Через те земля здається ввігнутою, немов велика глибока тарілка.
– А люди?.. А будинки?..
– Будинки здаються коробочками, трамваї – великими мухами, а люди – чорними крапельками, які швидко розкочуються на всі боки, тягнучи за собою довгі тіні. Взагалі така подорож повна несподіванок.
Охоцький задумався і дивився поперед себе невідомо на що. Кілька разів він наче поривався вискочити з брики: здавалося, його дратувало товариство, яке також примовкло.
Подорожні під'їхали до лісу, за ними дві служниці возом. Дами порозбирали кошики.
– А тепер кожна дама з своїм кавалером в інший бік! – скомандувала пані Вонсовська. – Пане Старський, попереджаю вас, сьогодні у мене особливий настрій, а що означає мій особливий настрій, знає пан Вокульський, – додала вона з нервовим сміхом. – Пане Охоцький, Бельцю, гайда в ліс, і не показуйтесь, поки… не назбираєте повний кошик рижиків… Фельцю!..
– Я піду з Михайлинкою і з Йоасею! – швидко відказала панна Феліція, дивлячись на Вокульського так, ніби він був тим супротивником, проти якого треба було озброїтись аж двома служницями.
– Ну, кузене, ходімо, – мовила до Охоцького панна Ізабелла, бачачи, що всі вже увійшли в ліс. – Але візьміть мого кошика і самі збирайте гриби, бо, признаюсь вам, що мене це діло не цікавить.
Охоцький взяв кошика й кинув його на віз.
– Дуже мені потрібні ваші гриби! – похмуро відказав він. – Два місяці б змарнував на рибу, гриби, розважання дам та всілякі дурниці… а інші тим часом піднімались на повітряних кулях… Я також збирався в Париж, але наша господиня дуже наполягала, щоб я у неї відпочив. От я й відпочив! Одурів до решти… Не можу вже навіть думати по-людськи. Ех! Дайте мені чистий спокій з тими грибами. Я такий сердитий!..
Він махнув рукою, потім обидві заклав у кишені й пішов у ліс, похиливши голову і щось бурмочучи.
– Приємний супутник! – озвалась панна Ізабелла до Вокульського. – Це вже він буде такий до кінця літа…
Як тільки Старський згадав про повітряні кулі, я була певна, що в нього зіпсується настрій. "Хай будуть благословенні ті кулі, – подумав Вокульський. – Такий суперник для мене не страшний…"
І він одразу відчув, що любить Охоцького.
– Я певний, – звернувся він до панни Ізабелли, – що ваш кузен зробить великий винахід… Можливо, він відкриє нову еру в історії людства… – додав, згадавши про проекти Гейста.
– Ви так думаєте? – досить байдуже озвалась панна Ізабелла. – Може бути… А поки що він буває або безцеремонним, що йому іноді личить, або страшенно нудним, чого не можна пробачити навіть винахідникам. Коли я на нього дивлюсь, мені пригадується кумедна пригода з Ньютоном. Адже він був велика людина, правда ж? І от одного разу, сидячи з якоюсь дівчиною, він узяв її за руку… й почав чистити її мізинцем свою люльку!.. Ну, якщо в цьому виявляється геніальність, то красно дякую за геніального чоловіка!.. Давайте пройдемося трохи по лісі, гаразд?
Кожне слово панни Ізабелли падало Вокульському на серце, ніби крапля солодкого бальзаму. "Отже, Охоцький їй подобається (бо кому ж він не подобається?), але заміж вона за нього не вийде…"
Вони йшли вузенькою доріжкою, що пролягла поміж двома ділянками: праворуч росли дуби й буки, ліворуч – сосни.
