Вона так само дивилася на нього, а він так само іронічно усміхався, як і тоді, в Варшаві…
Вокульський в одну мить опанував себе; гаряча хвиля гніву шугнула йому в голову. Він увійшов з піднесеною головою, привітався з господинею і вклонився панні Ізабеллі, а вона почервоніла і простягла йому руку.
– Вітаю вас, пані. Як поживає пан Ленцький?
– Папа трохи одужав. Він передав вам привіт…
– Дуже вдячний за добру пам'ять. А графиня?
– Тітуся цілком здорова.
Господиня сіла в крісло. Присутні почали займати місця за столом.
– Пане Вокульський, ви сядете поруч зі мною, – заявила пані Вонсовська…
– З великою приємністю, якщо солдат має право сидіти в присутності свого командира.
– А що, вона вже взяла тебе під свою команду, пане Станіславе? – сміючись, запитала господиня.
– Та ще й як! Не часто мене так муштрували…
– Пан Вокульський мститься мені за те, що я водила його манівцями, – зауважила пані Вонсовська.
– А манівцями якраз найприємніше їздити, – відказав Вокульський.
– Я був певний, що так станеться, але не думав, що так швидко, – озвався барон, показуючи два ряди своїх чудових штучних зубів.
– Передайте мені сіль, кузене, – сказала Ізабелла Старському.
– Будь ласка… Ах, розсипав!.. Посваримося.
– Мабуть, нам це вже не загрожує, – відказала панна Ізабелла з комічною серйозністю.
– А ви умовились ніколи не сваритися? – спитала пані Вонсовська.
– Ні; ми маємо намір ніколи не миритися, – відповіла панна Ізабелла.
– Чудово! – промовила пані Вонсовська. – На вашому місці, пане Казимеже, я втратила б тепер всяку надію.
– А хіба я смів коли-небудь її мати? – зітхнув Старський.
– Це справжнє щастя для нас обох, – шепнула панна Ізабелла.
Вокульський прислухався і придивлявся. Панна Ізабелла говорила цілком природно і спокійно, жартуючи із Старського, а його це, видно, зовсім не турбувало. Зате час від часу він крадькома поглядав на панну Евеліну Яноцьку, яка, перешіптуючись з бароном, то червоніла, то блідла.
Вокульський відчув, що з серця йому зсувається величезний тягар. "Звичайно, – подумав він, – якщо Старський ким-небудь і цікавиться в цьому товаристві, то тільки панною Евеліною, так само як і вона ним".
Він одразу повеселішав і пройнявся великою симпатією до ошуканого барона. "Проте остерігати я його не буду! – в думці вирішив він. – Але ж це підлість – радіти з чужої біди".
Коли встали з-за стола, панна Ізабелла підійшла до Вокульського.
– Знаєте, – почала вона, – що я відчула, побачивши вас? Жаль! Я пригадала, як ми збирались їхати в Париж утрьох: я, батько й ви, але з нас трьох доля була ласкава тільки до вас. Ви принаймні приємно розважались там? За нас трьох? Тепер ви повинні віддати мені третину своїх паризьких вражень.
– А якщо вони не веселі?
– Чому?
– Хоч би тому, що вас не було там, де ми мали бути разом.
– Наскільки мені відомо, ви вмієте добре розважатись там, де мене нема, – відказала панна Ізабелла й одійшла.
– Пане Вокульський!.. – покликала пані Вонсовська.
Але, глянувши на нього й на панну Ізабеллу, невдоволено доказала: – Ні, нічого… На сьогодні я вас звільняю. Панове, ходімо в парк. Пане Охоцький…
– Пан Охоцький сьогодні має мене вчити метеорології, – відповіла за нього панна Феліція.
– Метеорології? – перепитала пані Вонсовська.
– Так… Ми зараз ідемо нагору, в обсерваторію.
