Вони час від часу кидали боязкі погляди на місце, де зник моряк, майже готові побачити, як той пливе хвилями на своїй скрині. Дрімотні промені виблискували на воді, але все було спокійне в тому місці, де нещасний пішов на дно. Товариство гуртувалося разом у маленьку юрбу, повертаючись додому. Особливо коли проходили через пустир, де було вбито чоловіка. І той, кому треба було йти найдалі і хто мав завершити свою мандрівку на самоті, — попри те, що був гробарем, котрий, здавалося, повинен був звикнути до примар і привидів, — волів пройти довший шлях в обхід, лише б не проходити через добре знайомий йому церковний цвинтар.
Вольферт Веббер приніс додому цілий лантух історій і переказів, над якими варто було помізкувати. Його розум цілковито захопили ті казкові оповідки. А потім ще ті горщики з купою грошей із іспанських скарбів, похованих тут і там, серед скель і в бухтах цього дикого берега, остаточно замакітрили йому голову.
— Блаженний Святий Миколаю! — бурмотів чоловік упівголоса. — Чи можливо знайти хоча б одну з цих золотих скарбничок і таким чином мерщій збагатитися, в одну мить. Як важко жити в такій скруті й день у день заробляти собі на кусень хліба, у той час як один щасливий удар лопати зможе дати мені змогу їздити у власній кареті все життя!
Коли він перебрав у своїх думках все те, що йому нагородили про неймовірну пригоду з Чорним Рибалкою, його уява цілковито видозмінила цю повість. Чоловік бачив у банді червоних ковпаків не що інше, як зграю піратів, котрі сховали свою здобич, а спожитий алкоголь схиляв його до прагнення напасти на слід цього приголомшливого багатства. Хвора фантазія всі речі забарвлювала в золотий колір. Вольферт почувався жадібним мешканцем Багдада, очі котрого були змащені магічною маззю дервіша, що давала змогу бачити всі скарби, закопані в землі. Шкатулки, повні коштовностей, скрині золотих зливків, мішки чужинських монет, здавалося, тягнулися до нього і благали визволити із тих набридливих могил.
Чим більше він розпитував про місця, в яких, як подейкували, з'являвся Татусь Червоний Ковпак, тим більше і більше утверджувався у своїх здогадах.
Він дізнався, що це місце не раз навідували досвідчені шукачі скарбів, котрі чули історію Брудного Сема, але ніхто з них так і не досягнув успіху. Навпаки, кожного спіткала якась нещаслива чи недобра несподіванка. Це тому, вирішив Вольферт, що вони взялися до роботи в неналежний час і без належних церемоній. Останню спробу здійснив такий собі Кобус Квакенбос, котрий копав упродовж усієї ночі, і його супроводжували просто неймовірні труднощі. Як тільки він викидав із ями одну лопату землі, то якісь невидимі руки кидали туди дві натомість. Проте він таки дістався до залізної скрині — і тієї ж миті довкола здійнялося страхітливе ревіння та шаленство, навколо ями біснувалися якісь потойбічні істоти, а на бідолаху звалився цілий град ударів киями, що хутко викурило його із забороненого місця. Про це Кобус Квакенбос оголосив на своєму смертному ложі, щоб не залишалося жодних сумнівів у тому, що сталося. Це був чоловік, котрий багато років присвятив пошукам скарбів, і вважалося, що він би таки досяг жаданого, якби раптом не помер від запалення мозку в якомусь притулку.
Вольферт Веббер зараз особливо потерпав від тривоги та нетерплячки. Він боявся, щоб якийсь авантюрист-суперник не пронюхав про закопане золото, і тому вирішив таємно навідати рибалку-негра й отримати від нього інформацію про місце, в якому той став свідком загадкової сцени поховання. Сема було легко знайти, адже він належав до тих старих пересічних осіб, які живуть в одному місці, поки не здобудуть собі авторитет у суспільстві й не стануть у певному розумінні публічними персонами. Не було жодного підлітка в цьому містечку, який би не знав, хто такий Брудний Сем-рибалка, і не вважав, що має право знущатися над старим негром. Сем жив як амфібія, більше нагадував рибу, ніж людину. Він нидів уже понад півстоліття на березі затоки та в рибальських угіддях Саунду. Більшу частину свого часу гаяв на воді й у воді, особливо біля Брами Пекла. А в негоду його можна було прийняти за одну з тих примар, які колись заселяли цю протоку. Там він стовбичив будь-коли, практично весь час. Іноді у своєму човнику кидав якір серед вирів або пірнав, як акула, до затопленого корабля, де, як вважається, мало бути найбільше риби. Часом сидів на камені годину за годиною, спостерігаючи за туманом і мжичкою, як самотня чапля, що чигає на свою здобич. Він добре знав кожну діру та закуток Саунду — від Волабауту до Брами Пекла і від Брами Пекла до Каменя Черепа. Навіть жартували, що він знає християнське ім'я кожної риби в річці.
Вольферт знайшов старого в своїй хижі, не набагато більшій за собачу буду. Вона була грубо складена з уламків дерев після кораблетрощ та приблудного галуззя, виловленого в річці, на скелястому березі, біля підніжжя старого форту, майже в тому самому місці, що відоме зараз як Батарейний мис. Стійкий рибний запах заполонив усе довкола. Весла, байдарки та вудки були сперті на стіну споруди. На піску сохла сітка. Човник був витягнутий на берег. А на порозі свого обійстя лежав Брудний Сем, вдаючись до справжньої негритянської розкоші — сну на сонці.
