– відповіла панна Ізабелла. – Я не сподівалась, що в цьому краю можуть існувати такі легенди і що прості люди можуть їх так цікаво розказувати… Що ж ви, кузене, запропонуєте нам на обід?.. Ах, той хлопець незрівняний! Попросіть, щоб він повторив вам ту історію…
Вокульського вже не дратувало те, що панна Ізабелла йде з Старським під руку, що дуже на нього спирається, навіть те, що трохи кокетує з ним. Хвилювання, свідком якого він був, її єдине незначуще слово розпорошило всі його побоювання. Він поринув у спокійну задуму, таку глибоку, що не тільки Старський, а й ціле товариство немов зникло у нього з-перед очей.
Він пам'ятав, як піднявся на гору в діброву, як щось з великим апетитом їв, пам'ятав, що був веселий, навіть упадав коло панни Феліції… Але про що говорилось, що він сам казав, цього не усвідомлював.
Сонце вже було над спочивком, а на небі з'явилися хмари, коли Старський наказав слугам прибрати посуд, кошики та килими і запропонував дамам повертатися додому.
В брику посідали в тому самому порядку, що й раніш.
Закутавши Евеліну шалями, барон нахилився до Вокульського і з усмішкою шепнув:
– Якщо у вас ще один день буде такий настрій, як сьогодні, то ви позакохуєте в себе всіх дам.
– Он як!.. – здвигнув плечима Вокульський.
Він сів в кінці брики, навпроти панни Феліції. Охоцький сів на передку поруч з кучером, і коні рушили.
Хмари все більше облягали небо, дуже швидко темніло.
Проте в бриці було весело: пані Вонсовська знов засварилася з Охоцьким, який, забувши про свої літаючі прилади, перекинув ноги через передок і обернувся лицем до товариства. Він хотів закурити, раптом витер сірника й освітив усіх пасажирів у бриці, а найяскравіше Старського.
В цю мить Вокульський рвучко відхилився назад – перед його очима щось мигнуло. "Дурниці!.. – подумав він. – Я забагато випив…"
Пані Вонсовська коротко пирхнула сміхом, але опанувала себе і швидко заговорила:
– Ви дуже оригінально сіли, пане Охоцький!.. Фі, завтра вам доведеться просити пробачення! Ой, нахаба, він скоро поставить кому-небудь ноги на коліна. Оберніться зараз же наперед, бо скажу кучерові, щоб залишив вас на дорозі…
У Вокульського на чолі виступив холодний піт, але він здвигнув плечима й умовляв себе: "Це мені привиділось… Це мені привиділось… Дурниці!.."
Нелюдським зусиллям волі він прогнав від себе це видиво. До нього знову повернувся добрий настрій, і він почав весело розмовляти з Вонсовською.
А коли вони повернулись у Заславек пізньої ночі, Вокульський заснув, як убитий, і йому навіть снилося щось кумедне.
Другого дня, коли Вокульський вийшов перед сніданком на прогулянку, перша людина, яку він зустрів у дворі, була покоївка панни Ізабелли, вона несла кілька суконь, а за нею наймичук ніс сундука. "Що ж це таке?.. – подумав він, – Сьогодні ж неділя, не може вона виїхати… Зрештою, про це хоч згадала б учора вона або господиня…"
Він пішов на став, обійшов навкруги парк, сподіваючись розвіяти в дорозі лихі передчуття. Але даремно. Думка про те, що панна Ізабелла може виїхати, не залишала його. Він уперто гнітив її, але добився тільки того, що вона вже не була такою виразною, як спочатку, а тихо дратувала його десь на дні серця.
Під час сніданку він помітив, що господиня привіталася з ним сердечніше, ніж звичайно, що всі тримаються серйозніше, що панна Феліція придивляється до нього пильніше й ніби з докором. Після сніданку йому знову здалося, що господиня подала якийсь знак пані Вонсовській. "Мабуть, я таки хворий", – подумав він.
