Але не думати не могла. І легше мені не ставало, а навпаки, гіршало. Я розуміла: треба щось робити, але де себе подіти – не знала.
Вона замовкла, і Пітер спитав:
– А що ж далі?
– Можна було б повернутися до університету, але я поклала собі не вертатись. Вчитися заради самого тільки диплома не хотілося, та й навчання втратило принадність, почало видаватися забавою.
– Я вас розумію.
Крістіна задумано піднесла до губ чарку. Дивлячись на її чіткий профіль, він подумав, що цій дівчині, видно, не позичати ні витримки, ані самовладання.
– Ну, а потім, – провадила вона далі, – побачила якось на площі Карондель вивіску "Курси секретарок" і вирішила, що саме це мені й потрібно. Вивчуся на секретарку й працюватиму з ранку до вечора, ні про що, крім роботи, не думаючи. І так воно й вийшло.
– А як ви опинилися в "Сейнт-Грегорі"?
– Я там жила, відколи приїхала з Вісконсіну. І одного ранку, снідаючи, прочитала у відділі оголошень "Таймс-Пікаюн", що власникові готелю потрібна секретарка. Було ще зовсім рано, я зрозуміла, що буду перша, й стала чекати. Тоді У. Т. ще приходив на роботу раніше від усіх. Коли він прийшов, я вже сиділа в його приймальні.
– І він зразу взяв вас?
– Та як вам сказати… Слів "Гаразд, я вас беру" я так і не почула. Дізнавшись, чого я там сиджу, У. Т. відразу завів мене до свого кабінету й почав диктувати листи, а потім завалив поточними справами, і на той час, коли почали приходити інші претендентки, я вже працювала на повну силу. Ну, і вже з власної ініціативи казала їм, що місце зайняте.
Пітер засміявся.
– Старий вірний собі в усьому!
– Він, мабуть, ще довго не знав би, як мене звуть, якби за три-чотири дні по тому я не залишила на його столі записки: мене, мовляв, звуть Крістін Френсіс, прошу призначити мені таку-от платню. Записку він повернув мені, не сказавши ні слова, – тільки поставив у кутку свій підпис і на тому всі формальності скінчилися.
– Просто, як у казці, – сказав Пітер, підводячись і потягуючись усім своїм дужим тілом. – Отой ваш годинник знову витріщається на мене. Я, мабуть, таки піду.
– Якось воно несправедливо вийшло, – докірливо мовила Крістіна. – Весь вечір пробалакали тільки про мене.
Вона раптом зловила себе на тому, що думає про нього як про мужчину – сильного мужчину, який, напевно, вміє бути ніжним. Вона вже бачила це сьогодні, коли він на руках переносив Олберта Уеллса з одного номера в другий. І запитала себе: "А що, якби ти опинилася в його руках?.."
– Зате ми чудесно провели його – і розважили душу після такого паскудного дня. А про інші речі ми ще набалакаємося, правда ж?
Він стояв над нею, дивлячись їй просто в очі. Вона кивнула, і тоді він нахилився й легенько поцілував її.
В таксі, викликаному по телефону від Крістіни, Пітер Макдермот розслабився і, віддаючись почуттю приємної втоми, почав перебирати події минулого дня, що вдерлися, власне, і в день новий. Після звичайної пайки денних турбот вечір підніс йому свої сюрпризи: неприємну розмову з герцогинею Кройдонською, клопоти з Олбертом Уеллсом, напад на Маршу Прейскотт. І до всього того – нові проблеми, пов'язані з Огілві, Гербі Чендлером, а тепер ще й Кертісом О'Кіфом, чий приїзд для нього, Пітера, міг означати втрату роботи.
Та все це відступало перед думкою про Крістіну – Крістіну, яку він так давно знав, але сьогодні неначе побачив уперше. Він нагадав собі: жінки вже двічі накоїли тобі лиха. Тож стримуйся, не давай серцю волі. Ти просто не маєш більше права бути легковажним…
Таксі швидко мчало Єлісейськими Полями до центру міста. Минаючи те місце, де їх з Крістіною затримали, Пітер помітив, що канатний бар'єр уже знято й поліції немає. Але згадка про трагедію знову викликала в нього якийсь невиразний неспокій, що не залишав його й тоді, коли машина зупинилася біля його дому – за два квартали від готелю "Сейнт-Грегорі".
Вівторок
1
Як усі готелі, "Сейнт-Грегорі" прокидався рано, мов солдат-ветеран на передовій після короткого, чуткого сну. Задовго до того, як перший мешканець підводився з ліжка й, сонно спотикаючись, човгав до ванної, всі механізми готельної служби вже працювали злагоджено й ритмічно.
Близько п'ятої ранку бригади нічних прибиральниць, що протягом восьми годин гарували в службових і кухонних приміщеннях, на сходах і в головному вестибюлі, стомлено зносили свої знаряддя в комори – до наступної ночі. А там, де вони^ пройшлися, підлога блищала, дерево й метал сяяли й приємно пахли свіжим воском.
Одна з прибиральниць, стара Мег Єтмен, яка працювала в готелі вже років із тридцять, тягла ногу; дивлячись на її незграбну ходу, можна було б подумати, що стара дуже втомлена. Але кульгала вона зовсім не тому: до її стегна був міцно примотаний клейкою стрічкою три-фунтовий шмат телятини. Півгодини тому, залишившись на кілька хвилин на самоті, Мег поцупила телятину з кухонного холодильника. З давнього досвіду вона добре знала, де що лежить, і діяла спритно: швиденько загортала здобич у ганчірку, якою витирала порох, заходила до жіночого туалету, замкнувшись, видобувала котушку клейкої стрічки й примотувала телятину до стегна. М'ясо було страшенно холодне й слизьке, але стара терпіла, знаючи, що так вона зможе спокійнісінько пройти повз охоронника при службовому виході, який перетрушував кожну сумку чи набиту кишеню. Гарантія успіху була стопроцентна: Мег ще ні разу не попалася.