– А ви, пане Охоцький, тільки метеорологію викладатимете? – спитала пані Вонсовська. – Про всяк випадок, я радила б спитати бабусю, що вона думає про ту метеорологію…
– Ви не можете не вчинити мені якого-небудь скандалу! – обурився Охоцький. – Вам можна їздити зі мною по всяких нетрях, а панні Феліції не вільно навіть заглянути в обсерваторію…
– Та заглядайте собі, мої дорогі, тільки тепер уже давайте підемо в парк. Пане бароне… Бельцю…
Товариство попрямувало до парку. В першій парі пані Вонсовська з панною Ізабеллою, за ними Вокульський, далі барон з нареченою, а позаду панна Феліція з Охоцьким, який розмахував руками і гарячкував:
– Ніколи ви нічого нового не навчитесь, хіба тільки носити чудернацькі модні капелюшки або танцювати сьому чи восьму фігуру контрданса, якщо її який-небудь йолоп видумає. Нічого й ніколи!.. – додав він драматичним тоном. – Бо завжди знайдеться якась баба…
– Фе, пане Юліане, хто ж так говорить?..
– Так, нестерпна баба, яка вважатиме за непристойне навіть те, що ви підете зі мною в лабораторію…
– А може, воно й справді погано…
– Авжеж, погано!.. Декольтуватись до пояса – це добре, брати уроки співу у якогось італійця з брудними нігтями…
– Але знаєте… Якби молоді панни надовго залишалися віч-на-віч з молодиками, то котрась могла б і закохатися…
– Ну то й що! Нехай закохується! А хіба краще, щоб і не кохала й була дурна?.. Ви просто дикунка, панно Феліціє…
– О пане…
– Та не забивайте мені баки своїми вигуками. Або ви хочете вчитись метеорології, і в такому разі ходімо нагору…
– Але з Евеліною або з пані Вонсовською.
– Ну гаразд! Облишмо цю непотрібну балачку, – закінчив Охоцький і на знак обурення засунув руки в кишені.
Молода пара так голосно пересварювалась, що чути було на весь парк, на велику втіху пані Вонсовської, що аж заходилась від реготу. Коли вони замовкли, Вокульський почув шепіт барона й панни Евеліни:
– Правда, – казав барон, – як той Старський втрачає свої позиції?.. Що не день, то втрачає. Пані Вонсовська глузує з нього, панна Ізабелла просто зневажливо ставиться до нього, і навіть панна Феліція не звертає на нього уваги. Ви помітили?..
– Помітила, – ледве чутно відповіла наречена.
– Він один з тих молодих людей, єдиною цінністю яких є надія на велику спадщину. Чи не так я кажу?
– Так.
– Коли стало відомо, що Заславська нічого йому не одпише, всі перестали ним цікавитись. Правда ж?
– Правда, – відповіла панна Евеліна й тяжко зітхнула. – Я посиджу тут, – голосно додала вона, – а ви, може, принесете мені шаль з кімнати… Будь ласка…
Вокульський оглянувся. Панна Евеліна, бліда і стомлена, важко сіла на лавку, а барон упадав коло неї.
– Іду, зараз же йду… Пане Вокульський, – гукнув він, – чи не могли б ви заступити мене… Я побіжу й за хвилину повернусь.
Він поцілував наречену в руку й пішов до дому.
Аж тепер Вокульський помітив, які у барона тонкі ноги і як непевно він ними володає.
– Ви давно знаєте барона? – спитала панна Евеліиа Вокульського. – Пройдімось трохи отуди, до альтанки…
– Власне, тільки цими днями я мав приємність ближче познайомитися з бароном.
– Він ваш палкий поклонник… І каже, що вперше зустрів людину, з якою так приємно розмовляти.
Вокульський усміхнувся.
– Напевне тому, що він сам весь час говорить мені про вас, пані.
Панна Евеліна густо почервоніла.
