Під впливом роботи в серці її починає пробуджуватись надія. Хто так, як вона, служить церкві, того не можуть забути при влаштуванні великодніх пожертв. Вона підбирає шовки, заволікає нитку в голку й запопадливо шиє. Погляд її перебігає від взірця до вишивання, рука то підіймається, то опускається, а в голові вже снується думка про вбрання до гробу господнього та про туалет на Великдень. Це питання незабаром заполоняє всю її увагу, затуманює очі й затримує руку. Сукня, капелюх, накидка й парасолька – все мусить бути нове, а часу так мало, і нічого ще не тільки не замовлено, а навіть не вибрано!..
Тут вона пригадує, що її столове срібло та сервіз вже у ювеліра, що знайшовся якийсь покупець і що не сьогодні, то завтра все буде продано. Панна Ізабелла відчуває, як у неї стискається серце: їй жаль сервізу і срібла, але на думку про великодні пожертви й туалет їй стає легше.
Туалет можна замовити щонайкращий, але який?..
Вона відсуває п'яльці, і з столика, на якому лежать Шекспір, Данте, альбом європейських знаменитостей та кілька листів, бере "Le Moniteur de la Mode"[23] і якнайпильніше починає його переглядати. Ось обідня сукня; ось весняні убори для молодих і старших панянок, для молодих і старших дам, для їхніх матерів; ось сукня для візиту, для прогулянки, вечірня; шість нових фасонів капелюшів, з десять зразків матеріалів, кілька десятків барв… Боже мій, що ж вибрати?.. Неможливо вибирати, не порадившись з панною Флорентіною та з кравчинею з модного магазину…
Панна Ізабелла з досадою відкидає "Вісник моди" й умощується напівлежачи на шезлонгу. Молитовно сплівши поставлені на бильця руки та обпершись на них головою, вона замріяно дивиться в небо. Великодні пожертви, новий туалет, хмари на небі – все це мішається в її уяві, а десь у підсвідомості бринить жаль за сервізом і лоскоче легкий сором за те, що вона його продає. "Ах, все одно!" – каже вона сама до себе, і знов їй хочеться, щоб хмари розійшлись хоч на хвилину. Але хмари згущуються, а в серці її все дужчає почуття жалю, сорому і тривоги. Погляд її падає на столик біля шезлонга, на якому лежить молитовник в оправі з слонової кості. Панна Ізабелла бере молитовник і, повільно перегортаючи сторінки, шукає молитву "Acte de resignation"[24], а знайшовши, починає читати: "Que votre nom soit beni a jamais, bien qui vous avez voulu m'eprouver par cette peine"[25]. В міру того, як вона читає, сіре небо прояснюється, а з останніми словами: "…Et d'attendre en paix votre divin secours…"[26] – хмари розходяться й показується клапоть чистого синього неба, будуар панни Ізабелли наповнюється світлом, а її душа спокоєм. Тепер вона певна, що молитва її дійшла до бога і під час великодніх пожертв вона матиме найкращий туалет і найаристократичніший костьол.
В цю мить двері будуара тихенько відчиняються й на порозі з'являється панна Флорентіна – висока, вся в чорному; в двох пальцях вона тримає листа і тихо каже:
– Від пані Карольової.
– Ага, це в справі великодніх пожертв, – відповідає панна Ізабелла з чарівною усмішкою. – Ти цілий день не заглядала до мене, Флорцю.
– Я не хотіла тобі перешкоджати…
– Нудьгувати?.. – питає панна Ізабелла. – Хто його знає, чи не було б нам веселіше нудьгувати в одній кімнаті.
– Лист… – каже несміливо дівчина в чорній сукні, простягаючи руку до Ізабелли.
– Я знаю його зміст, – перебиває панна Ізабелла. – Посидь трохи зі мною, і коли тобі не трудно, прочитай мені його.
Панна Флорентіна несміливо сідає в крісло, делікатно бере зі столика ніж і якнайобережніше розрізує конверт.
Далі кладе на столик ножа й конверт, розгортає аркуш паперу й тихим, мелодійним голосом читає писаного по-французьки листа:
– "Дорога Бельцю! Пробач, що втручаюся в справу, яку вирішувати маєш право тільки ти і твій батько. Я знаю, дорога дитино, що ти позбуваєшся свого сервізу та срібла, про що й сама мені говорила. Знаю також, що знайшовся покупець, який дає вам п'ять тисяч карбованців, – на мою думку, мало, хоч у теперішній час трудно сподіватися на більше. Але, поговоривши в цій справі з Кшешовською, починаю побоюватись, щоб ці прекрасні фамільні речі не потрапили в недостойні руки.
Я хотіла б запобігти цьому, отож пропоную тобі позичку – три тисячі карбованців під заставу вищезгаданого сервізу і срібла. Я гадаю, що, поки твій батько перебуває в скрутному становищі, цим речам краще бути у мене.
Одібрати їх ти зможеш, коли захочеш, а в разі моєї смерті – навіть не повертаючи боргу.
Я не нав'язуюсь, а тільки пропоную. Зваж, як тобі буде зручніше, а надто подумай про наслідки.
Наскільки я тебе знаю, тобі було б дуже боляче, коли б наші фамільні цінності оздоблювали стіл якого-небудь банкіра або стали посагом його дочки.
Посилаю тобі тисячу поцілунків.
Йоанна.
P. S. Уяви собі, як пощастило моєму притулкові. Бувши вчора в магазині отого славного Вокульського, я натякнула про невелику пожертву для сиріт. Я розраховувала на кілька десятків карбованців, а він – ти повіриш? – пожертвував тисячу, цілу тисячу карбованців, та ще й сказав, що мені не посмів би пожертвувати менше. Ще кілька таких Вокульських, і я відчуваю, що на старість могла б зробитись демократкою".
