– Ну, на добраніч, піду побачу, що там показує барометр, бо у барона ломить кості, так що завтра може бути дощ.
Як тільки Охоцький вийшов, у кімнаті Вокульського з'явився барон; він кашляв і трусився від гарячки, але усміхався.
– Оце добре! – вигукнув він, нервово кліпаючи повіками. – Це добре! Як же ви мене підвели… залишили мою наречену саму в парку… Ні, ні, я жартую, жартую, – додав він, стискаючи Вокульському руку. – Але… я й справді міг би на вас образитись, коли б повернувся не одразу й не зустрівся з паном Старським, який з протилежного боку алеї йшов у наш бік…
Вокульський вдруге за цей вечір почервонів, як хлопчак. "Навіщо я встряв у це плетиво інтриг і обманів!" – подумав він, і досі роздратований словами Охоцького.
Барон закашлявся і, відпочивши, вів далі притишеним голосом:
– Тільки не думайте, будь ласка, що я ревную свою наречену… Це було б дуже негречно з мого боку. Бо то не жінка, а просто ангел, і я в будь-який момент готовий довірити їй не тільки все своє майно, а й саме життя… Та що там життя! Я довірив би їй і своє вічне, небесне життя і був би такий спокійний і такий певний свого спасіння, як певний того, що завтра зійде сонце… Правда, сонця я можу й не побачити, бо, – господи! всі ми люди смертні, – але… Але щодо неї я не маю сумніву, навіть тіні сумніву, слово честі, пане Вокульський… Я не повірив би своїм очам, не те що чиїмось там підозрінням або натякам… – закінчив він голосніше. – Але знаєте, – говорив далі барон, трохи помовчавши, – той Старський – огидна особа. Я нікому б цього не сказав, проте… ви знаєте, як він поводиться з жінками?.. Ви думаєте, що він зітхає, упадає, благає ласкавого слова, потиску руки?.. Він трактує їх, як самиць, щонайбрутальнішим способом… Збуджує їх нерви розмовою, поглядами…
Барон раптом замовк, очі його налилися кров'ю; вислухавши, Вокульський раптом заговорив різким тоном:
– Хто його знає, пане бароне, може, Старський і має рацію. Нас навчили, що жінки – ангели, і ми з ними так і поводимось. Якщо ж вони насамперед самиці, то ми в їхніх очах дурніші й недолугіші, ніж є насправді, а Старський, звичайно, тріумфує. Господарем каси, пане бароне, є той, хто має до неї належного ключа! – закінчив він, сміючись.
– І це говорите-ви, пане Вокульський?
– Це говорю я. І не раз питаю сам себе: чи не занадто ми божествимо жінок, чи не надто серйозно до них ставимось – серйозніше й урочистіше, ніж до самих себе?
– Панна Евеліна – виняток! – вигукнув барон.
– Не заперечую, що винятки бувають, але хто його знає, чи отакий Старський не відкрив загального правила?
– Можливо, – з запалом відповів барон, – але це правило не стосується панни Евеліии. І якщо я оберігаю її… власне, заперечую проти близького знайомства з Старським, хоч вона й сама бережеться, то тільки тому, щоб такий чоловік не забруднив її чистих думок яким-небудь словом… Пробачте за такий невчасний візит..
Барон вийшов, тихо причинивши за собою двері. Вокульський залишився сам і поринув у невеселі думки: "Що той Охоцький казав, ніби від аргументів панни Ізабелли йому гуде в вухах? Отже, те, що вона сьогодні говорила, не було протестом ображеного почуття, а тільки давно вивченим уроком?.. Отже, її докази, її запал, навіть її хвилювання – це тільки способи, з допомогою яких добре виховані панни зачаровують таких йолопів, як я?..
