди на аеродром... Спробуємо зробити посадку по радіо... Зробимо все, що можна, пане директоре... Знаю, що це великий ризик, але ви можете запропонувати щось інше?
Трелівен узяв у чергового радіозведення 714. Уважно переглянув їх. Потім попрохав:
— Метео! — Йому дали останні зведення погоди. За хвилину відклав папери, похмуро глянув на диспетчера і, витягши з кишені люльку, заходився її набивати.
Бердік усе ще розмовляв по телефону.
— Я думав про це, пане директоре! Говард візьме на себе пресу.