І подумати тільки, що такі лакітки можуть трапитись кожному з нас. Ні, треба б таки менше вірити поетам, коли вони вихваляють любов, як найвище щастя…"
– Панно Евеліно! Панно Евеліно! – гукав, аж стогнав барон.
– Яка огидна роль, – бурмотів Вокульський. – Я волів би пустити собі кулю в лоб, аніж перетворитись на отакого блазня.
В бічній алеї, коло фільварку, Вокульський знайшов дам і господиню, яку супроводила її покоївка з своїм кошиком.
– Ага, ось ти де! Це добре, – звернулась стара до Вокульського. – Ви зачекайте тут на Евеліику з бароном, може, він її кінець кінцем знайде, – вона трохи нахмурилась, – а ми з Казею підемо до коней.
– Пан Вокульський також міг би почастувати цукром свого коня, який так добре носив його сьогодні, – промовила пані Вонсовська, трохи надусавшись.
– Дай йому спокій, – перебила її господиня, – мужчини люблять тільки їздити, а пестощі – це не їхнє діло.
– Невдячні! – шепнула пані Вонсовська, подаючи руку господині.
Вони одійшли й незабаром зникли за хвірткою. Пані Вонсовська оглянулась, але, помітивши, що Вокульський дивиться на неї, швидко одвернула голову.
– Що, може, підемо шукати наречених? – спитала панна Ізабелла.
– Як ви хочете, – відповів Вокульський.
– А може, краще залишити їх наодинці. Кажуть, щасливі не люблять свідків.
– А ви хіба ніколи не були щасливі?..
– Ах, я!.. Звичайно, була… Але не так, як Евелінка й барон.
Вокульський уважно подивився на неї. Вона була задумана і спокійна, як статуя грецької богині. "Ну, ця не буде обманювати", – подумав Вокульський.
Деякий час вони йшли мовчки, прямуючи в найглухішу частину парку. Інколи крізь стовбури старих дерев миготіли вікна дому, виблискуючи червоною загравою заходу.
– Ви вперше були в Парижі? – спитала панна Ізабелла.
– Вперше.
– Правда, яке це чудове місто?! – вигукнула вона раптом, дивлячись йому в очі. – Нехай говорять, що хочуть, але Париж, навіть переможений[121], не перестав бути столицею світу. На вас він теж справив враження?
– Дуже велике. Мені здається, що кількатижневе перебування в Парижі додало мені сили й мужності. Справді, тільки там я навчився пишатися тим, що працюю.
– Я не розумію, поясніть мені, будь ласка.
– Дуже просто. У нас праця дає мізерні результати: ми бідні й відсталі. А там праця сяє, як сонце! Які там будівлі, від даху до тротуару вкриті оздобами, немов дорогоцінні шкатулки! А безліч картин і статуй, а сила-силенна машин, а тьма-тьмуща фабричних та ремісничих виробів! Аж у Парижі я збагнув, що людина тільки на вигляд істота дрібна й слабосила. Насправді – це геніальний і безсмертний велетень, котрий так само легко перекидає з місця на місце скелі, як і різьбить з них тонші за мереживо візерунки.
– Так, – відповіла панна Ізабелла, – французька аристократія мала час і можливість творити шедеври.
– Аристократія? – здивовано спитав Вокульський.
Панна Ізабелла зупинилась.
– Не будете ж ви запевняти мене, що Луврську галерею створив Конвент або паризькі фабриканти?
– Звичайно, ні. Але не створили їх і вельможі. Це спільний витвір французьких будівельників, мулярів, теслів, нарешті, художників і скульпторів цілого світу, які не мають нічого спільного з аристократією. Це просто чудово – присвоювати неробам заслуги геніальних або просто трудящих людей!..
– Нероби й аристократія! – вигукнула панна Ізабелла. – Мені здається, що ваш вислів швидше сильний, аніж слушний.
– Ви дозволите поставити вам одне запитання?
– Я вас слухаю.
– Насамперед беру назад слово "нероби", якщо воно вас вразило. А потім… попрошу вас вказати мені хоч одну людину з тієї сфери, про яку ми говоримо, яка б що-небудь робила. Я знаю чоловік двадцять з аристократичного кола, та вони й ваші знайомі. Отже, що вони всі роблять, починаючи з князя, найблагороднішої в світі людини, котрого, зрештою, можуть виправдати його літа, й кінчаючи… паном Старським, вічних канікул якого зовсім не виправдує його майнове становище?..
– Ах, мій кузен!.. Ну, він, мабуть, ніколи не збирався служити для чого-небудь зразком. Зрештою, ми говоримо не про нашу аристократію, а про французьку.
– А та що робить?
– О, пане Вокульський, вони багато зробили! Насамперед створили Францію: вони були її рицарями, вождями, міністрами й духовними пастирями. Нарешті, нагромадили ті скарби мистецтва, якими ви самі захоплюєтесь.
– Скажіть краще: вони багато наказували та витрачали грошей, але Францію і її мистецтво створив все-таки хтось інший. Творили її злиденно оплачувані солдати та моряки, задавлені податками хлібороби та ремісники, нарешті, вчені та митці. Я людина досвідчена й можу вас запевнити, що легше створювати проекти, ніж їх виконувати, і легше витрачати гроші, ніж їх заробляти.
– Ви непримиренний ворог аристократії.
– Ні, пані, я не можу бути ворогом тим, хто мені нічим не шкодить. Я тільки вважаю, що аристократія незаслужено займає привілейоване становище, і для того, щоб його утримати, проповідує в суспільстві зневагу до праці й шанобу до неробства та розкошів.
