У всякому разі, скажіть мені ім'я того добродія, щоб воно закарбувалося в моїй пам'яті.
Пан. Залюбки.
Жак. Кажіть.
Пан. Повторюй за мною: найглибшу пошану я почуваю…
Жак. Я почуваю….
Пан. До…
Жак. До…
Пан. ***ського ката.
Жак. Ката!?
Пан. Еге ж, ката.
Жак. Може, скажете, в чому суть цього жарту?
Пан. Я зовсім не жартую. Простеж за всіма ланками цього ланцюга. Тобі потрібен кінь, доля послала тобі подорожнього, а цей подорожній – кат. Цей кінь двічі підвозить тебе до шибениці, а за третім разом приставляє тебе до ката; там ти мало не спустив дух. Звідти тебе приносять – куди? – до корчми, до громадського житла й притулку. Чи знаєш ти, Жаку, історію Сократової смерті?
Жак. Ні.
Пан. То був афінський мудрець. Уже здавна роль мудреця серед божевільних – небезпечна. Співгромадяни присудили йому випити отруту. Сократ зробив так, як ти допіру, – він повівся з катом, що подав йому отруту, так само ввічливо, як і ти. Погодься, Жаку, що ти – мов той філософ. А я добре знаю, як не люблять їх вельможі (за те, що перед ними вони не схиляють коліна); судді – ці офіційні заступники марновірства (з ними мудреці борються); священики (не часто бачать вони їх біля підніжжя своїх олтарів); поети, люди безпринципні, які не від великого розуму вважають філософію нищителькою красних мистецтв, не кажучи вже про тих, хто вправляється в огидному жанрі сатири, – то відверті підлабузники; народи, що за всіх часів були рабами тиранів, які їх гноблять, шахраїв, які їх ошукують, і блазнів, які їх розважають. Отож я знаю, як ти бачиш, всю небезпечність такої професії і всю важливість признання, що його прошу у тебе, але я не зловживатиму твою таємницю. Жаку, друже мій, ти – філософ, і мені прикро за тебе; та коли дозволено читати в теперішніх подіях ті події, що мусять колись настати, і коли написане на небі постає перед людьми іноді задовго до його здійснення, то я висновую, що твоя смерть буде філософська і що ти приймеш шнурок так само гідно, як Сократ – келеха з отрутою.
Жак. Сам пророк, пане, не сказав би краще; але, на щастя…
Пан. Ти в це не дуже віриш, і це надає остаточної сили моєму передчуттю.
Жак. А ви самі, пане, вірите?
Пай. Вірю, але не вірив би, коли б це нічого не важило.
Жак. А чому?
Пан. Бо небезпека існує лише для тих, хто говорить, а я мовчу.
Жак. А в передчуття?
Пан. Я сміюся з них, але, визнаю, з острахом. Адже вони бувають такі разючі! Ще з дитинства розповідають нам ці байки! Якщо ваші сни здійснювалися п'ять‑шість разів і якщо вам наснилося, що ваш приятель помер, ви мерщій підете вранці довідатись, що з ним? І вже зовсім не можна боротися з передчуттями, що стосуються до чогось далекого від нас і мають характер символу.
Жак. Ви іноді такий глибоко– і високомовний, що я вас не розумію. Чи не можете пояснити мені це на якомусь прикладі?
Пан. Річ неважка. Одна жінка жила з вісімдесятилітнім чоловіком, що слабував на камінь. Чоловік кидає жінку і їде до міста оперуватися. Напередодні операції він пише дружині: "У той час як ви одержите цього листа, я буду на операційному столі у брата Козьми[27]…" Ти знаєш ті обручки, які складаються з двох половин, а на кожній з них вирізьблено ім'я чоловіка й дружини? Так у тої жінки теж була така обручка на пальці, коли вона розкрила чоловікового листа. Ту ж мить обручка розпалася на дві половини – та, що з її ім'ям, лишилась у неї на пальці, а та, що з ім'ям її чоловіка, впала на листа, що його вона читала… Скажи мені, Жаку, чи є така міцна голова чи така міцна душа, яку лишив би байдужою такий випадок, ще й за таких обставин? Отож жінка трохи не померла з переляку. Жах не покидав її до наступного дня, поки чоловік не написав їй у листі, що операція минула щасливо, що йому не загрожує ніяка небезпека і що він сподівається обняти її ще до кінця місяця.
Жак. І справді обняв?
Пан. Так.
Жак. Я запитав вас про це, бо не раз спостерігав, що доля буває облудною. Зразу кажеш їй, що вона збрехала, а за хвилину бачиш, що її правда. Отже, пане, ви маєте щодо мене символічне передчуття і поза власною волею гадаєте, що мені загрожує філософська смерть?
Пан. Не можу цього від тебе потаїти, але чи не міг би ти, щоб відволіктися від цих сумних думок…
Жак. Почати далі історію свого кохання?..
Жак почав далі історію свого кохання. Ми покинули його, здається, з хірургом.
Хірург. Але боюсь, що з вашим коліном буде клопоту не на один день.
Жак. Клопоту буде саме на той час, як про те на небі написано. Що вас непокоїть?
Хірург. А те, що квартира, харч і лікування становитиме певну суму.
Жак. Докторе, йдеться не про суму за ввесь час. Мене цікавить сума за день.
Хірург. Двадцять п'ять су – не багато буде?
Жак. Дуже багато; ну ж бо, докторе, я бідак; тому скиньмо половину та й забирайте мене швидше до себе.
Хірург. Дванадцять з половиною су – це небагато. Тринадцять покладете?
Жак. Дванадцять з половиною, тринадцять… Згода.