Поміж соснами раз у раз миготіла то червона кофточка пані Вонсовської, то біла накидка панни Евеліни. На одному з перехресть Вокульський хотів був звернути вбік, але панна Ізабелла зупинила його:
– Ні, ні, туди ми не підемо, бо можемо втратити з очей товариство, а мені ліс подобається тільки тоді, коли я бачу в ньому людей. В цю мить, наприклад, я розумію його…От подивіться… Правда, ота частина схожа на величезний костьол? Ряди сосон – то колони, там бічний неф, а тут головний олтар… Бачите, бачите? Он поміж гіллям показалось сонце, немов у готичному вікні… Який тут різноманітний пейзаж! Тепер перед нами будуар, а оті низенькі кущики, немов пуфи. Не бракує навіть дзеркала, що залишилось після позавчорашнього дощу… А он вулиця, правда? Трохи крива, та все ж вулиця… А ще далі ринок чи майдан… Ви бачите все це?
– Бачу, коли ви мені показуєте, – відповів Вокульський з усмішкою. – Але ж треба мати дуже поетичну уяву, щоб спостерегти цю подібність.
– Справді? А мені завжди здавалось, що я – уособлення прози.
– Можливо, ви ще не мали нагоди відкрити всіх своїх якостей, – сказав Вокульський, невдоволений тим, що до них наближалась панна Феліція.
– Ви що, панове, не збираєте грибів? – здивувалась панна Феліція. – Чудові рижики, і така їх безліч, що нам не вистачить кошиків, мабуть, доведеться сипати їх просто в віз. Дати тобі кошика, Бельцю?..
– Ні, дякую.
– А вам, пане Вокульський?
– Не знаю, чи зможу я відрізнити рижика від мухомора, – відповів Вокульський.
– Оце гаразд! – вигукнула панна Феліція. – Не сподівалась я від вас такої відповіді. Розкажу бабусі і попрошу, щоб нікому з кавалерів не давала їсти грибів, принаймні тих, які я збирала.
Вона кивнула їм і одійшла.
– Ви образили панну Феліцію, – сказала панна Ізабелла. – Не гаразд, вона так добре до вас ставиться.
– Панні Феліції подобається збирати гриби, а я волію слухати ваші оповідання про ліс.
– Мені дуже приємно, – відповіла панна Ізабелла, трохи почервонівши. – Але я певна, що мої оповідання скоро вам надокучать. Бо для мене ліс не завжди гарний, інколи він буває жахливий. Якби я була тут сама, то, напевне, не бачила б вулиць, костьолів та будуарів. Коли я сама в лісі, він мене лякає. Він перестає бути декорацією і робиться чимось незбагненним і страшним. Голоси птахів стають наче дикими, часом болісними, а іноді мені здається, ніби вони глузують з мене за те, що я потрапила між потвори…
Тоді кожне дерево здається мені живою істотою, яка хоче обвинути мене своїми вітами й задушити, здається, ніби кожна билина хоче обплутати мені ноги, щоб не випустити відціля… І всьому цьому винен кузен Охоцький; він тлумачив мені, що природа створена не для людини… За його теорією – все це живе й існує для себе.
– Він має рацію, – тихо мовив Вокульський.
– Як, і ви б це вірите? Отже, ви гадаєте, що цей ліс не призначений на потребу людям, а має якісь свої цілі, не гірші за наші?
– Я бачив величезні ліси, в яких людина показувалась раз на кілька років, проте вони росли буйніше, ніж наші…
– Ах, не кажіть так! Це знижує цінність людини й навіть суперечить святому письму. Бог віддав землю людям на меншання, а рослин і тварин на потребу…
– Коротше кажучи, ви вважаєте, що природа повинна служити людям, а люди – привілейованим, аристократичним класам?.. Ні, пані. І природа, і люди живуть для себе, а владарювати ними мають право ті, у кого більше сили та хто більше працює. Сила і праця – єдині привілеї в цьому світі! Через те нерідко тисячолітні, але безвладні дерева падають під сокирою жаднюги-колоніста, але ніякого перевороту в природі це не викликає. Сила і праця, пані, а не титул і не походження…
Панна Ізабелла була роздратована.
