Саме тут тіло фараона чекало останніх обрядів.
Коли прибув Рамзес XIII, всі Фіви вийшли йому назустріч; в будинках залишилися самі старі й каліки, а в завулках — злодії... Тут уперше люди випрягли коней з царської колісниці й самі потягнули її... Тут також уперше фараон почув вигуки й прокляття на адресу жерців, що дуже його втішило, а також благання, щоб кожен сьомий день був святом, що змусило володаря задуматись. Він справді хотів зробити такий подарунок трударям Єгипту, але не сподівався, що його наміри вже стали відомі і народ чекає їх здійснення.
Хоч проїхати треба було всього близько милі, але процесія тривала кілька годин. Царська колісниця дуже часто зупинялася серед тісних натовпів і не могла рушити далі, поки гвардії його святості не вдавалось підвести людей, які ниць лежали на землі.
Добравшись нарешті до царських садів, де він займав один з невеличких палаців, фараон був такий втомлений, що цього дня не займався державними справами. Лише на другий день він обкурив пахощами мумію батька, яка стояла в головному царському палаці, і сказав Гергорові, що тіло можна перевезти в гробницю.
Проте це зробили не зразу.
З палацу небіжчика перевезли до храму Рамзеса, де він спочивав добу. Потім урочиста процесія з мумією рушила до храму Амона-Ра.
Деталі поховального обряду були такі самі, як і в Мемфісі, тільки тепер це робилося з більшою урочистістю і пишнотою.
Царські палаци, які стояли на правому боці Нілу, в південній частині міста, сполучала з храмом Амона-Ра, що містився в північній його частині, єдина в своєму роді дорога. Це була алея на два кілометри завдовжки, дуже широка, обсаджена не тільки велетенськими деревами, але ще й оточена двома рядами сфінксів. Деякі з них мали на лев'ячих тілах людські голови, інші — баранячі. Таких статуй вздовж дороги стояло кількасот.
По обидва боки алеї тіснилися незчисленні юрби людей з Фів та з околиць, а між ними серединою дороги посувалася поховальна процесія. Попереду йшли музиканти різних полків, юрби плакальниць, хори співаків, усі цехи ремісників і купців, депутації від кількох десятків номів із своїми богами й корогвами, депутації від кільканадцяти народів, які підтримували стосунки з Єгиптом... І знову музиканти, плакальниці й хори жерців.
І цього разу царську мумію везли в золотому човні, але набагато розкішнішому, ніж у Мемфісі. Колісниця, на якій стояв човен та яку везли вісім пар білих волів, була поверхів на два заввишки і майже потопала серед вінків та букетів; вона була прикрашена страусовими перами та дорогими тканинами. Колісницю оповивали густі клуби диму з курильниць, і здавалося, що Рамзес XII являється своєму народові уже як бог, у хмарах. З пілонів усіх фіванських храмів долинало гуркотіння, схоже на далекий грім, та могутній і тужливий дзвін бронзових блях.
Хоч алея сфінксів була вільна й широка, хоч поховальна процесія посувалася під наглядом єгипетських воєначальників, а отже, у повному порядку, — на ці два кілометри, що. відділяли палац від храму Амона, пішло три години.
Лише коли мумію Рамзеса XII внесли в храм, із палацу на золотій колісниці, запряженій парою баских коней, виїхав Рамзес XIII. Люди, що стояли вздовж алеї і під час процесії поводилися досить спокійно, побачивши свого улюбленого фараона, вибухнули такими голосними вигуками, що в них розчинилися гримотіння й дзвони, що долинали з пілонів храмів.
Була хвилина, коли охоплені захватом люди хотіли вибігти на середину алеї й оточити фараона. Але Рамзес одним рухом руки зупинив цю живу повінь і запобіг святотатству.
За, кільканадцять хвилин фараон проїхав алею і зупинився перед велетенськими пілонами найвеличнішого храму в Єгипті.
Як Луксор був кварталом царських палаців у південній частині міста, так Карнак був кварталом богів у північній. Головним центром Карнака був храм Амона-Ра. Сама ця споруда займала чотири морги, а сади й ставки, що оточували її, — близько сорока моргів. Перед храмом стояли два пілони на десять поверхів заввишки. Подвір'я, оточене довгою галереєю, що спиралася на колони, займало близько двох моргів, а колонна Зала, в якій збиралися люди привілейовані, — майже морг. То була вже не будівля, а ціле містечко.
Ця зала, або гіпостиль, мала близько ста п'ятдесяти кроків у довжину і сімдесят п'ять у ширину. Її стелю підтримувало сто тридцять чотири колони, з них дванадцять центральних колон мали по п'ятнадцять кроків в обхваті і до шести поверхів висоти.
Статуї, які стояли в храмі біля пілонів та над священним ставом, були відповідних розмірів.
Біля велетенської брами чекав фараона достойний Гергор, верховний жрець цього храму. Оточений цілим почтом жерців, Гергор майже гордовито привітав володаря і, обкурюючи його пахощами, навіть не дивився на нього. Потім він провів фараона через подвір'я до гіпостилю й наказав пропустити депутації за храмовий мур.
Посередині гіпостилю стояв човен, з мумією померлого володаря, а по обидва боки від неї, один навпроти одного, — два трони однакової висоти. На одному сів Рамзес XIII, оточений полководцями й номархами, на другому — Гергор, оточений жерцями. Потім верховний жрець Мефрес подав Гергорові митру Аменготепа, і молодий фараон удруге побачив на голові Гергора золоту змію — символ царської влади.
