Незважаючи на жах і огиду, я кілька разів повертався в печеру, де була потвора, й оглянув її дуже уважно...
— То вона була жива?
— Ні. Це був уже труп, дуже давній, але так збережений, як наші мумії, завдяки дуже сухому повітрю, а може, й не відомим мені солям, що були в грунті... Це було моє останнє відкриття, — вів далі Саменту. — Я вже більше не заходив до печер, але багато думав. "Осіріс, — сказав я собі, — творить великих тварин: левів, слонів, коней... А Сет породжує зміїв, кажанів, крокодилів... Потвора, яку я знайшов, напевне, витвір Сета. А оскільки вона більша за всіх тварин, яких ми знаємо під сонцем, то, виходить, Сет — бог могутніший, ніж Осіріс". Тоді я прихилився до Сета, а повернувшись в Єгипет, оселився в його храмі. Коли я розповів жерцям про моє відкриття, вони пояснили мені, що знають ще багато таких потвор.
Саменту передихнув і говорив далі:
— Якщо ти, святий володарю, схочеш колись одвідати наш храм, я покажу тобі в гробницях дивні й страшні потвори: гусей з головою ящірки та з крилами кажана, ящірок, схожих на лебедів, але більших за страуса, крокодила, втричі довшого за тих, що живуть у Нілі, жабу, завбільшки як собака... Це або мумії, або скелети, знайдені в печерах і збережені в наших гробницях. Люди думають, що ми їм поклоняємося, а насправді ми лише вивчаємо їхню будову і зберігаємо від розкладу,
— Я повірю тобі, коли побачу сам, — відповів фараон. — Але скажи, звідки могли взятися такі істоти в печерах?..
— Володарю мій, — відповів жрець, — земля, на якій ми живемо, зазнала великих змін. Навіть у самому Єгипті ми знаходимо руїни міст і храмів, глибоко захованих під землею. Був час, що місце Нижнього Єгипту займала морська затока, а Ніл котив свої води на всю ширину нашої долини. Ще раніше тут, де нині наша держава, було море... А наші предки жили в країні, яку тепер зайняла західна пустеля... Ще давніше, десятки тисяч років тому, на землі не було людей таких, як ми, а блукали створіння, схожі на мавп, які, однак, уміли будувати халабуди, підтримувати вогонь та битися палицями й камінням. Тоді не було ні коней, ні волів; а були слони, носороги й леви, втроє чи вчетверо більші за теперішніх звірів, але з таким самим тілом. Та й гігантські слони не найдавніші чудовиська. Раніше за них жили велетенські гади, що вміли літати, плавати й ходити. Ще раніше за гадів на світі були самі слимаки й риби, а до них лише рослини, але такі, яких тепер уже немає...
— А ще раніше?.. — спитав Рамзес.
— Ще раніше земля була гола й порожня, а дух божий кружляв над водами.
— Я щось чув про це, — сказав фараон, — але не повірю, поки ти мені не покажеш мумії потвор, які нібито спочивають у вашому храмі.
— З твого дозволу, святий володарю, я скінчу свою розповідь, — мовив Саменту. — Отже, коли я тоді в Сінайській печері побачив той велетенський труп, мене охопив такий страх, що я кілька років не зважувався зайти до жодної печери. Та коли жерці Сета пояснили мені, звідки взялися такі дивні істоти, мій страх розвіявся, а натомість народилась цікавість. І сьогодні немає для мене милішої розваги, як блукати в підземеллях та шукати доріг у темряві. Тому Лабіринт завдасть мені не більше клопоту, ніж прогулянка по царському саду.
— Саменту, — сказав Рамзес, — я дуже ціню твою надлюдську відвагу й мудрість. Ти розповів мені стільки цікавих речей, що справді я сам радий був би оглянути печери і, може, колись попливу разом з тобою до Сінаю. Та все-таки мене бере сумнів, чи зможеш ти пробратися в Лабіринт, і я про всяк випадок хочу скликати зібрання єгиптян, щоб воно уповноважило мене скористатися часткою скарбу.
