У своїм завішенім покої вона шила, ткала полотно на маленькому верстаті або плела вінки з живих квітів для Рамзеса. Інколи дівчина виходила на терасу і, обережно розсунувши запону полотняного намета, дивилась на Ніл, де було повно човнів, у яких веслярі співали веселих пісень, або, підвівши очі, з тривогою поглядала на сірі пілони царського палацу, що височів на другому боці Нілу, мовчазний і похмурий. А потім вона знову верталася до своєї роботи і кликала Тафет.
— Сиди тут, біля мене, — казала вона, — що ти там робиш унизу?
— Садівник приніс фрукти, а з міста прислали хліб, вино й птицю; я мусила, це прийняти.
— Сиди тут і розмовляй зі мною, бо мені страшно.
— Дурненьке ти дівча! — відповідала, сміючись, Тафет. — До мене першого дня теж страх виглядав з кожного кутка, але як вийшла за мур, все минуло. Кого мені тут боятись, як усі падають переді мною на коліна? А перед тобою, то вже, мабуть, ставали б на голови!.. Вийди в сад, там гарно, як у раю. Заглянь у поле, подивися, як жнуть пшеницю. Сядь у різьблений човен; перевізники сохнуть з нудьги, хочуть тебе побачити й повозити по Нілу.
— Я боюсь...
— Чого?
— Хіба я знаю?.. Поки шию, мені здається, що я в нашій долині і що ось-ось прийде батько. А як вітер відгорне завісу на вікні і я побачу згори цей великий-великий край — мені ввижається... знаєш що? Що мене схопив яструб і заніс у своє гніздо на скелі, звідки зійти не можна...
— Ех, ти! Якби ти бачила, яку ванну прислав сьогодні царевич, — мідну ванну!.. А який триніг для вогнища, які горщики й рожни!.. Щоб ти знала, я сьогодні посадила дві квочки, незабаром у нас будуть курчата...
Після заходу сонця, коли ніхто не міг її бачити, Сара ставала сміливіша. Вона виходила на терасу й дивилася на Ніл. Коли вдалині з'являвся човен, освітлений смолоскипами, що кидали на чорну воду вогнисто-криваві смуги, Сара обома руками притискала своє бідне серце, що тріпотіло, мов спіймана пташка.
Це плив до неї Рамзес, і Сара сама не розуміла, що з нею діється. Чи це радість перед зустріччю з красенем, якого вона покохала в рідній долині, чи тривога, що знов побачить великого пана й володаря, який її бентежив.
Якось, саме перед суботою, вперше, відколи Сара оселилася в цьому маєтку, до неї прийшов батько. Сара з плачем кинулась до нього, сама обмила йому ноги і покропила голову пахощами, вкриваючи батька поцілунками. Гедеон був немолодий уже чоловік, з суворими рисами обличчя. На ньому була довга, по кісточки, сорочка, внизу оздоблена барвистою мережкою, а поверх неї жовтий каптан без рукавів, що, мов накидка, спадав на груди й на спину. Голову прикривала невелика гостроверха шапочка.
— Ти тут! Ти тут! — вигукувала Сара, знову осипаючи поцілунками батькові руки й голову.
— Я й сам дивуюсь, що я тут! — сумно відповів Гедеон. — Я крався по саду, мов злодій: Дорогою з Мемфіса мені здавалося, що всі зустрічні єгиптяни показують на мене пальцями, а кожен єврей плює.
— Але ж ти, батьку, сам віддав мене царевичеві!.. — мовила стиха Сара.
— Віддав, бо що я мав робити? Зрештою мені так тільки здається, Що на мене показують пальцями і плюють. Єгиптяни, які мене знають, кланяються тим нижче, чим вище стоять самі. Відколи ти живеш тут, наш пан Сезофріс не раз казав, що треба розбудувати мій дім; пан Хаїрес подарував бочку найкращого вина, а сам найдостойніший наш номарх прислав довіреного слугу запитати, як твоє здоров'я та чи не пішов би я до нього управителем?
