– Їм здається, що варто тільки вловити багатого чоловіка та гарного коханця – та й більш нічого в житті не треба… Дурненькі. Не знають вони, що скоро обридне і старий чоловік, і пустий коханець і що рано чи пізно кожній захочеться зустріти справжню людину. А коли, на її нещастя, така трапиться, що вона їй дасть?.. Свою продану чарівність чи забруднене отакими Старськими серце?.. І подумати тільки, що майже кожна з них мусить пройти цю школу, поки пізнає людей. А до того, нехай їй трапиться і найшляхетніший, вона його не оцінить. Віддасть перевагу старому багачеві або зухвалому розпусникові, зіпсує собі Життя, а потім захоче почати нове, та вже буде пізно… А найбільше дивує мене те, – говорила далі господиня, – що мужчини не можуть збагнути отаких ляльок…
Для жодної жінки, чи то буде Вонсовська, чи моя покоївка, не секрет, що в Евеліні не прокинулись ще ні розум, ні серце; все в ній іще спить. А тим часом барон вбачає в ній божество й уявляє, бідолашний, що вона його любить!
– Чому ж ви не остережете його? – спитав Вокульський здавленим голосом.
– Та що ти! Це однак нічого не поможе. Скільки разів я вже натякала йому, що Евеліна поки що тільки зіпсоване дитя, лялька. Може, колись з неї щось і буде, але зараз… їй якраз потрібний Старський… Що ж, – додала вона по паузі, – подумаєш про той цукровий завод?..
Скажи завтра, щоб тобі осідлали коня та проїдься в поле і подивись – хоч сам, а хоч із Вонсовською… Вона жінка варта уваги, повір мені…
Вокульський вийшов від господині дуже збентежений. "Нащо вона говорила про барона й Евеліну? – думав він. – Чи не була це осторога для мене?.. Старський, мабуть, залицяється не тільки до Евеліни. І що то було тоді в бричці? Ах, краще пустити собі кулю в лоб…"
Проте він одразу опам'ятався й почав міркувати: "В бричці мені або привиділось, або було насправді.
Якщо привиділось, то нащо ж мені даремно ганити невинну дівчину, а якщо було насправді… то не буду ж я змагатися з оперетковим баламутом і не жертвуватиму життям задля облудної жінки. Вона має право заводити романи, з ким хоче, але не має права ошукувати людини, єдиною провиною якої є те, що та людина її любить… Треба виїжджати з цієї Капуї[124] та братись до роботи. В лабораторії Гейста я заповню життя краще, ніж у салонах…"
Десь о десятій годині вечора до нього в кімнату увійшов страшенно змучений барон. Спочатку він сміявся і намагався говорити дотепи, але потім, задихаючись, упав на стілець і, насилу опанувавши себе, сказав:
– Ви знаєте, шановний пане Вокульський, мені часом здається – не з власного досвіду, бо моя наречена найшляхетніша істота… – проте мені часом здається, що жінки інколи нас обманюють…
– Так, інколи.
– Може, вони в цьому й не винні, але треба визнати, що вони інколи дозволяють, баламутити себе спритним інтриганам…
– Авжеж, дозволяють.
Барон так тремтів, що в нього аж зуби цокотіли.
– А чи не вважаєте ви, – спитав він, подумавши, – що цьому треба було б запобігти?..
– Яким чином?
– Хоч би таким, щоб не давати можливості жінкам близько знайомитись з інтриганами.
Вокульський зареготав.
– Жінку можна захистити від інтриганів, але чи можна захистити її від власних інстинктів?.. Що ви вдієте, коли той, кого ви вважаєте баламутом чи інтриганом, для неї – самець того самого виду, що й вона?
Поступово Вокульського поймав лютий гнів. Він ходив по кімнаті й говорив:
– Як боротись проти закону природи, згідно з яким сука, хоч би й найвищої породи, не піде за левом, а тільки за псом? Поставте перед нею цілий зоологічний сад з найблагороднішими тваринами, вона, однак, відмовиться від них задля кількох псів… І нічого дивного в цьому немає, бо вони належать до її виду.
– Отже, по-вашому, нема ніякої ради? – спитав барон.
– Зараз нема ніякої, а колись буде єдина: щирість в людських взаєминах і свобода вибору. Коли жінці не треба буде удавати закохану та кокетувати з усіма, вона одразу відхилить нелюбих і піде за тим, котрого сподобає.
Тоді не буде ні ошукуваних, ні ошуканців, взаємини стануть природними.
Коли барон пішов у свою кімнату, Вокульський ліг спати. Правда, він не спав цілу ніч, але на ранок до нього повернулась душевна рівновага. "Які я можу мати претензії до панни Ізабелли? – думав він. – Адже вона не казала, що любить мене; дала мені лише тінь надії, що це може коли-небудь статися.
Як я можу її винуватити, коли вона майже не знає мене?
І які дикі думки лізуть мені в голову… Старський?.. Але ж вона хоче посватати його з Вонсовською, то нащо ж би вона заводила з ним роман?.. Заславська любить панну Ізабеллу, сама мені про це казала, нарешті, запросила мене приїхати сюди… Я маю час. Познайомлюся з нею ближче, і якщо вона мене полюбить, то буду щасливий і спокійний. Якщо ні, то повернуся до Гейста. Про всяк випадок продам будинок і магазин і залишусь тільки в Спілці для торгівлі з Росією. За кілька років це даватиме мені тисяч по сто річного прибутку, а їй не загрожуватиме звання галантерейної купчихи".