— Це ніколи не завадить, — відповів жрець. — Але моя праця не пропаде марно, бо Мефрес і Гергор не згодяться віддати скарби.
— І ти певен, що тобі пощастить?.. — знову допитувався фараон,
— Відколи існує Єгипет, — переконував його Саменту, — не було людини, що була б так готова до перемоги в цій боротьбі, яка для мене навіть не є боротьбою, а забавкою. Одних лякає темрява, яку я люблю і навіть бачу в ній. Інші не змогли б зорієнтуватися в численних кімнатах і коридорах, а я роблю це легко. Деякі не знають секретів, як одчиняти потайні двері, з чим я добре обізнаний. Коли б я навіть не знав більше нічого, крім того, що перелічив, то й так через місяць-два я одкрив би дорогу в Лабіринті. Але ж я маю докладний план усіх переходів і знаю слова, які проведуть мене з зали до зали. Що ж тоді може стати мені на перешкоді?..
— І все-таки глибоко в душі твоїй криється сумнів, інакше ти б не злякався офіцера, який нібито йшов за тобою...
Жрець знизав плечима.
— Я нічого й нікого не боюся, — відповів він спокійно, — я просто обережний. Завбачую все і навіть готовий до того, що мене спіймають...
— Які жахливі муки чекали б тебе!.. — тихо мовив Рамзес.
— Ніяких. Просто з підземель Лабіринту я відкрив би собі двері до країни, де панує вічне світло.
— І ти не нарікатимеш на мене?..
— За що?.. — спитав жрець. Адже Я досягну великої мети: хочу зайняти в державі місце Гергора...
— Присягаюся, що ти його займеш!..
— Якщо не загину, — відповів Саменту. — А що на вершини гір доводиться пробиратися над прірвами, що в такій мандрівці може посковзнутися нога і можеш зірватися, — що ж тут такого?.. Ти, володарю, потурбуєшся про долю моїх дітей.
— Тоді йди, — згодився фараон. — Ти достойний бути моїм найпершим помічником.
Розділ п'ятдесят восьмий
Залишивши Абідос, Рамзес XIII поплив далі вгору по річці до міст Тан-та-рен (Дендера) і Кенне, які лежали майже навпроти: одне на східному, друге на західному берегах Нілу.
В Тан-та-рені було два визначних місця: став, у якому розводили крокодилів, і храм Гатор, при якому була вища школа. Тут вчили лікувати, співати побожних пісень, відправляти службу богам і, нарешті, астрономії.
Фараон побував в обох місцях. Він обурився, коли йому сказали викурити пахощі перед священними крокодилами, яких він вважав звичайними гадами, смердючими й дурними. А коли один із них під час жертвоприношення витяг голову й схопив фараона зубами за одяг, Рамзес так тріснув його по голові бронзовою кадильницею, що гад на якийсь час заплющив очі й розчепірив лапи, а потім позадкував у воду, наче зрозумівши, що молодий володар навіть з боку богів не терпить нахабства.
— Може, я вчинив блюзнірство? — спитав фараон верховного жерця.
Святий муж глянув краєм ока, чи хто не підслухує, і відповів:
— Якби я знав, що ти, володарю, піднесеш йому таку жертву, то подав би тобі довбню, а не курильницю. Цей крокодил — найнезносніша тварюка в усьому храмі... Якось він схопив дитину...
— І з'їв?..
— Батьки були задоволені... — відповів жрець.
— Скажи мені, спитав, подумавши, фараон, — як ви, розумні люди, можете поклонятися тваринам, яких до того ж, коли немає свідків, готові лупити палицями?..