— А євреї? — спитала Сара.
— Що євреї?.. Вони знають, що я згодився не з доброї волі. Ну, а проте кожен хотів би, щоб і над ним вчинили таке насильство. Хай нас усіх бог розсудить. Скажи краще, як тобі тут живеться?
— На лоні Авраама не буде їй краще, — озвалася Тафет. —
Цілий день, приносять нам садовину, вино, м'ясо, хліб — чого тільки душа забажає. А яка в нас ванна! Вся мідна... А яке кухонне начиння!..
— Три дні тому, — перебила її Сара, — був у мене фінікієць Дагон. Я не хотіла його бачити, але він так наполягав...
— Він дав мені золотий перстень, — втрутилась Тафет.
— А мені сказав, — мовила Сара, — що він орендар у мого пана. Подарував мені два браслети на ноги, перлові сережки і шкатулку пахощів з країни Пунт.
— За що ж він тобі це подарував? — спитав батько.
— Не знаю. Він просив тільки, щоб я добре до нього ставилася й інколи казала моєму панові, що Дагон — його найвірніший слуга.
— Ти дуже скоро збереш цілу скриню сережок і браслетів, — мовив, усміхаючись, батько. — Ох, — додав він, помовчавши, — швидше збирай багатство, і тікаймо до нашої землі, бо нам тут завжди буде лихо. Лихо, коли зле, а ще більше лихо, коли добре.
— А що на це скаже мій пан? — сумно спитала Сара. Батько похитав головою.
— Не мине й року, як твій пан покине тебе, а інші йому допоможуть. Якби ти була єгиптянка, він узяв би тебе в свій дім, але єврейку...
— Покине?.. — повторила Сара, зітхнувши.
— Навіщо журитись тим, що буде: все в руках божих! Я прийшов, щоб побути з тобою в суботу.
— А в мене є чудова риба, м'ясо, коржі й кошерне вино, — швидко докинула Тафет. — В Мемфісі я купила семисвічник і воскові свічки. В нас буде краща вечеря, ніж у самого пана Хаїреса.
Гедеон вийшов з донькою на терасу. Коли вони залишилися вдвох, він сказав:
— Тафет розказувала мені, що ти весь час сидиш у своєму покої. Чому? Треба виходити хоч у сад.
Сара здригнулась.
— Я боюсь, — шепнула вона.
— Чого ж тобі боятися свого саду? Ти ж тут пані, велика
пані...
— Раз я вийшла в сад удень... Мене побачили якісь люди і почали перемовлятися між собою: "Дивіться, це та єврейка наступника трону, через яку запізнюється розлив Нілу".
— Дурні вони, — відповів Гедеон. — Хіба це вперше розлив Нілу запізнюється на цілий тиждень? Ну то виходь поки що вечорами.
Сара здригнулась ще дужче.
— Не хочу, не хочу!.. — скрикнула вона. — Якось я вийшла ввечері туди, де ростуть маслини. Раптом на бічній стежці, мов тіні, з'явилися дві жінки. Я злякалась і хотіла втекти.
Тоді одна з них, молодша й нижча на зріст, схопила мене за руку, кажучи: "Не тікай, ми хочемо на тебе подивитись". А друга, старша й вища, зупинилася за кілька кроків від мене й глянула мені в очі... Ой батьку, я думала, що скам'янію!.. Що то була за жінка... що за погляд!..
— Хто ж це міг бути? — спитав Гедеон.
— Та старша схожа була на жрицю.
— І нічого тобі не сказала?
— Нічого. Тільки, коли вони вже пішли і зникли за деревами, я почула голос, певне, старшої, яка промовила: "Вона й справді гарна..."
Гедеон замислився.
— Може, то були якісь вельможні пані з двору фараона? — мовив він.
Сонце сідало, і на обох берегах Нілу зібрались великі юрби людей, що нетерпляче дожидали сигналу про розлив, який і справді запізнився. Вже два дні віяв вітер з моря, і річка позеленіла; вже сонце поминуло зірку Сотіс, але вода в жрецькому колодязі в Мемфісі не піднялась і на палець. Люди непокоїлись, тим більше що, як сповіщали, у Верхньому Єгипті розлив почався вчасно і начебто мав бути навіть більший, ніж звичайно.