Рамзес зблід від гніву і подумав: "Гляди, щоб я не зняв з тебе цей урей разом з твоєю головою!..". Але він змовчав, знаючи, що в цьому найвеличнішому єгипетському храмі Гергор — господар, рівний богам, і владика чи не вищий від самого фараона.
В той час, коли народ заповнював подвір'я, а за пурпуровою завісою, що відділяла від простих смертних, решту храму, забриніли арфи й почувся тихий спів, Рамзес розглядав
залу.
Цілий ліс могутніх колон, згори й донизу покритих малюнками, таємниче освітлення, склепіння, що, здавалося, повисло десь під самим небом, справляли на нього приголомшливе враження.
"Що таке, — думав він, — виграти битву під Содовими озерами?.. Збудувати таку споруду — оце подвиг!.. А вони ж її збудували!.."
В цю хвилину він відчув могутність жерців. Хіба ж він, його військо і навіть весь народ змогли б зруйнувати цей храм?.. А якщо не можна нічого вдіяти з будівлею, чи ж легше буде впоратися з її будівниками?..
З прикрих роздумів його вивів голос верховного жерця Мефреса.
— Святий володарю, — мовив старий, — і ти, найдостойніший повірнику богів (він уклонився Гергорові), і ви, номархи, писарі, воїни й простий люде! Найдостойніший верховний жрець цього храму Гергор скликав нас, щоб ми, за давнім звичаєм, обміркували земні вчинки померлого фараона і відмовили йому або визнали за ним право на поховання.
Кров ударила в голову фараонові. Мало того, що його тут зневажають, то ще й сміють судити про вчинки його батька, вирішувати, чи має він право на поховання. Та він заспокоївся. Це був зрештою тільки звичай — такий давній, як і єгипетські династії. Насправді не йшлося тут ні про який суд, а про вихваляння небіжчика.
На знак, поданий Гергором, верховні жерці посідали на табурети, але номархи та воєначальники, що оточували трон Рамзеса, не сіли, бо для них не було стільців.
Фараон запам'ятав і цю образу, але він так володів собою, що не можна було догадатись, чи він помітив цю зневагу до своїх близьких.
Тим часом святий Мефрес обмірковував життя покійного фараона.
— Рамзес Дванадцятий, — говорив він, — не вчинив жодного з сорока двох гріхів, отже, суд богів винесе йому милостивий вирок. А оскільки царська мумія, завдяки винятковій дбайливості жерців, має всі амулети, молитви, настанови й заклинання — немає сумніву, що померлий фараон уже перебуває в країні богів, сидить поруч з Осірісом, і сам є Осірісом. Божественна природа Рамзеса Дванадцятого виявилася вже в його земному житті. Він царював понад тридцять років, дав народові тривалий мир і збудував чи вивершив багато храмів. Крім того, він сам був верховним жерцем і найпобожніших жерців перевершував своєю побожністю. За його царювання на першому місці було шанування богів та піднесення священного стану жерців. За це й любили його сили небесні, а один з фіванських богів, Хонсу, уволивши прохання фараона, навіть побував у країні Бухтен і там зцілив царську доньку, вигнавши з неї злого духа. Мефрес передихнув і говорив далі:
— Оскільки я довів вам, найдостойніші, що Рамзес Дванадцятий був богом, ви спитаєте, з якою ж метою ця вища істота зійшла на єгипетську землю й провела на ній кілька десятків років? А з тією метою, щоб виправити цей світ, дуже зіпсутий внаслідок занепаду віри. Бо хто сьогодні думає про побожність, хто виконує волю богів? На далекій півночі ми бачимо великий ассірійський народ, який вірить лише в силу меча, а замість того щоб плекати мудрість і служити богам, прагне до підкорення народів. Ближче до нас живуть фінікійці, для яких богом є золото, а богослужінням — здирство й лихварство. Інші ж народи, як, наприклад, хетти на сході, лівійці на заході, ефіопи на півдні, греки на Середземному морі, — все це варвари й грабіжники. Замість того щоб працювати, вони грабують, а замість того щоб вправлятись в мудрості, п'ють, грають в кості або вилежуються, як стомлена худоба. На світі є тільки один народ, справді побожний і мудрий — єгипетський; але подивіться, що діється й тут! Внаслідок напливу чужоземців, які не вірять у богів, віра в нас занепала. Знать і сановники за келихом вина кепкують з богів та вічного життя, а простий люд обкидає болотом святі статуї й не приносить жертв храмам. Місце побожності заступила розкіш, місце мудрості — розпуста. Кожен хоче носити велику перуку, маститися особливими пахощами, мати ткані золотом сорочки й фартушки, прикрашати себе ланцюгами й зап'ястями з коштовними каменями. Пшеничного коржа йому вже мало: він хоче тістечок з молоком і медом; пивом миє ноги, а спрагу гамує заморськими винами. Через це вся знать у боргах, народ знемагає від роботи і терпить побої, а тому то тут, то там вибухають бунти. Що я кажу — "то тут, то там"?.. З певного часу по всьому Єгипту, завдяки невідомим підбурювачам, ми чуємо вигуки: "Дайте нам відпочинок кожного сьомого дня!.. Не бийте нас без суду!.. Дайте нам у власність шматок землі!.." Адже це початок руїни нашої держави, руїни, проти якої треба знайти порятунок! А цей порятунок можна знайти тільки в релігії, яка навчає нас, що народ повинен працювати, святі мужі, як знавці волі богів, — вказувати йому путь, а фараон і його сановники — стежити, щоб працювали ретельно.