Навіть покійний батько казав, ніби сам бачив такого пана, котрий взяв із Заслава сироту і зробив з неї велику пані, а ксьондзові залишив стільки грошей, що за них потім поставили нову дзвіницю…
Вокульський усміхнувся і, дивлячись на збентежене обличчя хлопця, подумав, що за свій річний прибуток міг би ущасливити з півтораста отаких бідняків. "Гроші справді велика сила, тільки треба уміти їх як слід використовувати".
Вони вже були під горою, де стояв замок, коли з другої гори почувся голос панни Феліції:
– Пане Вокульський, ми тут!..
Вокульський глянув угору й побачив багаття, круг якого сиділо заславське товариство. Обіч буфетник і покоївка наставляли самовар.
– Пане Вокульський, заждіть, я зараз прийду до вас! – гукнула панна Ізабелла, встаючи з килима.
До неї підбіг Старський.
– Я проведу вас, – запропонував він.
– Ні, дякую, я сама дійду, – сказала панна Ізабелла, одступаючи від нього. Потім почала спускатися з крутого укосу так вільно і граціозно, наче то була алея в парку.
– Який же я падлюка! Як я міг її підозрювати?! – прошепотів Вокульський.
І раптом йому причулося, що якийсь таємничий голос каже йому: "Вибирай між тисячами таких, як Венгелек, що потребують допомоги, і єдиною жінкою, яка оце зараз спускається з гори". "Я вже вибрав!" – подумав Вокульський.
– Але до замку я сама не вийду, вам доведеться подати мені руку, – сказала панна Ізабелла, ставши проти Вокульського.
– Може, дозволите провести вас другою дорогою, там буде легше, – напросився Венгелек.
– Веди.
Вони обійшли гору кругом і почали підніматися річищем висхлого струмка.
– Якого дивного кольору це каміння, – зауважила панна Ізабелла, дивлячись на брили вапняку, поплямованого бурими цятками.
– Це залізна руда, – сказав Вокульський.
– Ні, втрутився Венгелек, – то не руда, то кров…
Панна Ізабелла але спинилася.
– Кров?.. – спитала вона.
Вони вже стояли на вершині пагорка, від решти компанії їх закривав напівзруйнований мур. Відціля видно було замковий двір, порослий терном і барбарисом. Під одною з веж лежала величезна брила граніту.
– Оце той камінь, – сказав Вокульський.
– Ага, це він… Цікаво, як його сюди винесли?.. Так що ви сказали про кров? – спитала панна Ізабелла Венгелека.
– Це старовинна бувальщина, – відповів Венгелек, – її мені розказував ще дід. Та про неї тут знають усі.
– То розкажіть її нам, – наполягала панна Ізабелла. – Я люблю слухати легенди коло руїн. Понад Рейном їх сила-силенна…
Вона пройшла в двір, обережно обходячи колючі кущі, й сіла на камені.
– То розкажіть же нам про ту кров…
Венгелека це прохання не збентежило. Він усміхнувся і почав:
– Давно-давно, коли ще мій дід ганяв серед отих дубів за птахами, по тій кам'янистій доріжці, якою ми йшли, текла річка. Тепер вона оживає тільки весною або після зливних дощів, але як мій дід ще був малим, то текла цілий рік.
І от тоді на дні річки лежав великий камінь, немов ним хтось заткнув діру. А там і справді була діра – не діра, а вхід у підземелля, де були заховані такі скарби, яких не знайти в усьому світі. А між тими коштовностями, на ліжку зі щирого золота, спала панна, може, навіть якась графівна, прегарної вроди і пишно вбрана. Казали, що тільки за оздоби в її косах можна було купити всі добра від Заслава до Отроча.
І от спить та панна з тієї причини, що хтось уткнув їй в голову золоту шпильку – чи то щоб позбиткуватись, чи на злість, бог його знає. Отак вона спить і не прокидається, казали, доти, поки їй хто-небудь не витягне з голови золотої шпильки, а як витягне, той одружиться з нею. Але діло це нелегке й небезпечне, бо в підземеллі пильнують скарбів і самої панни всілякі страховища. А які вони, то я знаю добре, бо, поки я не погорів, ховав такого одного зуба, як кулак, а того зуба мій покійний дід на цьому місці знайшов і мені дав (правду вам кажу й нічого не збрешу).
А коли один зуб був, як кулак (я ж його бачив і в руках не раз держав), то пащека, мабуть, була як піч, а всеньке страховище – як стодола… Отож борюкатися з ним було нелегко, та й не з одним, а з кількома. Через те найсміливіший чоловік, нехай би й як подобалась йому та панна, а ще більше її багатство, не наважився б увійти в підземелля, аби не потрапити в пащеку страховища…
Про ту панну і про ті скарби люди знали вже давно, – розказував далі Венгелек, – бо двічі на рік – на Великдень та на святого Яна – камінь відкочувався, і коли хто-небудь стояв над струмком, то міг заглянути в безодню й побачити тамтешні дива.
Одного разу на Великдень (діда тоді ще й на світі не було) прийшов сюди, до замку, молодий коваль Із Заслава.
Став він над струмком та й думає: "Чи не могли б мені показатись ті скарби?.. Зараз би вліз туди, хоч би й крізь найтіснішу дірку, понапихав би кишені, та й не треба було б дути міхом". Тільки-що він так подумав, коли це відкочується камінь, і бачить мій коваль мішки з грішми, повні миски щирого золота і стільки дорогої одежі, як на ярмарку…
Але насамперед впала йому в очі сонна панна, така, дід казав, гарна, що коваль той аж остовпів. Спить вона, а сльози плинуть у неї по лицях, і котра впаде чи на сорочку чи на ліжко, чи на землю, – одразу стає чистим самоцвітом. Спить вона й болісно зітхає від тієї шпильки. А що зітхне, то на деревах над струмком листя так і зашелестить з жалю та журби за нею. Коваль уже хотів був увійти в підземелля, але час, видно, минув, і камінь став на своє місце, тільки забулькотіло.