– Тут ви можете говорити мені, що хочете, тут я повірю всьому, що скажете, бо навколо бачу тільки ваших спільників.
– Невже вони ніколи не стануть і вашими спільниками?
– Не знаю… можливо… Я тепер так часто чую про їхню силу, що колись можу повірити в їхню могутність.
Вони вийшли на галявину, замкнену навколо пагорками з похилими соснами. Панна Ізабелла сіла на стовбурі зрубаного дерева, а Вокульський недалеко від неї на землі.
В цей час на краю галявини показалась пані Вонсовська із Старським.
– Чи не хочеш, Бельцю, забрати у мене оцього кавалера? – закричала вона.
– Я протестую! – озвався Старський. – Панна Ізабелла цілком задоволена своїм супутником, а я своєю супутницею…
– Це правда, Бельцю?
– Правда, правда! – закричав Старський.
– Хай буде правда… – мовила панна Ізабелла, бавлячись парасолькою і дивлячись в землю.
Пані Вонсовська і Старський зникли за пагорком, панна Ізабелла все нервовіше бавилась парасолькою. Вокульському кров дзвонила в скронях. Тому що мовчання затягнулося надто довго, панна Ізабелла сказала:
– Майже рік тому були ми в цьому місці в вересні на прогулянці. Було чоловік з тридцять сусідів… Он там палили вогнище…
– Вам було веселіше, ніж сьогодні?
– Ні. Я сиділа на цьому самому стовбурі, і мені було чогось сумно… Чогось мені бракувало. Зі мною таке трапляється дуже рідко, але я думала: що воно станеться за рік?..
– Дивно! – тихо сказав Вокульський. – Я також приблизно рік тому жив у таборі в лісі, але в Болгарії… І думав: чи буду живий за рік і про…
– І ще про що?
– Про вас.
Панна Ізабелла стурбовано ворухнулась і зблідла.
– Про мене?.. Хіба ви мене тоді знали?..
– Так. Я знаю вже вас кілька років, але мені інколи здається, що знав вас завжди… Час тягнеться страшенно довго, коли про когось думаєш безупинно, наяву і уві сні…
Панна Ізабелла підвелася з стовбура, немов хотіла втекти. Вокульський також устав.
– Пробачте мені, коли я мимоволі образив вас. Можливо, ви вважаєте, що такі люди, як я, не мають права думати про вас?.. У вашому світі може існувати й така заборона. Але я належу до іншого світу… В моєму світі папороть і мох мають право дивитись на сонце так само, як сосни і… гриби. Через те, прошу вас, скажіть мені прямо: дозволено чи не дозволено мені думати про вас? Зараз я більше нічого й не вимагаю.
– Я вас майже не знаю, – розгублено прошепотіла панна Ізабелла.
– Тому я сьогодні більшого й не вимагаю. Питаю тільки, чи не вважаєте ви за образу, що я думаю про вас – тільки думаю. Я знаю, як у вашому середовищі ставляться до таких людей, як я, і знаю, що мої слова можна назвати зухвальством. Отож скажіть мені прямо: якщо ви вважаєте, що різниця між нами неподоланна, то я перестану добиватися вашої прихильності… Сьогодні або завтра виїду відціля без ніякої претензії до вас, навпаки, назавжди вилікуюсь.
– Кожна людина має право думати… – все більш бентежачись відповіла панна Ізабелла.
– Дякую. Ви дали мені зрозуміти, що в ваших очах я стою не нижче Старських, маршалків та інших таких. Розумію, що й при таких умовах можу ще не здобути вашої прихильності… До цього дуже далеко. Але принаймні знатиму, що маю людські права і що відтепер ви будете оцінювати мої вчинки, а не титули, яких у мене нема.
– Але ж ви шляхтич, і господиня каже, що не гірший за Старських і навіть Заславських…
– Якщо хочете, то я справді шляхтич, і не гірший за багатьох з тих, яких зустрічаю в вітальнях.