А може, Охоцький просто закоханий в неї і хоче дискредитувати її в моїх очах? Та коли він закоханий, то нащо ж йому дискредитувати її? Нехай скаже, а вона нехай вибирає… Звичайно, що в Охоцького більше шансів, ніж у мене; я ще не настільки втратив розум, щоб не збагнути цього… Він молодий, вродливий, геніальний. Ну, що ж, нехай вибирає: славу або панну Ізабеллу…
А зрештою, чи мені не однаково, що панна Ізабелла вживає в своїх суперечках одних і тих самих аргументів?
Вона не дух святий, аби щоразу вигадувати щось нове, а я не така вже цікава особа, аби задля мене варто силкуватись бути оригінальною. Нехай собі говорить, як хоче. Головне те, що її, мабуть, не стосується загальне правило про жінок… Пані Вонсовська – та насамперед гарна самиця, а панна Ізабелла – інша річ.
Але чи не так говорив і барон про свою Евеліну?.."
Лампа кліпала. Вокульський погасив її і впав на ліжко.
Наступних два дні йшов дощ, і заславські гості не виходили з дому. Охоцький взявся до книжок і майже не показувався, панна Евеліна хворіла на мігрень, панна Ізабелла і Феліція читали французькі ілюстровані журнали, а решта товариства, на чолі з господинею, засіли за віст.
Вокульський помітив, що пані Вонсовська замість кокетувати з ним, для чого траплялась не одна нагода, тримається цілком байдужно. Вразило його й те, що вона вирвала у Старського руку, коли той хотів її поцілувати, і заборонила йому надалі такі спроби. Гнів її був такий щирий, що сам Старський здивувався і зніяковів, а настрій барона миттю поліпшився, хоч йому не щастило в картах.
– Ви й мені не дозволите поцілувати вас в ручку? – спитав барон незабаром після цієї пригоди.
– Вам – будь ласка, – відповіла вона, простягаючи йому руку.
Барон поцілував її, як реліквію, з тріумфом поглядаючи на Вокульського, а той подумав, що його титуловий приятель не має особливих підстав радіти.
Старський так уважно дивився в карти, що, здавалось, нічого не помітив.
На третій день випогодилось, а на четвертий було вже так гарно й сухо, що панна Феліція запропонувала прогулятися в ліс по рижики.
Господиня того дня наказала подати другий сніданок раніше, а обід пізніше. О пів на першу до ганку під'їхала брика, і пані Вонсовська скомандувала сідати.
– Їдьмо швидше, бо шкода часу… Де твоя шаль, Евелінко? Слуги нехай сідають у віз і беруть з собою кошики.
А тепер, – додала вона, побіжно глянувши на Вокульського, – кожен пан нехай вибере собі даму.
Панна Феліція хотіла була протестувати, але в цю мить барон підскочив до панни Евеліни, а Старський – до пані Вонсовської; вона прикусила губу і сказала:
– Я думала, що ви вже мене ніколи не виберете…
І грізно-блискавично глянула на Вокульського.
– В такому разі ми об'єднаємося з вами, кузино, – запропонував панні Ізабеллі Охоцький. – Тільки вам доведеться сісти на передок, бо я буду правувати.
– Пані Вонсовська не дозволить, бо ви нас перекинете! – закричала панна Феліція, котрій доля призначила Вокульського.
– Нічого, нехай везе, нехай перекидає… – сказала пані Вонсовська. – У мене сьогодні такий настрій, що я згодна й ноги поламати. Бідний буде той гриб, який потрапить мені в руки!..
– Якщо ви маєте його з'їсти, – озвався Старський, – то я готовий бути першим…
– Охоче з'їм, якщо ви погодитесь, аби я вам спочатку зітнула голову, – відповіла пані Вонсовська.
– У мене її давно вже нема…
– Не давніше, ніж я це помітила… Але давайте сідати – і поїхали.
Розділ шостий
ЛІСИ, РУЇНИ І ЧАРИ
Рушили.