З часів молодечої пригоди Сема минуло багацько років, і сніг багатьох зим вибілив скуйовджену вовну на його голові. Проте чоловік добре пам'ятав усі тодішні обставини, бо його часто просили ще раз і ще раз переказувати їх. Правда, його варіант розповіді дуже відрізнявся у багатьох деталях від того, що розповів Пічі Прау, але таке часто стається навіть із фаховими істориками. Однак про подальші спроби шукачів скарбів Сем нічого не знав. Це було поза його компетенцією. Тому обережний Вольферт не став наполягати розповісти більше з цього приводу. Його єдиним бажанням було спонукати старого рибалку знову побувати в тому місці, і він зумів легко досягти свого. Тривалий час, який сплив відтоді, як із Семом трапилася нічна пригода, встиг розвіяти його старі страхи, пов'язані з лихим місцем, а обіцянка невеликої винагороди миттю змусила відмовитися і від сну, і від сонячного проміння.
Приплив не сприяв негайному здійсненню експедиції водою, а Вольферту так свербіло від нетерплячки, щоб дістатися до обіцяної землі, що він не міг чекати відпливу, тому вони вирушили суходолом. Прогулянка довжиною у чотири-п'ять миль привела їх до лісу, який на той час вкривав більшу частину східної частини острова. Це було неподалік від милої долини Блумендаль. Тут вони натрапили на довгу стежину, що бігла серед дерев і кущів, щільної порослі бур'янів і пирію. Нею, мабуть, рідко користувалися. І затінок, який там панував, більше нагадував сутінки. Дикий виноград обплутував їх, а лоза хльостала по обличчю. Терен та шипшина хапали за одяг. Полоз перетнув їм шлях, попереду прострибала плямиста жаба, а неспокійний дрізд сварився з ними з заростів. Якби Вольферт Веббер начитався романтичних легенд, то подумав би, що вступає в заборонену, зачаровану землю або що якісь охоронці не дають йому дістатися до захованих скарбів. Як би там не було, усамітненість цього місця та пов'язані з ним дикі історії все ж вплинули на його уяву.
Дійшовши до кінця стежки, вони опинилися поблизу берега Саунду, в своєрідному амфітеатрі, оточеному лісовими деревами. Тут колись була галявина, але тепер вона заросла терном і бур'яном. З одного боку, безпосередньо на березі річки, стояла зруйнована будівля, трохи краща за купу сміття, з якої, як самотня вежа, стирчав димар. Біля підніжжя споруди текла вода, а дикі дерева купали свої гілки в морських хвилях.
Вольферт не мав жодних сумнівів, що це хатинка Татуся Червоного Ковпака, і згадав розповідь Пічі Прау. Наближався вечір, і світло, що зрадливо падало в цьому місці, надавало таємничості і створювало всі підстави для того, щоб викликати якесь приголомшливе відчуття страху або забобонності. Нічний яструб, що ширяв у височіні, кричав пронизливо та зловісно. Дятел туркотів десь самотньо, дірявлячи порожнє дерево, а якась вогняна птаха промайнула своїм червоним оперенням. Усе створювало атмосферу понурості та таємничості.
Подорожні підійшли до тину, який колись огороджував сад, що простягнувся вздовж підошви скелястої гряди і був не набагато кращим за зарості бур'янів. Тут і там траплялися кущ троянд, персикове чи сливове дерево, здичавіле й укрите мохом. У глибині саду біля берега вони знайшли якусь споруду, обернену фасадом до води, що дуже нагадувала комору. Двері, хоч і зогнили, але все ще були міцні, і здавалося, що їх нещодавно ремонтували. Вольферт штовхнув ті двері. Вони заскрипіли на не змащених петлях, і зайда напоровся на щось подібне на скриню. Щось гупнуло, і додолу покотився череп. Вольферт відсахнувся, але Сем пояснив, що це сімейний склеп однієї дуже старої голландської родини, яка колись володіла цією садибою. Це пояснення підтвердили труни різних розмірів, складені всередині. Сем був знайомий із цією місциною відтоді, коли був ще хлопчиком, і тепер знав уже, що перебуває недалеко від того місця, яке вони шукали.
Відтак чоловіки пішли далі до краю води, здираючись по виступах скель, часто хапаючись за кущі та виноградну лозу, щоб не зірватися в глибокий і бурхливий потік. Зрештою, вони вигулькнули у невеликій бухті, точніше заглибині в березі. Вона була захищена крутими скелями і так щільно заросла дубами та каштанами, що її майже не можливо було помітити. Берег полого спускався всередині бухти, але потік вирував там глибоко, чорно і стрімко уздовж усіх виступів. Сем зупинився. Він підняв над головою те, що колись було капелюхом, і почухав потилицю, розглядаючи цей закуток. Аж тут він зненацька ляснув у долоні, радісно подався вперед і вказав на велике масивне залізне кільце, міцно вбите в скелю, саме там, де лежала широка кам'яна плита, до якої зручно було причалити. Це було те саме місце, де висадилися червоні ковпаки. Роки змінюють швидкоплинні речі, але камінь і залізо стійкіше протистоять часу. Пильно придивившись, Вольферт помітив кілька хрестиків, висічених у скелі над кільцем, і не мав сумнівів, що це якийсь таємничий знак.