Верховний жрець ще раз оглянувся і, пересвідчившись, що поблизу немає нікого, відповів:
— Сподіваюсь, що ти, володарю, не запідозриш людей, які визнають єдиного бога, що вони вірять у святість тварин... Усе, що робиться, робиться для простого люду... Бик Апіс, якого нібито вшановують жерці, найкращий бугай у всьому Єгипті, що підтримує породу нашої худоби.. Ібіси і лелеки очищають від падла наші поля, коти виловлюють мишей у наших коморах, а крокодили очищають воду в Нілі, якою ми без їхньої допомоги напевно труїлися б... Тим часом легковажний і темний народ не розуміє користі, яку приносять ці тварини, і винищив би їх за один рік, якби ми не охороняли їх від цього релігійними обрядами. Це таємниця наших храмів, призначених для тварин, і нашого побожного ставлення до них. Ми обожнюємо те, що народ повинен шанувати, бо це приносить йому користь.
У храмі Гатор фараон швидко оглянув двори медичної школи і без особливого захоплення вислухав пророкування астрологів. Та коли верховний жрець-астроном показав йому золоту таблицю, на якій була вирізьблена карта неба, Рамзес запитав:
— А як часто збуваються ваші пророкування, які ви прочитуєте по зорях?
— Іноді збуваються.
— А якби ви пророкували по деревах, по камінцях, по рухові води, то теж збувалося б?
Верховний жрець зніяковів.
— Невже ти, святий володарю, вважаєш нас шахраями? Ми провіщаємо людям майбутнє, бо воно їх цікавить, і, правду кажучи, ото стільки вони й розуміються на астрономії.
— А що ви розумієте?
— Ми знаємо, — мовив жрець, — будову небесного склепіння й рухи зірок...
— Яка ж із цього кому користь?..
— Ми зробили чималі послуги Єгиптові. Ми вказуємо головний напрямок, за яким треба будувати споруди й копати канали. Без допомоги нашої науки морські кораблі не могли б навіть відпливти від берега. Ми, нарешті, укладаємо календар і обчислюємо майбутні явища на небі. Ось і тепер, наприклад, у нас незабаром буде затемнення...
Але Рамзес уже не слухав його; він одвернувся й вийшов. "Як можна, — думав фараон, — будувати храми для таких дитячих забавок, та ще й вирізьблювати наслідки цих забавок на золотих таблицях? Святі мужі уже не знають, за що їм хапатись від неробства!.."
Трохи забарившись у Тан-та-рені, фараон переїхав на другий берег Нілу до міста Кенне.
Там не було ні славетних храмів, ні священних крокодилів, ні золотих таблиць із зорями. Натомість там процвітали гончарство й торгівля. Звідти йшли два шляхи до портів Червоного моря — Косейру та Береніке — і дорога до порфірових гір, звідки привозили статуї й невеликі брили граніту.
В Кенне було дуже багато фінікійців, які з величезним захватом привітали володаря і піднесли йому в дар різних коштовностей більше як на десять талантів.
Незважаючи на це, фараон пробув у Кенне лише один день; йому дали знати з Фів, що священна мумія Рамзеса XII уже пробуває в Луксорському палаці і чекає на поховання.
В ті часи Фіви були величезним містом і займали площу близько дванадцяти квадратних кілометрів. Там був найбільший у Єгипті храм Амона і багато споруд, громадських і приватних. Головні вулиці були широкі, прямі й забруковані кам'яними плитами, береги Нілу теж обкладені каменем, будинки п'яти і шестиповерхові.
Перед кожним храмом і кожним палацом були велетенські брами з пілонами, тому Фіви назвали містом "стобрамним". Власне, це було місто, з одного боку, промислове і торговельне, а з другого — ніби поріг до вічності, бо на західному березі Нілу, в горах та міжгір'ях, була незліченна кількість гробниць — жерців, знаті та фараонів.
Своєю величчю Фіви завдячували двом фараонам: Аменготенові III, або Мемнонові, який "застав місто глиняне, а залишив кам'яне", і Рамзесові II, який довершив і доповнив будови, початі за Аменготепа.
На східному березі Нілу, в південній частині міста, був цілий квартал величних царських будівель — палаців, вілл і храмів, що на їхніх руїнах зараз стоїть містечко Луксор.