– Ви упереджені проти аристократії, а проте навіть і ті нероби, як ви їх називаєте, відіграють в житті суспільства важливу роль. Те, що ви називаєте розкішшю, є, власне, лише вигідність, приємність і певна вишуканість, яку в аристократії переймають навіть нижчі класи й таким чином прилучаються до цивілізації. Я чула від дуже ліберальних людей, що в кожному суспільстві мусить бути клас, який підтримує розвиток науки, мистецтва і зберігає витончені звичаї, – по-перше, для того, щоб бути живим зразком для інших, по-друге, щоб заохочувати їх до благородних вчинків. Через те в Англії і Франції багато людей, навіть простого походження, розбагатівши, насамперед прагнуть достойно влаштувати свій дім, аби мати можливість приймати людей з високого товариства, а потім стараються поводитись так, щоб і їх приймали.
Обличчя Вокульського залляв густий рум'янець. Панна Ізабелла, не дивлячись на нього, помітила це і вела далі:
– Нарешті, те, що ви називаєте аристократією, а я назвала б вищим класом, – це люди доброї породи. Можливо, що певна їх частина справді нічого не робить, але коли хто-небудь з них за щось візьметься, то одразу відзначиться: енергією, розумом або принаймні шляхетністю. Дозвольте мені сказати вам те, що про вас часто говорить князь: "Якби Вокульський не був справжнім шляхтичем, то не був би тим, чим він є сьогодні…"
– Князь помиляється, – сухо заперечив Вокульський. – Те, що я маю і що знаю, дало мені не шляхетство, а тяжка праця. Я працював більше за інших, тому більше за них і маю.
– Але чи могли б ви працювати більше за інших, якби народилися кимось іншим? – спитала панна Ізабелла. – Мій кузен Охоцький, як і ви, природознавець і демократ, а проте вірить в добре походження так само, як і князь.
Він також ставив вас за приклад доброї спадковості. "Вокульський, – казав він, – має щастя від природи, але силу духу йому дало шляхетне походження".
– Я дуже вдячний усім тим, хто зараховує мене до якоїсь привілейованої суспільної верстви, – відказав Вокульський, – проте ніколи не повірю в привілеї без праці й завжди ставитиму вище заслуги плебеїв, аніж претензії аристократів.
– Отже, ви вважаєте, що в додержанні й заохоченні вишуканих почуттів і звичаїв немає ніякої заслуги?
– Звичайно, це заслуга, але в суспільстві цю роль виконують жінки. Їм природа дала чуйніше серце, живішу уяву, делікатніші почуття, і то вони, а не аристократія, надають вишуканості щоденному життю, пом'якшують звичаї і збуджують у нас високі почуття. Світло, що осяває шлях цивілізації, – це жінка. Вона також буває невидимою пружиною вчинків, які вимагають незвичайного напруження сил…
Тепер почервоніла панна Ізабелла. Якийсь час вони йшли мовчки. Сонце вже зайшло за обрій; поміж деревами на заході заблищав серп місяця. Вокульський в глибокій задумі порівнював дві сьогоднішні розмови – з пані Вонсовською і з панною Ізабеллою. "Які вони різні жінки! І хіба не достойнішу з них я вибрав?.."
– Можна поставити вам делікатне запитання? – раптом лагідно озвалась панна Ізабелла.
– Хоч би й иайделікатніше.
– Правда ж, ви виїжджали в Париж дуже ображені на мене?
Він хотів відповісти, що підозрівав її в обмані, а це щось гірше за образу, але промовчав.
– Я перед вами винна… Я підозрівала вас…
– Чи не в тому, що я з допомогою єврея шахрував на купівлі будинку вашого батька? – з усмішкою спитав Вокульський.
– О ні, – жваво відповіла вона. – Навпаки, я підозрівала вас у справжньому християнському вчинку, якого, проте, нікому не могла б пробачити. Один час мені здавалось, що ви купили наш будинок… задорого.
– Але тепер ви заспокоїлись?
– Так. Тепер я знаю, що баронеса Кшешовська також хоче дати за нього дев'яносто тисяч.
– Справді? Вона ще не говорила зі мною, хоч я й передбачав, що так станеться.
– Я дуже рада, що так сталося і що ви нічого не втратите, і… аж тепер можу від щирого серця подякувати вам, – сказала панна Ізабелла, подаючи йому руку. – Я розумію, яку послугу ви нам зробили. Якби не ви, баронеса просто пограбувала б мого батька, а ви врятували його від руйнації, а може, й від смерті… Таких речей не забувають…
Вокульський поцілував її в руку.
– Вже вечір, – сказала вона збентежено, – повертаймось додому. Всі вже, мабуть, пішли з парку… "Якщо вона не ангел, то я просто тварюка!.." – подумав Вокульський.
Все товариство вже справді було вдома, і незабаром подали вечерю. Вечір минув весело. Об одинадцятій Охоцький провів Вокульського до його кімнати.
– Ну? – спитав Охоцький. – Я чув, що ви розмовляли з моєю кузиною Ізабеллою про аристократію?.. Ви переконали її, що то нікчемний набрід?
– Ні! Панна Ізабелла чудово захищає свої переконання. З неї прекрасний співрозмовник… – відповів Вокульський, намагаючись приховати збентеження.
– Вона, напевне, казала вам, що аристократія сприяє розквітові науки й мистецтва, служить зразком добрих звичаїв, а її становище – то мета, до якої прагнуть демократи й таким чином самі набувають шляхетності… Я весь час чую ці аргументи, від них у мене аж у вухах гуде.
– Але ж ви самі вірите в позитивний вплив шляхетної крові, – відказав прикро вражений Вокульський.
– Звичайно… Але цю кров треба весь час освіжати, інакше вона швидко псується, – відповів Охоцький.