Але зрештою багато що почало дивувати його, і він якось мимоволі почав помічати те, про що раніше і не гадав. Взагалі ж найбільш почала дивувати його та страшна, та непрохідна прірва, яка лежала між ним і всім цим людом. Здавалося, він і вони були різних націй. Він і вони дивились одне на одного недовірливо і неприязно. Він знав і розумів загальні причини такого роз'єднання; але ніколи не думав він раніше, щоб ці причини були справді такі глибокі й непереборні. В тюрмі були також заслані поляки, політичні в'язні. Ті просто вважали всіх цих людей за темних хлопів і згорда зневажали їх, але Раскольников не міг бути такої думки: він ясно бачив, що всі ці темні хлопи багато в чому розумніші за отих гордих поляків. Були тут і росіяни, які теж занадто зневажали цих людей, — один колишній офіцер і два семінаристи; Раскольников ясно бачив і їхню помилку.
А його самого не любили й уникали всі. Його навіть почали кінець кінцем ненавидіти — чому? Він не знав того. Зневажали його, сміялись із нього, глузували з його злочину ті, хто був багато більшим злочинцем, ніж він.
— Ти з панів! — говорили йому. — Чи ж тобі було до сокири братись; не панська то зовсім справа.
На другому тижні Великого посту настала його черга говіти разом з усією казармою. Він ходив до церкви молитись разом з іншими. Чомусь, він і сам не знав через що, — виникла якось сварка; всі гуртом, розлючені, напустилися на нього.
— Ти безбожник! Ти в Бога не віруєш! — кричали йому. — Вбити тебе треба.
Він ніколи не говорив з ними про Бога і про віру, але вони хотіли вбити його як безвірника; він мовчав і не заперечував. Якийсь каторжник кинувся на нього, зовсім не тямлячи себе; Раскольников чекав його спокійно і мовчки; брови його не поворухнулися, жодна риса його обличчя не здригнулася. Конвойний устиг вчасно стати між ним і вбивцею — інакше б пролилася кров.
Нерозв'язним було для нього ще одне питання: чому всі вони так полюбили Соню? Вона не запобігала перед ними; зустрічали її вони рідко, іноді тільки на роботах, коли вона приходила на часинку, щоб побачити його. А проте всі вже знали її, знали й те, що вона за ним пішла, знали, як вона живе і де живе. Грошей вона їм не давала, особливих послуг не робила. Раз якось, на Різдво, принесла вона на всіх в'язнів милостиню: пирогів і калачів. Але поволі між ними і Сонею зав'язалися більш близькі стосунки: вона писала їм листи до їхньої рідні і носила на пошту, їхні родичі і родички, приїжджаючи в місто, залишали, за вказівкою в'язнів, у Соні речі для них і навіть гроші. Дружини їх і коханки знали її і ходили до неї. І коли вона з'являлася на роботах, приходячи до Раскольникова, або зустрічалася з партією арештантів, коли ті йшли на роботи, — всі скидали шапки, всі віталися: "Серденько, Софіє Семенівно, ненько ти наша, ніжна, жаліслива! " — говорили грубі, тавровані каторжні цій маленькій і худенькій істоті. Вона усміхалася до них. Вони любили навіть її ходу, оглядалися, щоб подивитись їй услід, як вона йде, і хвалили її, хвалили її навіть за те, що вона така маленька, та вже й не знали, за що ще похвалити. До неї навіть ходили лікуватись.
Він пролежав у лікарні весь кінець посту і великодній тиждень. Уже одужуючи, він пригадав свої сни, коли ще лежав у гарячці і в маренні. Йому часто тоді привиджувалося, що весь світ приречений у жертву якійсь страшній, нечуваній і небаченій язві-моровиці, яка насувається з глибин Азії на Європу. Всі неминуче мають загинути, крім деяких, дуже не багатьох обранців. З'явилися якісь не знані досі трихіни, істоти мікроскопічні,[E-05] що вселялися в тіла людей. Але ці істоти були духи, наділені розумом і волею. Люди, які прийняли їх у себе, одразу ж робилися біснуватими і божевільними. Але ніколи, ніколи люди не вважали себе такими розумними і непохитними в істині, як вважали заражені. Ніколи не вважали більш непохитними своїх присудів, своїх наукових висновків, своїх моральних переконань і вірувань. Цілі селища, цілі міста й народи заражались і божеволіли. Всі були охоплені тривогою і не розуміли один одного, кожен думав, що тільки він уособлює істину і ніхто інший, і мучився, дивлячись на інших, бив себе в груди, плакав і ламав собі руки. Не знали, кого і як судити, не могли погодитись, що саме вважати за зло, а що за добро. Не знали, кого обвинувачувати, а кого виправдовувати. Люди вбивали один одного в якійсь безтямній злобі. Вирушали одні на одних цілими арміями, але армії, вже в поході, зненацька починали самі нищити себе, лави порушувалися, воїни нападали один на одного, кололи і різали, кусали і пожирали один одного. В містах цілісінький день били на сполох: скликали всіх, але хто і чого кличе, ніхто не знав, а всі були охоплені тривогою. Кинули свої повсякденні справи, бо кожен висував свої думки, свої поправки, і не могли погодитись; занедбалося землеробство. Подекуди люди збиралися гуртом, погоджувались всі на чомусь, присягались уникати розбрату, та одразу ж і починали щось зовсім інше, ніж те, на що вони самі оце пристали, починали звинувачувати один одного, билися і різались. Почались пожежі, почався голод. Всі і все гинуло. Моровиця ширилась і посувалася далі й далі. Врятуватись в усьому світі могли лише кілька чоловік, це були чисті й обрані, призначені почати новий рід людський і нове життя, оновити й очистити землю, але ніхто й ніде не бачив цих людей, ніхто не чув їх слова й голосу.