Хірург. І ви плататимете поденно?
Жак. Така умова.
Хірург. У мене жінка сувора, вона не любить жартувати, чуєте?
Жак. Ех, докторе, забирайте мене мерщій до вашої суворої жінки.
Хірург. Місяць по тринадцять су щоденно – це дев'ятнадцять франків десять су. Покладете двадцять франків?
Жак. Хай двадцять.
Хірург. Ви хочете добре харчуватися, добре лікуватись і швидко видужати. Крім харчу, квартири та лікування потрібно ж іще, мабуть, медикаменти, білизна та ще…
Жак. Далі?
Хірург. їй‑богу, все це коштуватиме добрих двадцять чотири франки.
Жак. Хай буде двадцять чотири, тільки без гаку.
Хірург. За місяць двадцять чотири, за два – сорок вісім, за три – сімдесят два франки. Ох, яка б задоволена була пані докторова, коли б ви могли наперед сплатити їй половину цих сімдесяти двох франків!
Жак. Я згоден.
Хірург. Вона була б ще задоволеніша…
Жак. Коли б я за всі три місяці сплатив? Сплачу.
Жак вів далі:
– Хірург пішов до моїх господарів, повідомив їх про нашу згоду, і за хвилину чоловік, жінка й діти зібралися коло мене з ясними обличчями; усі переймалися моїм здоров'ям і коліном, посипалися похвали їхньому кумові‑хірургові та його дружині, нескінченні побажання, найкращі вболівання, цікавість, готовність служити мені! Проте хірург не сказав їм, що я маю трохи грошей, але ж вони його знали; коли він брав мене до себе, то їм неважко було догадатись. Я сплатив цим людям те, що був винен, і дітям дав дещо, але батько з матір'ю не довго лишили їм у руках ці подарунки. Був ранок. Хазяїн пішов у степ, хазяйка взяла на плечі коша й теж пішла; діти зникли, засмучені й невдоволені з того, що їх пограбовано, і, коли дійшлося підвести мене з ліжища, одягти й покласти на ноші, зостався тільки лікар; він почав щодуху когось гукати, але ніхто його не почув.
Пан. І Жак, що любить сам із собою розмовляти, казав, мабуть: "Ніколи не плати наперед, якщо не хочеш запопасти лиха".
Жак. Ні, пане, мені було не до моралізування. Я обурився, лаявся, але потім і мораль прочитав; а поки я читав мораль, лікар, покинувши мене самого, привів двох селян, яких найняв перенести мене моїм коштом, про що мене й повідомив. Ці люди зробили мені все потрібне для того, щоб покласти мене на ноші, змайстровані з матраца, покладеного на жердини.
Пан. Слава Богу! Ось ти вже у хірурга в господі і закохуєшся в його дружину чи дочку.
Жак. По‑моєму, ви помиляєтесь, пане.
Пан. Так, по‑твоєму, я сидітиму три місяці у лікаревій хаті раніш, як почую перше слово про твоє кохання? О, це вже зовсім неможливо, Жаку! Звільни мене, прошу, і від опису будинку, і від лікаревого характеру, і від лихої вдачі його дружини, і від того, як ти одужував; перестрибни все це. До діла, берімось до діла. Ось твоє коліно майже загоїлось, ти зміцнів і закохався.
Жак. Та закохався, коли ви так женете мене.
Пан. У кого ж?
Жак. У високу чорняву дівчину вісімнадцяти років, як намальовану, з великими чорними очима, червоними устами, чудовими руками… Ох, пане, які гарні руки!.. Бо ті руки…
Пан. Тобі здається, що ти й досі тримаєш їх?
Жак. Бо ви їх не раз брали й тримали нишком, і тільки від них залежало, що ви не зробили все те, чого вам хотілося.
Пан. їй‑богу, Жаку, я й не хотів від неї нічого.
Жак. Я теж.
Пан. Скільки не думаю, не пригадую ні високої чорнявої дівчини, ні гарних рук; спробуй пояснити мені.
Жак. Згоден, але за умови, що ми вернемось назад і зайдемо до хірурга в хату.
Пан. По‑твоєму, так на небі написано?
Жак. Це вже ви мені скажете, але на землі написано: chi va piano, va sano.
Пан. I chi va sano, va lontano[28], а мені дуже хотілося б доїхати.
Жак. То що ви вирішили?
Пан. Роби як знаєш.
Жак. У такому разі, ми знову в хірурга, і на небі написано, щоб ми туди вернулись. Лікар, його дружина й діти так одностайно заповзялися спорожнити мій гаманець дрібними грабунками, що невдовзі цього домоглися. Моє коліно нібито добре загоїлось, хоч на ділі й не так було, рана майже затяглася, я міг уже ходити на милиці, і лишалося в мене ще вісімнадцять франків. Ніхто так не любить точити теревені, як недоріки, і ніхто так не любить ходити, як кульгаві. Одного погожого осіннього дня по обіді я замислив далеку подорож; з того села, де я жив, до сусіднього було милі зо дві.
Пан. А як те село звалося?
Жак. Якби я сказав, ви б про все дізналися! Добувшись туди, я зайшов до шинку, спочив і поїв. Починало вже смеркати, і я збирався вертатись додому, коли це почув пронизливі жіночі крики. Я вийшов; коло жінки вже зібралась юрба. Вона лежала долі, рвала на собі волосся й казала, показуючи на череп'я великого глека: "Бідна я, бідна! Місяць роботи… А хто ж той місяць моїх бідних дітей годуватиме? В управителя серце за камінь твердіше, він мені й одного су не подарує.