Відтоді не міг той коваль місця собі нагріти. За що не візьметься, все з рук падає. Куди не гляне, ввижається йому той струмок, а в ньому, наче крізь шибку, бачить він панну в сльозах. Аж змарнів він, бідолаха, бо серце йому так щеміло, немов хтось держав його пекучими обценьками. Наврочено, звісно.
А коли вже він зовсім не міг витримати журби, пішов до одної баби-ворожки, дав їй срібного карбованця за пораду.
– Ну, – каже баба, – нема тут іншої ради, тільки як діждешся святого Яна, йди до того струмка і, як камінь відкотиться, лізь у прірву. Як виймеш пані шпильку з голови, а вона прокинеться, одружишся з нею і будеш над панами пан. Тільки тоді не забудь і за мене – за мою добру раду. І ще ось що пам'ятай: коли на тебе найде страх і почнеш боятись, зараз перехрестись і рятуйся ім'ям господнім… Вся річ у тому, щоб ти не злякався: нечиста сила до сміливця не підступиться.
– А скажіть мені, – мовив коваль, – як його взнати, що на людину страх напав?
– Он ти який? – каже баба. – Ну, то йди до тієї прірви, а як повернешся, то не забудь за мене.
Два місяці ходив коваль до струмка, а за тиждень до святого Яна й зовсім відтіля не відходив, все ждав. І діждався. В самий полудень камінь одкотився, а коваль з сокирою в руці і скочив у яму.
Що там тільки, казав дід, коло нього коїлося, страх!
Обступили його такі потвори, що інший умер би від страху. Були там, казав дід, величезні, як собаки, кажани, що махали над ним крильми; то заступала йому дорогу жаба, завбільшки, як той камінь; то змія обвивала йому ноги, а коли він цюкнув її сокирою, вона заплакала людським голосом; і вовки на нього нападали, такі люті, що тільки піна котрому з рота бризне, так на тому місці полум'я і займеться, та таке, що аж діри в камінні пропалює.
Всі ті страховища сідали йому на плечі, шарпали за поли, за рукава, але жодна не сміла заподіяти йому нічого лихого, бо коваль не боявся, а перед сміливцем нечиста сила відступає, як тінь перед людиною. "Загинеш тут, ковалю!.." – волали страховища, а він тільки міцніше стискав сокиру в руці та… пробачте на слові, таке їм відказував, що я соромлюсь перед панами вимовити…
Добрався, нарешті, коваль до золотого ліжка, куди й потвори вже не могли підступитись, тільки стояли навкруги та клацали зубами. Він одразу побачив у панни в голові золоту шпильку, шарпнув її і витяг до половини…
У панни з голови аж кров бризнула… І от вона хап його руками за поли, та в сльози, та в крик:
– Чоловіче добрий, нащо ти мені болю завдаєш!..
Аж тоді коваль злякався… Затремтів він, і руки йому опали. А страховищам тільки того й треба було. Наймордатіше як скочить на нього та як гризоне зубами, так кров і бризнула крізь війстя та й поплямила оте каміння, яке ви на власні очі бачили. Але, кусаючи, страховище виламало собі зуба; ото його потім мій дід і знайшов у струмку.
Відтоді камінь так затулив діру в прірву, що його вже ніхто знайти не може. Струмок висох, а панна залишилася в безодні напіврозбуджена. Тепер вона плаче вже так голосно, що інколи її й пастухи чують на луках, і плакатиме так повік-віку…
Венгелек закінчив.
Панна Ізабелла похилила голову й кінчиком парасольки рисувала на землі якісь знаки.
Вокульський не смів на неї глянути.
Всі довго мовчали. Нарешті Вокульський звернувся до Венгелека:
– Цікава твоя історія… А тепер скажи-но мені, як ти різьбитимеш напис?..
– Та я ж не знаю, що вам різьбити?
– То правда.
Вокульський вийняв записну книжку, олівця, написав вірша й подав хлопцеві.
– Тут лише чотири рядки! – здивувався Венгелек. – За три дні, пане, буде готово… На цьому камені можна хоч і дюймовими літерами вибити… Шкода, забув шнурка, щоб зміряти. Піду до кучерів, може, в них є. Зараз, пане, повернусь.
Венгелек побіг униз. Панна Ізабелла подивилась на Вокульського. Вона була бліда і схвильована.
– Що це за вірші? – спитала вона, простягаючи руку.
Вокульський подав їй аркушик, вона стиха прочитала:
На кожнім кроці, вірно, без облуди,
Де бавився з тобою і тужив,
Я біля тебе буду завжди, всюди,
Бо часточку душі я скрізь лишив.[123]
Останні слова вона промовила пошепки. Губи її тремтіли, очі запливли слізьми. Якийсь час вона м'яла аркушик у пальцях, потім одвернула голову, й аркушик упав на землю…
Вокульський став навколішки, щоб підняти папірця.
Підводячись, він торкнувся сукні панни Ізабелли і, сам не тямлячи, що робить, схопив її за руку.
– Чи прокинешся ти, моя королівно?.. – сказав він.
– Не знаю… можливо… – відповіла вона.
– Агей… Агей!.. – загукав знизу Старський. – Ідіть уже, панове, а то обід прохолоне!..
Панна Ізабелла втерла очі й швидко залишила руїни.
За нею вийшов Вокульський.
– Що ви там так довго робили? – з усмішкою запитав Старський і подав руку панні Ізабеллі, яку вона квапливо прийняла.
– Ми слухали незвичайну історію!..