Проте одразу одужав, як тільки панна Ізабелла сказала, що хоче прогулятися по парку.
– Хто хоче йти зі мною? – спитала вона.
Вокульський підхопився з стільця, інші сиділи. І от він знову був у садку наодинці з панною Ізабеллою, і знову до нього повернувся спокій, як і завжди в її присутності.
На половині алеї панна Ізабелла промовила:
– Дуже мені шкода буде Заславка… "Шкода?.." – подумав Вокульський, а вона швидко говорила далі:
– Я мушу їхати. Тітка написала мені ще в середу, щоб я поверталась, але господиня не показала листа й затримала мене. Аж учора, як прислали гінця…
– Ви їдете завтра? – спитав Вокульський.
– Сьогодні, після другого сніданку… – відповіла вона, схиливши голову.
– Сьогодні!.. – повторив він.
Вони саме проходили попід парканом, за яким у дворі фільварку стояв екіпаж, що ним приїхала панна Ізабелла.
Кучер уже чіпляв на дишлі упряж. Але зараз ні сама звістка, ні приготування до виїзду не справили на Вокульського ніякого враження. "Що ж, – думав він, – хто приїхав, той мусить виїхати… Річ цілком природна…"
Цей спокій навіть дивував його.
Вони пройшли ще якийсь десяток кроків під навислим гіллям, і раптом його опанував невимовний розпач. Йому здалося, що, коли б зараз за панною Ізабеллою під'їхав екіпаж, він кинувся б під колеса, щоб спинити й не дати їй поїхати. Нехай би вже розчавило його та нехай би він раз назавжди перестав мучитись.
Проте незабаром на нього знов набігла хвиля спокою, і він уже дивувався, відкіля у нього беруться такі навіжені думки. Адже панна Ізабелла має право їхати, коли хоче, куди хоче і з ким їй подобається.
– Ви ще довго думаєте залишатись на селі? – спитав він.
– Найбільше місяць.
– Місяць!.. – повторив він. – Чи після цього місяця мені хоч можна буде одвідати вас?
– Звичайно, дуже прошу… – відповіла вона. – Мій батько – ваш великий друг.
– А ви?
Вона почервоніла й мовчала.
– Не відповідаєте… Ви навіть уявити собі не можете, яке дороге для мене кожне ваше слово, а мені так мало доводилось їх чути… І от ви сьогодні виїжджаєте, не залишаючи мені й тіні надії…
– Може, згодом… – шепнула вона.
– Коли б то!.. В усякому разі, я вам щось скажу. Ви можете зустріти в житті людей веселіших за мене, елегантніших, титулованих, нарешті, багатших… Але такої відданості, як моя, не знайдете. Бо якщо любов вимірюється силою страждання, то такої, як моя, мабуть, ще не було на світлу І я навіть не маю права ні на кого скаржитись. Така моя доля. І якими ж дивними шляхами вона провадила мене до вас! Якби не було страшних нещасть, що спіткали наш народ взагалі, я, убогий хлопець, не міг би здобути освіти, яка дає мені змогу тепер розмовляти з вами.
А який випадок привів мене в театр, де я вперше вас побачив! Нарешті, хіба моє багатство не є результатом ряду чудес?..
Коли я тепер думаю про все це, то здається, що мені ще до народження було призначено зустрітися з вами.
Якби мій нещасний дядько не закохався замолоду й не помер самотнім, я не був би сьогодні в цьому місці. А хіба не дивно, що я, замість захоплюватись жінками, як то роблять інші, досі уникав їх і майже свідомо чекав на єдину, на вас…
Панна Ізабелла непомітно втерла сльозу… Вокульський, не дивлячись на неї, говорив далі:
– Ще недавно, в Парижі, передо мною було дві дороги: одна вела до великого винаходу, який, можливо, змінить долю світу, друга – до вас. Я відмовився від першої, бо мене приковує до вас невидимий ланцюг: надія, що ви полюбите мене. Якщо це можливо, то я волію щастя з вами, ніж найвищу славу без вас. Бо слава – г фальшива монеті, за яку ми віддаємо своє щастя, жертвуючи ним задля інших. Але якщо я помиляюсь, то тільки ви можете зняти з мене це закляття. Скажіть, що не відчуваєте до мене нічого й не відчуватимете… і я повернусь туди, відкіля, мабуть, і не треба було виїжджати. Ну, то як? – спитав він її, беручи за руку.