На третьому поверсі, в кімнаті за надійно замкненими дверима без усякого напису телефоністка відклала плетіння, щоб дати перший ранковий дзвінок-побудку. Телефоністка – місіс Юніс Болл, удова, бабуся кількох онуків, була старшим оператором нічної зміни, на якій разом з нею працювали ще дві телефоністки. Час від часу між п'ятою й сьомою годинами то одна, то друга з них будила мешканця – вмикала номер телефону, напередодні занесений на його прохання в картотеку. Кожна картка в шухлядці відповідала п'ятнадцятихвилинному відтинку часу. Після сьомої кількість дзвінків різко зростала.
Натренованими пальцями місіс Болл перебрала картки і пересвідчилася, що найбільше замовлень припадає, як завжди, на 7.45 – щось близько ста вісімдесяти. Навіть працюючи з граничною швидкістю, три телефоністки навряд чи встигнуть розбудити таку кількість людей менш як за двадцять хвилин, а це означає, що їм доведеться розпочати раніше – о 7.35 (якщо, звісно, вони встигнуть на той час упоратися з замовленнями на 7.30) – і дзвонити аж до 7.55, а потому зразу переходити на восьмигодинну групу.
Місіс Болл зітхнула. Сьогодні, видно, не обійдеться без скарг в адміністрацію на "отих безголових телефоністок, які не можуть вчасно розбудити людину, бо, напевно, сплять на комутаторі".
Ще добре, що вранці, на відміну від нічної пори, мало хто з мешканців схильний до балачок і телефонного флірту (до речі, саме для захисту від дон-жуанів двері комутатора завжди замкнені й на них немає таблички). Крім того, з восьмої ранку починає сходитися денна зміна – в години пік готель обслуговують п'ятнадцять телефоністок, – а о дев'ятій всі троє нічних чергових уже спочиватимуть дома в ліжку.
Надійшов час ще одного дзвінка. Знову відклавши плетіння, місіс Болл натиснула на ключ, і десь високо над нею ожив телефон.
В підвалі, у кімнатці чергового, технік-доглядач третього розряду Уоллес Сантопадре відклав дешеве видання "Грецької цивілізації" Тойнбі й доїв другу половину бутерброда з фісташковим маслом. Протягом останньої години все було гаразд, і він читав книжку. А тепер пора востаннє за зміну оглянути устаткування. Він відчинив двері котельної, й машини зустріли його гуркотом.
Сантопадре перевірив водогрійну систему. Температура води підвищилася; отже, керований годинниковим механізмом термостат працює справно, і гарячої води не забракне навіть у тому разі, якщо всі вісімсот з гаком мешканців готелю надумають водночас прийняти ранкову ванну чи душ.
Потужні установки для кондиціонування повітря – тонни різноманітного устаткування – працювали з меншим напруженням, ніж учора, бо за ніч надворі трохи посвіжішало. Довгождана прохолода дасть змогу, нарешті – після кількатижневої спеки й граничного навантаження – провести поточний ремонт компресорів: їх можна буде по черзі зупиняти. "Наш головний зрадіє", – подумав Сантопадре.
А втім, на головного інженера чекала й неприємна звістка – вночі, десь о другій годині, на одинадцять хвилин припинилася подача струму через неполадку в міській електромережі, викликану, очевидно, грозою над північною околицею міста.
Нічого страшного, власне, не сталося: більшість мешканців готелю на той час уже спала, а Сантопадре майже відразу запустив автономні готельні генератори. Проте між аварією й запуском усе ж минуло три хвилини, і через це всі електрогодинники в "Сейнт-Грегорі" – а їх було там близько двохсот – тепер відставали. Отже, комусь із ремонтників на цілий день вистачить дурної роботи – ручним способом переставляти хвилинні стрілки…
Недалеко від машинного відділу, в задушному, смердючому закапелку Букер Т. Грем записував результати своєї нелегкої нічної праці – а ніч він провів, як завжди, порпаючись у покидьках та смітті. На закуреній стіні позад нього стрибали й зміїлися відблиски вогню.
З-поміж службовців готелю мало хто бачив на власні очі володіння Букера Т., а ті, котрі туди спускалися, запевняли, що це справжнісіньке пекло. Але Букер Т., який і справді скидався на добродушного чорта – в очах вогники, білі зуби блищать на спітнілому чорному обличчі, – любив свою роботу біля вогнедишної пащі сміттєспалювальної печі.
Сам Букер Т. знав небагатьох службовців готелю; одним з них був Пітер Макдермот. Невдовзі після своєї появи в "Сейнт-Грегорі" Пітер почав оглядати службові приміщення й під час однієї такої експедиції натрапив на Букерів закапелок. Відтоді він зрідка заходив туди (бо поклав собі за правило регулярно відвідувати всі служби готелю) й цікавився, як ідуть справи. Через це і, звісно, ще й тому, що вони перейнялися взаємною симпатією, Букер Т. Грем обожнював молодого містера Макдермота.
Пітер завжди уважно переглядав заяложений, засмальцьований шкільний зошит, у якому Букер Т. гордо реєстрував наслідки своєї роботи. А робота його полягала у врятуванні речей, що їх інші люди викидали разом із сміттям.