Він здобув спочатку співчуття, потім прихильність, нарешті й цілковиту довіру, бо так воно завжди буває: на свою доброчинність ми так сподіваємося, що рідко коли таїмось із своїм секретом від того, кого вщедряємо своєю добротою. Як же не буде невдячних, коли ми самі спокушаємо людей бути невдячними безкарно? Цього правильного міркування наш єврей не збагнув. Отож і признався зрадникові, що совість не дозволяє йому їсти свинини. Зараз побачите, яку користь зумів добути мудрий розум із цього зізнання. Минуло кілька місяців, протягом яких наш перекинчик подвоїв свою уважність, аж поки побачив, що своїм дбанням зворушив, заполонив і переконав єврея, що в нього серед усіх колін ізраїлевих кращого приятеля немає… Полюбуйтеся з його обачності! Він не поспішає, дає достигнути груші перед тим, як потрусити гілку. Зайва запальність могла зруйнувати ввесь намір. Бо велич характеру випливає звичайно з природної рівноваги багатьох протилежних якостей.
Я. Ет, облиште міркування, розповідайте далі вашу історію.
Він. Не можна. Бувають дні, коли я мушу поміркувати. Це – хвороба, якій треба дати волю перейтися. На чому я спинився?
Я. На міцній приязні між євреєм та зрадником, що перекинувся в чужу віру.
Він. І от груша достигла… Але ви не слухаєте, про що замислилися?
Я. Про те, що у вас тон нерівний – то високий, то низький.
Він. А хіба в порочної людини може бути один тон?.. Приходить він одного вечора до свого приятеля – переляканий, голосу не відведе, з обличчя блідий як смерть, труситься всім тілом.
– Що це з вами?
– Ми пропали.
– Як це пропали?
– Пропали, кажу вам, навіки.
– Поясніть.
– Хвилиночку, дайте отямитися від жаху.
– Отямтеся, – каже йому єврей замість сказати: "Ти шахрай неприторенний, не знаю, що ти хочеш мені сказати, але ти неприторенний шахрай, ти прикидаєшся зляканим".
Я. А чому він мусив так сказати?
Він. Бо той брехав і перебрав міри, це ясно для мене, і не перепиняйте мене більше. "Ми пропали… пропали… навіки!" Хіба не почуваєте фальшу цих повторних "пропали"… "Один зрадник виказав нас святій інквізиції, вас як єврея, мене як перекинчика, підлого перекинчика…" Чи чуєте – зрадник не соромиться вживати найогидніших висловів. Щоб назвати себе своїм ім'ям, треба більше сміливості, ніж воно здається. Ви не знаєте, як важко дійти до такого.
Я. Ні, певна річ. Але підлий перекинчик?..
Він. Він удавав, але удавав спритно. Єврей у відчаї, рве на собі бороду, качається по землі, бачить сбірів[121] на порозі, бачить себе закутаним у санбеніто[122], бачить своє автодафе вже приготованим. "Друже, ніжний друже, єдиний друже, що ж робити?"
– Що робити? Бувати на людях, удавати цілковиту безпеку, поводитися так, як звичайно. Судочинство в цьому трибуналі таємне, але повільне. Треба скористатися з його проволок, щоб усе спродати. Я зараз найму сам або через третю особу – так, через третю особу, це буде краще, – корабель, ми складемо на нього ваш достаток, бо якраз на ваш достаток вони, головне, важать, – і поїдемо вдвох шукати під іншим небом волі служити Богові нашому й додержувати безпечно закону Авраама й нашого сумління. Найважливіша річ у згубних обставинах, у які ми потрапили, – це не вчинити якоїсь необережності…
Сказано – зроблено. Корабель найнято, забезпечено харчем і матросами, достаток євреїв навантажено; завтра вдосвіта вони рушають, можуть весело повечеряти й безпечно заснути; завтра вони вислизнуть від переслідників. Уночі перекинчик устає, викрадає в єврея гаманця та коштовності, простує на корабель і – поїхав… І ви гадаєте, що це все?
От і не так! Коли мені розповіли цю історію, я здогадався про те, чого не сказав вам, щоб зрозуміти, наскільки ви проникливий. Добре зробили ви, що чесним лишилися, з вас був би лише дрібний шахрай. Такий досі й наш перекинчик – це підлий крутій, на якого ніхто не схотів би бути схожим. Величне в його облудності те, що він сам виказав свого доброго приятеля єврея, якого вранці схопила свята інквізиція, а за кілька днів і засмажила. Отак перекинчик став спокійним власником достатку проклятого нащадка тих, хто розп'яв Господа Бога нашого.
Я. Не знаю, що мені гидкіше: мерзотність вашого перекинчика, чи тон, яким ви про нього розповідаєте.
Він. Казав же вам: жорстокість учинку вбиває у вас почуття зневаги, оце й причина моєї щирості. Я хотів показати вам міру моєї досконалості у своїй майстерності, хотів вирвати у вас признання, що я принаймні оригінальний у своєму знікчемленні, посісти у вашій голові місце серед великих негідників і скрикнути потім: Vivat Mascarillus, fourbum imperator![123] Ану, веселіш, пане філософе, хором: Vivat Mascarillus, fourbum imperator!
І по тому почав співати щось вельми дивне: мелодія була то поважна й урочиста, то легка й грайлива; ось удавав баса, а за мить – високі голоси, показував мені рукою та головою місце витримок і сам виконував, сам компонував пісню перемоги, з якої знати було, що на добрій музиці він розуміється краще, ніж на добрих звичаях.