Вона нічого не відповідала.
– Значить, я залишаюсь… – сказав він, трохи помовчавши. – Я терпляче ждатиму, а ви самі мені дасте знати, що надії мої справдились.
Вони повернулись додому. Панна Ізабелла трохи поблідла, але розмовляла з усіма весело. Вокульський знову заспокоївся. Його вже не посідав розпач, що панна Ізабелла виїжджає: він сказав собі, що побачить її через місяць, і цього йому поки що було досить.
Після сніданку під'їхав екіпаж; почалося прощання. На ганку панна Ізабелла шепнула пані Вонсовській:
– Ти б, Казю, могла б уже не дратувати того бідолаху…
– Кого це?
– Твого тезка.
– Ах, Старського… Побачимо.
Панна Ізабелла подала руку Вокульському.
– До побачення! – тихо і значуще промовила вона.
Коні рушили. Все товариство стояло на ганку й дивилось на екіпаж, який спочатку їхав прямо, потім повернув за ставок, далі зник за пагорком, знов показався на деякий час і, нарешті, зовсім зник, залишивши по собі лише жовту хмару куряви.
– Чудовий день, – сказав Вокульський.
– О, прекрасний, – підтвердив Старський.
Пані Вонсовська спідлоба поглядала на Вокульського.
Поволі всі розійшлися. Вокульський залишився сам.
Він пішов у свою кімнату, але вона здалась йому пустою і чужою; потім хотів іти в парк, та відтіль його щось одганяло. Йому чогось здалося, ніби панна Ізабелла ще в домі, і він ніяк не міг зрозуміти, що вона поїхала і тепер уже десь за кілька верстов від Заславка і що кожна секунда віддаляв її від нього.
– І все-таки вона поїхала! – шепнув Вокульський. – Поїхала… ну, то й що ж?
Він пішов до ставка й довго дивився на білий човен, круг якого сліпучо блищала вода. Раптом один з лебедів, що плавали коло протилежного берега, помітив його і, розпустивши крила, з шумом підлетів до човна.
Аж тепер Вокульського пойняла така незмірна, безмежна журба, яка буває, коли прощаються з життям.
Заглибившись у свої гіркі думки, Вокульський не дуже помічав, що діється круг нього. Проте надвечір все-таки помітив, що заславське товариство повернулося з парку в кислому настрої. Панна Феліція замкнулася з панною Евеліною в її кімнаті, барон був роздратований, а Старський іронізував і був зухвалий.
Після обіду господиня покликала Вокульського до себе.
По ній теж було видно, що вона роздратована, але старалася тримати себе в руках.
– Чи подумав ти, пане Станіславе, про той цукровий завод? – сказала вона, нюхаючи свій флакончик, що було ознакою її хвилювання. – Подумай про це, будь ласка, та поговори зі мною, бо мені вже обридли ці інтриги…
– Ви чимось збентежені? – спитав Вокульський.
Вона махнула рукою.
– A-а, збентежена… Я б тільки хотіла, щоб Евеліна з бароном або одружилися, або розійшлися. Або нехай собі їдуть від мене – чи вони обоє, чи Старський… Одне з двох.
Схиливши голову, Вокульський мовчав. Він думав, що залицяння Старського до баронової нареченої, мабуть, стало дуже очевидним, але яке ж йому було до цього діло?
– Дурненькі вони, ці панни, – знов заговорила господиня.