Барон, як звичайно, перешіптувався з нареченою, Старський одчайдушно залицявся до пані Вонсовської, а вона, на здивування Вокульського, досить прихильно приймала його залицяння, а Охоцький правував четвериком. Але цього разу його фурманський запал гамувало сусідство панни Ізабелли, до якої він щохвилини обертався. "Цікавий тип цей Охоцький! – думав Вокульський. – Мені каже, що від аргументів панни Ізабелли у нього гуде в вухах, а сам тільки з нею й розмовляє… Звичайно, він хотів підбурити мене проти неї…"
І він одразу спохмурнів, бо тепер уже певний був, що Охоцький закоханий в панну Ізабеллу і що з таким суперником йому боротись нічого. "Молодий, гарний, здібний… Ні, треба бути дурною або сліпою, щоб з нас двох не віддати йому переваги. Але навіть і в цьому разі я мушу визнати, що в неї благородна натура, коли їй подобається Охоцький, а не Старський.
Нещасний барон, а ще нещасніша його наречена, яка так очевидно захоплена Старським. Треба ж мати таку пусту голову й серце…"
Він дивився на осіннє сонце, на сірі стерні та плуги, що повільно орали перелоги, і з глибоким смутком в душі уявляв собі ту хвилину, коли він остаточно втратить надію і поступиться місцем Охоцькому. "Що ж робити?.. Що робити, коли вона його вибрала… На своє нещастя зустрів я її!"
Тим часом вони виїхали на пагорок, звідки перед ними відкрилася рівнина аж до обрію, а на ній – кілька сіл, ліси, річка й містечко з костьолом.
Брику хитало з боку на бік.
– Чудесний краєвид! – закричала пані Вонсовська.
– Як з повітряної кулі, якою керує пан Охоцький, – додав Старський, тримаючись за поручні.
– А ви літали на повітряній кулі? – спитала панна Феліція. – На кулі пана Охоцького?
– Ні, на справжній.
– На жаль, ні. Не літав ні на якій, – зітхнув Старський. – Але зараз мені здається, що лечу на дуже незручній.
– А пан Вокульський напевне літав, – тоном глибокого переконання промовила панна Феліція.
– Але ж, Фелю, ти незабаром хтозна в чому будеш підозрівати пана Вокульського! – накинулась на неї пані Вонсовська.
– Я справді літав… – здивовано підтвердив Вокульський.
– Ви літали? Ах, як це чудово! – вигукнула панна Феліція. – Розкажіть нам…
– Ви літали? – озвався з передка Охоцький. – Ого! Заждіть розказувати, я зараз пересяду до вас.
Він кинув віжки кучерові, хоч брика з'їжджала з гори, зіскочив з передка й за хвилину вже сидів навпроти Вокульського.
– Ви літали? – ще раз перепитав Охоцький. – Де? Коли?
– В Парижі, але на прив'язаній кулі. Півверстви вгору – яке це літання, – трохи ніяково відповів Вокульський.
– Ні, ви розкажіть… Це ж, мабуть, грандіозне видовище?.. Що ви відчували? – питав Охоцький.
Він дивно змінився: очі його широко розкрились, обличчя зашарілось. Дивлячись на нього, трудно було уявити, що в цю мить він пам'ятає про панну Ізабеллу.
– Це, мабуть, страшенно приємно… Розказуйте, – настирливо допитувався він, схопивши Вокульського за коліно.
– Видовище справді чудове, – говорив Вокульський, – видно обрій в радіусі на кілька десятків верст, а Париж з усіма околицями схожий на рельєфну карту. Але сама подорож не дуже приємна; може, тільки перший раз.
– А враження яке?
– Якесь дивне. Людина думає, що підніматиметься вгору, і раптом бачить, що не вона піднімається, а земля одірвалась і опускається вниз. Це так несподівано і неприємно, що… хочеться вискочити…
– Ну, а ще що? – наполягав Охоцький.
– Друге диво – обрій, який весь час залишається на рівні очей.