І це була остання звістка про Гуго Вайншенка. Відтоді ніхто більше про нього ніколи не чув. І хоч згодом пані Перманедер, досвідчена в таких справах, з властивою їй енергією і передбачливістю кілька разів пробувала розшукати свого зятя, щоб, як вона пояснювала в поважною міною, його зловмисною втечею юридично обгрунтувати розлучення, він наче крізь землю провалився. Отак і вийшло, що Еріка Вайншенк з малою Елізабет лишилася жити в світлому материному помешканні на Липовому майдані.
Розділ п'ятий
Подружжя, від якого народився малий Йоганн, ніколи не переставало бути цікавою темою розмов у місті. Як сам сенатор і його дружина мали в собі щось екстравагантне й загадкове, так і їхнє спільне життя було якесь дивне, навіть сумнівне. Щось вивідати, зазирнути в їхні стосунки, поза зовнішні факти, було важко, а все ж цікаво, принаймні спробувати не вадило… І що менше люди знали про Герду й Томаса Будденброків, то більше про них пліткували у вітальнях, спальнях, у клубах і в казино, навіть на біржі.
Як вони знайшли одне одного і що їх єднало? Згадували, з якою квапливою рішучістю заявив про свій вибір вісімнадцять років тому тридцятирічний тоді Томас Будденброк. "Вона або ніхто" – сказав він, і з Гердою, мабуть, було те саме, бо ж в Амстердамі вона до двадцяти семи років давала відкоша всім залицяльникам, а за цього пішла не роздумуючи. Отже, шлюб з кохання, міркували собі люди, бо хоч як їм хотілося, а треба було визнати, що Гердині триста тисяч посагу грали тут тільки другорядну роль. Але, знову ж таки, й кохання, того, що звичайно розуміють під цим словом, у стосунках між Томасом і Гердою Будденброками з самого початку щось не дуже було помітно. З перших же днів у їхньому взаємному ставленні люди добачали тільки чемність, дуже незвичну між подружжям, коректну й шанобливу чемність, яка, незрозуміло чому, випливала не з відчуженості, а з вельми своєрідного, мовчазного, глибокого взаємного довір'я і розуміння, з постійної взаємної поваги ж толерантності. Роки тут нічого не змінили. Змінилося єдине: хоч різниця у віці між ними була дуже незначна, тепер вона почала різко впадати в око…
Люди приглядалися: до подружжя і бачили перед собою підтоптаного, вже трохи огряднуватого чоловіка й молоду жінку. Всі вважали, що Томас Будденброк підупав. Так, підупав, незважаючи на його марнославну, трохи кумедну "франтуватість", – це слово якраз пасувало до нього, – а Герда за вісімнадцять років майже не змінилася. Здавалось, ніби її законсервував нервовий холод, у якому вона жила і який поширювала круг себе. Її каштанові коси зберегли той самий колір, гарне біле лице не втратило давніх обрисів, а постать була така ж струнка й елегантна. В куточках її карих очей, трохи замалих і надто близько посаджених, і досі лежали синюваті тіні… Ті очі не викликали довір'я. Дивилися вони дивно, і ніхто не міг розгадати, що в них ховається. Ця жінка – холодна, стримана й замкнута, незворушна й неприступна, що, здавалось, тільки до музики виявляла трохи життєвого тепла, – будила невиразну підозру. Люди діставали із закамарків нам'яті свої вже трохи припорошені знання людської натури і приміряли їх до дружини сенатора Будденброка. В тихому болоті чорти водяться. Не всі такі невинні, як удають. А що їм хотілося хоч трішки зазирнути в таємницю подружжя Будденброків і взагалі щось дізнатись і зрозуміти, то їхня обмежена фантазій привела їх до припущення, що не інакше, як красуня Герда трохи обдурює свого підстаркуватого чоловіка.
Люди почали пильно приглядатися, і минуло небагато часу, як усі прийшли до спільної думки, що Герда Будденброк у своїх стосунках з лейтенантом фон Тротою, лагідно кажучи, переступає узвичаєні межі.
Рене-Марія фон Трота, родом з Рейнської області, був молодшим лейтенантом у одному з піхотних батальйонів місцевого гарнізону. Червоний комір дуже личив до його чорного густого кучерявого чуба, зачесаного на скісний проділ від білого чола. Та хоч він був високий і дужий, у всій його постаті, в його рухах, у манері розмовляти, навіть мовчати не було нічого військового. Він любив сидіти, заклавши пальці за гудзики напіврозстебнутого мундира і підперши щоку другою рукою. Його поклонам бракувало військової твердості, він навіть не клацав підборами, а мундир, що облягав його м'язисте тіло, носив недбало, ніби якесь цивільне вбрання. Навіть його тоненькі юнацькі вуса, які навскіс спадали до куточків рота і яких не можна було ані витягнути щипцями, ані підкрутити, ще дужче підсилювали те чисто цивільне враження. Та найдивовижніші були в нього очі: великі, незвичайно блискучі і такі чорні, що здавалися бездонними вогненними проваллями, мерехтливі очі, які дивилися на світ замріяно й суворо…
Безсумнівно, до армії він пішов не з власної волі чи принаймні не маючи потягу до військової справи, бо хоч був дужий і здоровий, службу свою виконував недбало. Товариші його не любили, оскільки він був байдужий до їхніх зацікавлень і розваг – звичайних зацікавлень і розваг молодих офіцерів, що недавно повернулися з переможного походу. В їхньому середовищі фон Троту вважали за неприємного, екстравагантного дивака, що любив самітні прогулянки, не цікавився ані кіньми, ані полюванням, ані жінками, а всією душею горнувся до музики. Він ніколи не заглядав до клубу чи в казино, зате грав на кількох інструментах і ходив на всі опери і концерти, де вже звикли до його полум'яних очей і недбалого вигляду, наче не у військового, а в якогось актора.