Скінчивши читати листа, панна Флорентіна не сміла одірвати від нього очей. Нарешті наважилась і глянула: панна Ізабелла сиділа на шезлонгу бліда, заламавши руки.
– Що ж ти на це скажеш, Флорцю? – спитала вона через деякий час.
– Я гадаю, – тихо відповіла Флорентіна, – що графиня на початку листа сама дуже влучно засудила своє втручання в цю справу.
– Яка ганьба! – прошепотіла панна Ізабелла, нервово постукуючи рукою по шезлонгу.
– Ганебно пропонувати комусь три тисячі карбованців під заставу срібла, та ще тоді, коли чужі люди пропонують п'ять тисяч… Інакше й думати не можна.
– Як вона нас трактує… Мабуть, ми й справді розорені…
– Але ж, Бельцю!.. – жваво перебила її панна Флорентіна. – Саме цей лист і доводить, що не розорені. Тітка вміє бути жорстокою, але вміє також співчувати чужому нещастю. Якби вам справді загрожувало зруйнування, ви знайшли б в її особі дбайливу й делікатну заступницю.
– Дякую тобі.
– І не треба боятись цього. Завтра ми одержимо п'ять тисяч карбованців, а на них можна жити півроку… або хоч три місяці… А через місяць-два…
– Наш дім продадуть з торгів…
– Це тільки формальність, не більше. Навпаки, ви можете лише виграти на цьому, оскільки дім на сьогодні для вас – зайвий клопіт. Ну, а по смерті тітки Гортензії ти одержиш тисяч зо сто. Зрештою, – помовчавши, додала панна Флорентіна, – я сама не певна, чи не має і твій батько майна. Всі так думають…
Панна Ізабелла вихилилась з шезлонга й узяла Флорентіну за руку.
– Флорцю, – тихо сказала вона, – кому це ти говориш?.. Невже ти й справді вважаєш мене тільки за панну на відданні, яка нічого не бачить і нічого не розуміє?.. Думаєш, я не знаю, – докінчила вона ще тихіше, – що ти вже місяць, як позичаєш гроші на господарство у Миколая?..
– Може, батько саме цього хоче…
– Може, він хоче й того, щоб ти йому щоранку підкладала в гаманець по кілька карбованців?
Панна Флорентіна подивилась їй в очі й похитала головою.
– Ти багато знаєш, – відповіла вона, – але не все. Вже тижнів зо два, а може, днів з десять, я бачу, що у нього щодня десь береться по кільканадцять карбованців.
– Значить, він позичає…
– Ні, батько ніколи не позичав в місті. Кредитори приходять до нього додому з грішми і в його кабінеті одержують розписку або проценти. Ти його не знаєш з цього боку.
– То відкіля ж у нього гроші зараз?
– Не знаю. Бачу, що вони є, і чую, що завжди були.
– Чому ж в такому разі він дозволив продавати срібло? – наполягала панна Ізабелла.
– Може, він хоче подратувати рідню.
– А хто викупив його векселі?
Панна Флорентіна розвела руки: мовляв, не знаю!
– Тільки не Кшешовська, це я знаю напевне. Отже, або тітка Гортензія, або…
– Або?..
– Або сам батько. Хіба ти не знаєш, скільки витівок робить батько, щоб дозолити родичам, а потім посміятися з них?
– Але нащо ж йому мене, нас турбувати?
– Він гадає, що ти не турбуєшся. Дочка повинна безмежно вірити батькові. (– Хіба що так!.. – прошепотіла панна Ізабелла й задумалась.
Панна Флорентіна повільно підвелася з крісла й тихо вийшла.
Панна Ізабелла знову почала дивитись на свою кімнату, що здалася їй зовсім безбарвною, на чорні гілки, що гойдались за вікном, на пару горобців, що цвірінчали, можливо, про своє гніздо, на небо, тепер уже суцільно сіре, без єдиної світлої смужки. На мить вона знову згадала про великодні пожертви, про туалет, але й одне і друге здалося їй таким дріб'язковим, що вона тільки здвигнула плечима.
Турбували її інші питання: чи не віддати сервіз графині Карольовій і – звідки у батька гроші? Якщо вони були у нього весь час, то пащо він дозволяв позичати у Миколая?.. А якщо не було, то відкіля він їх бере зараз?.. Якщо вона віддасть сервіз і срібло тітці, то втратить нагоду вигідно їх продати, а якщо продасть за п'ять тисяч, то фамільні речі справді можуть потрапити в недостойні руки, як писала графиня.
Ді думки раптом урвались: її чутке вухо вловило шурхіт у віддалених кімнатах. Це були спокійні, мірні чоловічі кроки. В вітальні їх приглушив килим, в їдальні вони знов стали гучніші, а в її спальні притихли, наче хтось ішов навшпиньках.
– Прошу, папа, – озвалася панна Ізабелла, почувши стукіт у двері.
Увійшов пан Томаш. Вона підвелася була з шезлонга, але батько стримав її. Він обняв дочку, поцілував у голову і, перш ніж сісти коло неї, мигцем глянув у велике дзеркало на стіні. Він побачив там своє вродливе обличчя, сиве волосся, бездоганний темний сюртук, випрасувані штани, немов тільки що від кравця, й упевнився, що все гаразд.
– Я чув, – сказав він дочці, усміхаючись, – що панянка одержує листи, які псують їй настрій.
– Ах, папа, коли б ти знав, яким тоном пише тітка…
– Напевне, тоном особи, хворої на нерви. За це не варто на неї ображатись.
– Якби ж тільки образа! Я боюсь, що вона має рацію, і наше срібло справді може опинитись на столі у якого-небудь банкіра.
Вона схилила голову на батькове плече.