Другого дня після сніданку Вокульський звелів осідлати коня й виїхав з двору, сказавши, що хоче оглянути околиці. Він несамохіть звернув на дорогу, якою вчора котився екіпаж панни Ізабелли і де, здавалось йому, ще видно сліди коліс… Потім, так само машинально, звернув у ліс, куди все товариство недавно їздило по гриби. Он у тому місці вона сміялась, тут розмовляла з ним, а тут оглядала околиці…
Підозріння, гнів – все погасло в ньому.
Замість них в серце йому тоненькою, мов сльоза, цівкою стала сочитись пекуча туга.
В'їхавши в ліс, він зліз з коня й повів його за повід.
Он де стежка, якою вони тоді йшли вдвох, але тепер вона здається якоюсь інакшою. Та частина лісу тоді нагадувала костьол, а тепер – нічогісінько такого не видно.
Навколо сіро й тихо. Чути тільки крякання ворон, що пролітають над лісом, та крик сполоханої білки, що видряпується на дерево й тоненько гавкає, як цуценя.
Вокульський дійшов до галявини, де вони тоді розмовляли з панною Ізабеллою; знайшов навіть стовбура, на якому вона сиділа. Все залишилось, як було, тільки її немає… На кущах ліщини починає жовкнути листя, з сосон, немов павутиння, звисає смуток… Такий невідчутний, а так його оповив! "Яка це дурниця, – думав він, – перебувати в залежності від одної людської істоти! Бо й справді я тільки для неї працював, про неї думав, нею живу. Навіть гірше – задля неї я покинув Гейста… Ну, а що доброго я знайшов би у Гейста? Був би в такій самій кабалі, як і тепер, тільки замість красуні жінки владарем моїм був би старий німець. І так само працював би, навіть тяжче, з тією тільки різницею, що тепер я працюю задля власного щастя, а тоді працював би задля щастя інших, а вони б тим часом розважалися б та кохалися моїм коштом.
Зрештою, чи маю я право нарікати? Рік тому я ледве насмілювався мріяти про панну Ізабеллу, а тепер я вже її знаю і навіть добиваюся взаємності… Та чи знаю ж я її по-справжньому? Вона – кожною своєю клітиною аристократка, то правда, але вона ще не розбирається в житті.
У неї поетична душа, чи мені так тільки здається. Вона, безумовно, кокетка, але й це минеться, коли мене покохає…
Словом, не так воно вже й погано, а через рік…"
Раптом кінь рвучко підняв голову й заіржав; в лісовій гущавині на відповідь йому також залунало іржання й тупіт. Незабаром в кінці доріжки з'явилась амазонка, в якій Вокульський впізнав пані Вонсовську.
– Агей!.. – закричала вона, сміючись, сплигнула з коня й віддала поводи Вокульському. – Прив'яжіть коня…
Ах, як я вже вас знаю! Годину тому питаю господиню: "Де Вокульський?" – "Поїхав у поле оглядати місце, де б можна будувати цукровий завод". "Якраз! – думаю. – Він поїхав у ліс мріяти". Я сказала осідлати для себе коня, і от знаходжу вас на цьому стовбурі, замріяного… Ха-ха-ха!..
– Невже це так смішно?
– Ні, не смішно, але, – як би це сказати?.. – несподівано. Я уявляла вас зовсім інакше. Коли мені сказали, що ви купець, який до того ж швидко нажив велике майно, я подумала: "Купець?.. Значить, він приїхав на село або шукати багатої нареченої, або витягнути у нашої господині грошей на яку-небудь аферу". В усякому разі, я вважала вас людиною холодною, розважливою, яка ходить по лісі й оцінює дерево, а на небо не дивиться, бо від цього немає ніякого зиску. Тим часом що ж я бачу?..
Мрійника, середньовічного трубадура, який утікає в ліс зітхати та відшукувати сліди її ніжок, які вона залишила минулого тижня! Вірного рицаря, який не на життя, а на смерть кохає одну-єдину жінку, а з іншими поводиться грубо й зухвало. Ах, пане Вокульський, як це цікаво… і несучасно!
– Ви вже скінчили? – холодно спитав Вокульський.
– Вже… Тепер ви берете слово?
– Ні, пані. Я пропоную вертатись додому.
Пані Вонсовська спалахнула, як півонія.
– Пробачте, – сказала вона, беручи свого коня за поводи. – Чи не думаєте ви, що я так говорю про вашу любов, аби самій вийти за вас заміж?.. Ви мовчите… Ну, то давайте говорити серйозно. Був момент, коли ви мені подобались; був – і вже минув. Але хоч би й не минув, хоч би я мала вмерти від любові до вас, чого напевне не станеться, бо я не втратила ні сну, ні апетиту, не віддалася б вам… чуєте… хоч би ви плазували коло моїх ніг!
Не могла б я жити з людиною, яка любила іншу так, як ви. Для цього я надто горда. Ви мені вірите?
– Вірю.
– Припустімо. Якщо я сьогодні зачепила вас своїми жартами, то тільки тому, що зичу вам добра. Мені подобається ваше шаленство, і я хотіла б, аби ви були щасливі, тому кажу: викиньте з себе середньовічного трубадура, який в вас сидить, бо ми живемо в дев'ятнадцятому столітті, в якому жінки інакші, ніж ви собі їх уявляєте, про що знає кожен двадцятирічний юнак.
– Які ж вони?
– Гарні, милі, їм подобається водити вас за ніс, а люблять вони остільки, оскільки це дає їм приємність. На драматичне кохання жодна з них не погодиться, принаймні не кожна. Для цього їй повинні надокучити захоплення, а тоді вже вона погодиться иа драматичного коханця.
– Інакше кажучи, ви вважаєте, що й панна Ізабелла…
– Щодо панни Ізабелли, то я нічого не вважаю… – жваво запротестувала Вонсовська. – У неї є хороші нахили, і той, кого вона полюбить, буде щасливий.