– Так, барон дуже благородна людина й дуже мене любить… Правда, між нами велика різниця в літах, але то байдуже. Досвідчені дами кажуть, що чим чоловік старший, тим вірніший, а для жінки ж прив'язаність чоловіка – все, правда ж? Кожна з нас шукає в житті любові, а хто мені поручиться, що я зустріну ще таку, як ця?.. Є люди молодші за нього, вродливіші, може, навіть і здібніші, але жоден з них не говорив мені з таким сердечним запалом, що останнє щастя його життя – в моїх руках. Чи можна ж не зважити на таке почуття, хоч би воно вимагало з нашого боку певної жертви? Ну, скажіть самі?
Вона спинилась посеред алеї й дивилась йому в очі, з тривогою дожидаючи відповіді.
– Не знаю, пані. Це питання суто особисте, – відповів він.
– Це зле, що ви мені так відповідаєте. Бабуся каже, що ви людина з сильним характером; я досі ніколи не зустрічала людей з сильним характером, а в мене самої дужо слабкий. Не можу нічому противитись, боюсь відмовити… Може, я погано роблю, що виходжу заміж за барона, дехто мені навіть каже, що погано. Чи й ви так думаєте? Чи могли б ви одійти від людини, яка сказала б вам, що любить вас більш за свою душу, що без вашої взаємності решта її життя минула б у самотині й роздачі? Коли б хто-небудь у вас перед очима падав у прірву і благав про порятунок, хіба б ви не подали йому руку і не залишилися б з ним, поки не надійде допомога?
– Я не жінка, і мене ніхто ніколи не просив, щоб я жертвував задля кого-небудь своєю свободою, тому не знаю, що б я зробив, – роздратовано відповів Вокульський. – Одне тільки знаю: як мужчина, я ніколи не зміг би нічого жебрати, навіть кохання. Панна Евеліна дивилась на нього з напіврозкритими губами.
– І ще скажу вам, – говорив він далі, – я не тільки не просив би, але просто не прийняв би вижебраної жертви з чийогось серця. Такі дари звичайно бувають половинчасті….
Бічною стежкою до них наближався заклопотаний Старський і ще здалека гукав:
– Пане Вокульський! Дами шукають вас в липовій алеї… Там моя бабуся, пані Вонсовська…
Вокульський завагався, що йому робити.
– Я не хочу, щоб ви затримувались через мене, – сказала панна Евеліна, почервонівши дужче, ніж звичайно. – Зрештою, зараз прийде барон, і ми втрьох доженемо вас…
Вокульський попрощався з ними й пішов. "Он воно як! – думав він. – Панна Евеліна з жалю виходить за барона заміж і, мабуть, теж із жалю заводить роман із Старським. Можна зрозуміти жінку, яка виходить заміж задля грошей, хоч це й дурний спосіб заробляти їх. Розумію навіть заміжню жінку, яка по кількох роках щасливого життя раптом закохується й обманює чоловіка… Звичайно, вона мусить обманювати, боячись скандалу, дітей, тисячі умовностей… Але панна, яка обманює нареченого – явище зовсім нове…"
– Панно Евеліно! Панно Евеліно! – гукав барон, наближаючись в бік Вокульського.
Вокульський круто звернув з алеї й пішов по газону. "Цікаво, – думав він, – що я йому скажу, коли він мене побачить?.. Якого я чорта вліз у це болото?…"
– Панно Евеліно! Панно Евеліно! – гукав барон уже десь далі. "Соловей приваблює самичку, – думав Вокульський. – Але, власне кажучи, чи можна рішуче осуджувати навіть цю панночку? Вона сама вголос каже, що не має характеру, а нишком – що їй потрібні гроші, без яких вона, як риба без води, не зможе жити. То що ж їй робити? Серце и неї не камінь, поклонник намовляє її виходити заміж, обоє вони вважають, що пестощі старого чоловіка не зіпсують їм смаку, отже, роблять новий винахід: зраду перед шлюбом, навіть не клопочучись про патент. А можливо, вони настільки цнотливі, що умовились зрадити після шлюбу… Чудова компанія! Суспільство часом створює цікаві продукти.