Я ж не знав, лишатись мені чи тікати, сміятися чи обурюватись. Я залишився з наміром повернути розмову на якусь тему, що розвіяла б у мене на душі огиду, якою вона пройнялася. Мене почала обтяжувати присутність людини, що говорила про жахливий вчинок, про мерзенний злочин так, як розглядає знавець малярства й поезії красу вишуканого твору, або як виявляє й висвітлює мораліст та історик обставини героїчної звитяги. Мимоволі я спохмурнів. Він помітив це й спитав:
Він. Що це вам? Вам недобре?
Я. Трохи, але це минеться.
Він. Вигляд у вас заклопотаний, мов у людини, яку мучить якась похмура думка.
Я. Так воно і є…
Хвилинку ми обидва мовчали. Він походжав, насвистуючи та наспівуючи, і щоб знову розворушити його хист, я запитав:
Я. Що ж ви тепер поробляєте?
Він. Нічого.
Я. Це дуже втомливо.
Він. Я й так був не дуже розумний, а наслухавсь музики Дюні[124] та інших наших молодих майстрів, то й зовсім розгубився.
Я. Так ви схвалюєте цей жанр?
Він. Безперечно.
Я. І знаходите красу в цих нових співах?
Він. Чи знаходжу! Атож, нехай їм біс! Яка промовистість, яка правдивість, експресія!
Я. Мистецтво такого ґатунку завжди щось наслідує у природі. Що може бути зразком у композитора, коли він складає пісню?
Він. Чому не глянути на справу глибше? Що таке спів?
Я. Відверто кажучи, відповісти на ваше питання не можу, це понад мої сили. Отакі ми всі – у пам'яті в нас лише слова, які ми нібито розуміємо, не тільки через те, що часто вживаємо їх і навіть правильно застосовуємо, а розумом осягнути кожне поняття ми не можемо. Коли я вимовляю слово "спів", у мене поняття про нього не ясніше, ніж у вас й у більшості подібних до вас, які кажуть: репутація, ганьба, честь, порок, чеснота, цнотливість, пристойність, сором…
Він. Спів є наслідування звуками – голосом чи інструментом – матеріальних шумів або звуків пристрасті. І ви бачите, що, коли змінити в цьому визначенні те, що треба змінити, воно придасться і до малярства, і до красномовства, і до скульптури та поезії. Тепер, повертаючись до вашого запитання, – який зразок у природі мають композитор або співак? Передусім мовлення, звісно, коли зразок живий і мислячий. А ще – різні шуми, що їх видає нежива природа. Мовлення – це ніби лінія, а спів – то друга лінія, яка в'ється по першій. Чим сильніше й правдивіше мовлення, прообраз співу, тим у більшій кількості точок перетинатиме її відповідний спів, тим правдивіший, тим кращий він буде, і це дуже добре зрозуміли наші молоді композитори. Коли чуєш: "Ой, бідний, бідний я", – то ніби пізнаєш скаргу скупця; якщо він і не співав, то якраз таким тоном звертався до землі, звіряючи їй своє золото: "О земле, прийми скарби мої"[125]. А чи інакше висловлювалась та дівчинка, що почуває трепет у серці, що червоніє, тремтить і благає пана відпустити її? У цих творах є всі Гатунки характерів, безконечна різноманітність мовних тонів: це – велично, кажу я вам. Ось підіть послухайте місце, де юнак, помираючи, скрикує: "Гасне серце моє![126]" Послухайте спів, послухайте симфонію, і ви скажете мені потім, у чому полягає різниця між справжнім голосом конаючого і його наслідування співом. Ви побачите, чи цілком збігається лінія співу з лінією мови. Я не кажу вам про розмір, який теж становить одну з умов співу, кажу тільки про експресію, і немає нічого очевиднішого, як оце місце, що я десь вичитав: Musices seminarium accentus, вимова – шкілка мелодії. Зміркуйте з цього, як важко і як важливо вміти добре подати речитатив. Немає такої гарної арії, з якої не можна було б зробити гарного речитативу, і такого гарного речитативу, з якого вправна людина не могла б зробити гарної арії. Я не хочу твердити, що той, хто добре оповідає, добре співатиме, але був би здивований, коли б той, хто добре співає, не вмів би добре оповідати. І всьому, що я кажу, вірте, бо це – правда.
Я. Охоче вірив би вам, коли б не одна маленька перешкода.
Він. Яка перешкода?
Я. Бо коли ця музика велична, то музика божественного Люллі, Кампра, Детуша, Муре[127] і навіть, кажучи між нами, вашого любого дядька мусить бути трохи плоскою.
Він (нахиляючись мені до вуха, відповідає). Мені не хотілося б, щоб мене почули, бо тут багато хто знає мене: воно так і є. Не тому, що я турбуюсь про любого дядька – це камінь, він склянки води мені не дав би, хоч би я подихав від спраги. Але нехай собі витворяє з диявольським шарварком в октаві, в септимі: г о н, г о н, гін, гін, ту, т у, т у, турлютуту – ті, що починають на цьому розумітись і не вважають шаламатню за музику, ніколи з цим не змиряться. Співати "Молитву" Перголезе[128] слід було б заборонити поліцейським наказом усім, незалежно від стану й становища.