— Що ж затримує Ніл під Мемфісом? — запитували стурбовані хлібороби, з хвилюванням очікуючи сигналу.
Коли на небі заблимали перші зорі, Тафет накрила стіл в їдальні білою скатертю, поставила свічник, засвітила в ньому сім свічок, присунула три стільці й оголосила, що зараз подасть суботню вечерю.
Тоді Гедеон покрив голову і, піднявши над столом руки, мовив, дивлячись у небо:
— Боже Авраама, Ісаака й Іакова, ти, що вивів народ наш з землі єгипетської, ти, що дав вітчизну невільникам і вигнанцям, ти, що уклав вічний союз з синами Іуди... Боже Єгова, боже Адонай, дозволь нам спожити без гріха плоди ворожої землі, врятуй нас від смутку й страху, що огортають нас тут, і поверни на береги Іордану, які ми залишили на славу тобі...
Раптом з-за муру долинув голос:
— Вельможний Тутмос, найвірніший слуга його святості фараона й наступника трону...
— Хай живуть вони вічно!.. — озвалося кілька голосів із
саду.
— Вельможний пан, — вів далі перший голос, — посилає свій привіт найкращій троянді Лівану.
Коли він замовк, залунали звуки арфи і флейти.
— Музика! — вигукнула Тафет, плещучи в долоні. — Ми святкуватимемо суботу з музикою.
Сара та її батько, спершу налякані, засміялися й сіли до столу.
— Хай собі грають, — мовив Гедеон, — їхня музика не зіпсує нам апетиту.
Флейта й арфа програли вступ, а тоді тенор заспівав:
— "Ти найвродливіша за всіх дівчат, що дивляться на себе в води Нілу! Волосся твоє чорніше за пір'я крука, очі лагідніші від очей лані, що тужить за своїм козеням. Стан твій стрункий, як пальма, а лотос заздрить твоїй чарівній красі. Перса твої — як виноградні грона, що їх соком упиваються царі".
Знов залунали звуки арфи й флейти, і голос співав далі:
— "Прийди, відпочинь у саду. Слуги твої принесуть келихи і різні напої! Прийди, відсвяткуємо цю ніч і світанок, що по ній настане. В затінку моїм, в затінку смоковниці, що родить солодкі плоди, твій коханець спочине біля тебе з правого боку, а ти напоїш його і будеш покірна всім його бажанням..."
І знову арфа й флейта, а за ними — знову спів:
— "Я мовчазної вдачі, ніколи не розказую того, що бачу, і солодкого смаку моїх плодів не отруюю марними словами".
Розділ десятий
Раптом спів замовк, приглушений якимсь шумом і тупотом юрби, що бігла садом.
— Невірні!.. Вороги Єгипту! — кричав хтось. — Співаєте, коли всі тяжко страждають, і славите єврейку, яка чарами своїми затримала плин Нілу.
— Горе вам! — кричав інший. — Ви топчете землю наступника трону... Смерть спостигне вас і дітей ваших!
— Ми підемо, але нехай вийде до нас єврейка, ми скажемо їй про наші кривди!..
— Тікаймо!.. — крикнула Тафет.
— Куди? — спитав Гедеон.
— Нізащо! — мовила раптом Сара, і на її лагіднім обличчі спалахнув рум'янець гніву. — Хіба я не належу наступникові трону, перед яким ці люди падають ниць?
І, перше ніж батько та служниця отямились, вона вибігла на терасу, вся в білому, і крикнула до юрби за муром:
— Ось я!.. Чого ви хочете від мене?..
Галас на хвилину стишився, але потім знову залунали грізні голоси:
— Будь проклята, чужоземко, твій гріх затримує води Нілу!..
В повітрі просвистіло кілька камінців, кинутих навмання: один із них влучив Сарі в чоло.
— Батьку!..