Раскольникова мучило те, що це нісенітне марення так сумно і так тяжко зринає раз у раз у його пам'яті, що так довго не полишає його враження від цих гарячкових думок. Почався вже другий тиждень після Великодня; стояли теплі, ясні, весняні дні; в арештантській палаті розчинили вікна (заґратовані, коло яких ходив вартовий). Соня за весь час його хвороби могла тільки два рази навідати його в палаті; щоразу треба було клопотатись про дозвіл, а це було нелегко. Але вона часто приходила у двір шпиталю, до вікон, здебільшого надвечір, іноді навіть так тільки, щоб постояти там якусь часинку і хоч здалека подивитись на вікна палати. Якось надвечір Раскольников, що вже майже зовсім одужав, заснув; прокинувшись, він випадково підійшов до вікна і раптом побачив віддалік, біля воріт шпиталю, Соню. Вона стояла і начебто чогось чекала. Щось немовби пронизало в ту мить його серце: він здригнувся і швидше відійшов од вікна. На другий день Соня не прийшла, на третій теж; він відчув, що чекає її і непокоїться. Нарешті його виписали. Повернувшись у тюрму, він почув від арештантів, що Софія Семенівна хвора, лежить дома і нікуди не виходить.
Звістка ця його дуже стривожила, він посилав розпитатись про неї. І незабаром довідався, що хвороба її не тяжка. Дізнавшись у свою чергу, що він за нею так тужить і побивається, Соня надіслала йому записку, олівцем, у якій повідомляла, що їй уже легше, що в неї звичайна, незначна простуда і що вона скоро, дуже скоро, прийде побачитись з ним на роботу. Коли він читав цю записку, серце йому дуже й боляче колотилося.
День знову був ясний і теплий. Рано-вранці, годині о шостій, він рушив на роботу на берег ріки, де в сараї була збудована випалювальна піч для алебастру і де товкли його. Пішло туди всього три робітники. Незабаром один з арештантів з конвойним повернувся в тюрму за якимсь інструментом; другий почав колоти дрова і кидати в піч. Раскольников вийшов із сараю до самого берега, сів на складені там колоди і почав дивитись на широку й тиху ріку. З високого берега було видно далеко навкруги. З того боку ледве чутно долинала пісня. Там, в облитому сонцем неозорому степу, ледь примітними цятками чорніли кочові юрти. Там була воля й жили інші люди, зовсім не схожі на тутешніх, там ніби й час спинився, наче й не минув ще вік Авраама, коли він пас свої череди.[E-06] Раскольников сидів, дивився нерухомо, не відриваючи очей; думка його переходила в мрії, в споглядання; він ні про що не думав, але якась туга хвилювала його і мучила.
Раптом біля нього опинилась Соня. Вона підійшла ледве чутно і сіла поруч. Було ще дуже рано, холод ще не спав. На ній був її убогий, старий бурнус і зелена хустка. Обличчя її ще свідчило про недавню хворобу, схудло, зблідло й змарніло. Вона привітно і радісно усміхнулась до нього, але, за своєю звичкою, несміливо простягла йому руку.
Вона завжди простягала йому руку несміливо, іноді навіть і не давала зовсім, мовби побоюючись, що він відштовхне її. Він завжди начебто з огидою брав її руку, завжди наче з досадою зустрічав її, часом затято мовчав, коли вона приходила. Траплялося, що вона боялась його і поверталася в глибокій скорботі. Але тепер їх руки не рознімались; він якось мигцем і швидко глянув на неї, нічого не промовив і втупив очі в землю. Вони були самі, їх ніхто не бачив. Конвойний на той час одвернувся.
Як це сталося, він сам не знав, але раптом щось начебто підвело його і мовби кинуло до її ніг. Він плакав і обнімав її коліна. В першу мить вона дуже злякалась, і все обличчя її помертвіло. Вона схопилася з місця і, тремтячи, дивилась на нього. Та зараз же, в ту ж мить вона все зрозуміла. В очах її засяяло безмежне щастя; вона збагнула, і в неї вже не було сумніву, що він любить її, безмірно любить, і що прийшла, нарешті, ця хвилина...
Вони хотіли говорити, і не могли. Сльози бриніли в їх очах. Вони обоє були бліді й виснажені; але в цих хворих і блідих обличчях уже сяяла зоря оновленого майбутнього, справжнього воскресіння до нового життя. Їх воскресила любов, серце одного містило невичерпні джерела життя для серця іншого.
Вони вирішили чекати й терпіти. Їм лишалося ще сім років; а до того часу стільки нестерпної муки і стільки безмірного щастя! Але він воскрес, і він знав це, відчував цілковито всім оновленим єством своїм, а вона — та вона ж і жила самим тільки його життям!
Увечері того ж дня, коли вже замкнули казарми, Раскольников лежав на нарах і думав про неї. Того дня йому навіть здалося, наче всі каторжники, колишні вороги його, вже дивились на нього інакше. Він навіть сам починав говорити до них, і вони відповідали йому лагідно. Він згадав тепер це, але ж воно так і повинно було бути: хіба не повинно тепер усе змінитись?
Він думав про неї.