Лейтенант фон Трота хоч-не-хоч відбув найнеобхідніші візити до відомих у місті родин, але ухилявся від усіх запрошень і, властиво, бував тільки в Будденброків – надто часто, як здавалося людям, надто часто, як вважав сам сенатор…
Ніхто не здогадувався, що діялося в душі Томаса Будденброка, і ніхто й не повинен був здогадатися; а якраз ховати від усього світу свою журбу, свою ненависть і безсилля було так неймовірно важко! Люди почали вже вважати його трохи смішним, але, мабуть, зуміли б переступити через це враження і поспівчували б йому, якби хоч приблизно здогадувались, як хворобливо він боявся видатись смішним, як давно він спостеріг і відчув, що насувається така небезпека, – ще тоді, коли нікому й на думку це не спадало. І його "франтуватість", з якої стільки глузували в місті, теж чи не найбільше мала цю саму причину. Сенатор перший з тривогою помітив, що своїм виглядом він дедалі менше відповідає дивовижній незмінності Герди, в якої роки нічого не відібрали, і тепер, відколи пан. фон Трота ввійшов у його дім, він мусив напружувати останню силу, яку ще мав, щоб побороти журбу, не показати її і тим самим не виставити свого ім'я на загальне посміховисько.
Герду Будденброк і молодого дивакуватого офіцера, звичайно, зблизила музика. Пан фон Трота грав на піаніно, на скрипці, альті, віолончелі і флейті – на всіх досконало, – і часто сенатор наперед дізнавався про його відвідини, бо з вікна свого кабінету бачив служника фон Троти, що ніс на плечах футляр з інструментом і зникав у його будинку… Тоді Томас Будденброк сидів за столом і чекав, поки й сам лейтенант, приятель його дружини, зайде в будинок і в салоні над ним здіймуться хвилі звуків, що співатимуть, голоситимуть, у нелюдському захваті рватимуться вгору, немов судомно складені в палкій молитві руки, а після, того шаленого, нестямного екстазу перейдуть у хлипання і знеможено западуть у ніч і мовчанку. Нехай би гриміли й ревли, нехай би плакали й зойкали, нехай би, пінячись, набігали один на одного, спліталися й прибирали яких завгодно неприродних форм! Найгіршою, найдужчою мукою була тиша, що потім западала нагорі, в салоні, і тривала довго-предовго; надто вона була глибока й мертва, щоб не будити крижаного жаху. Жодна мостина не рипіла в нього над головою, жоден стілець не рухався; стояла нещира, облудна, німотна тиша… Тоді Томас Будденброк так тривожився, що часом аж стогнав.
Чого ж він боявся? Люди знову помітили, як пан фон Трота заходив у його будинок, і він дивився на цю картину їхніми очима, так, як вони її собі уявляли: бачив себе, постарілого, підупалого чоловіка, що сидить у конторі біля вікна, коли нагорі йот красуня дружина музичить із своїм кавалером, і не тільки музичить… Атож, саме так уявляли собі люди те, що відбувалося в його домі, він знав це. Але знав також, що слово "кавалер", власне, зовсім не пасує до пана фон Троти. Ох, він був би майже щасливий, якби мав підстави так називати його. Якби міг гордувати ним, як легковажним, дурним шалихвостом, що з звичайною хлоп'ячою зарозумілістю грається в мистецтво і цим здобуває собі жіночі серця. Він усяко пробував зробити з нього таку постать. Тільки задля цього збуджував у собі інстинкти предків: неприязну недовіру осілих, ощадливих купців до жадібної на пригоди, легковажної касти військових. Подумки, та й не тільки подумки, сенатор весь час підкреслено й трохи презирливо називав фон Троту лейтенантом, аж надто відчуваючи, що цей титул найменше личить тому юнакові…
Чого ж боявся Томас Будденброк?.. Нічого… Нічого певного. Ох, якби треба було остерігатися чогось реального, простого, брутального! Він заздрив стороннім людям, які так просто дивилися на цю справу. Та сам він, коли отак сидів, підперши голову руками й болісно дослухаючись до кожного звуку, сам він дуже добре знав, що "зрада", "порушення подружньої вірності" – не ті слова, які б могли точно визначити співучу, бездонну тишу нагорі.
Часом, коли він поглядав на сірі дахи будинків за вікном і на перехожих на вулиці, коли очі його спинялися на ювілейному подарунку – портретах предків, коли вія думав про історію своєї родини, то казав собі, що це вже кінець усьому, що для цілковитого краху тільки цього ще й бракувало. Так, бракувало ще, щоб його особа стала посміховиськом, а родинне життя було в усіх на язиці… Але ця думка майже заспокоювала його, бо здавалась йому простою, ясною, здоровою, сповненою глузду і змісту порівняно з роздумами над тією ганебною загадкою, таємничим скандалом там, нагорі.
Він не витримував тієї муки, відсував крісло, виходив з контори і підіймався нагору. Куди ж йому податися? До салону? Невимушено й трохи зверхньо привітатися з паном фон Тротою, запросити його на вечерю і, як уже бувало кілька разів, почути відмову? Бо ж найгірше було те, що лейтенант весь час його уникав, відмагався майже від усіх офіційних запрошень і волів приходити особисто до пані Будденброк, сидіти з нею віч-на-віч…
Перечекати? Десь, скажімо, в кімнаті для курців, перечекати, поки він піде, і тоді стати перед Гердою, порозмовляти з нею, змусити її говорити? Але Герду не змусиш говорити і не порозмовляєш з нею.