Тут є обставина... Ну, та довго розповідати, та й нема чого. Мене тільки, знаєш, що злостить? Досадно мені, що всі ці дурні, звірячі пики обступлять мене зараз, витріщатимуть на мене свої баньки, ставитимуть мені свої дурні запитання, на які треба відповідати, — показуватимуть пальцями... Тьху! Знаєш, я не до Порфирія йду; обрид він мені. Я краще до мого приятеля Пороха піду, ото здивую, ото ефекту своєрідного досягну. А слід би бути спокійнішим; занадто вже я жовчний став останнім часом. Віриш: я зараз погрозив сестрі мало не кулаком за те тільки, що вона обернулася востаннє глянути на мене. Це ж просто свинство — такий стан! До чого я дійшов! Ну, що ж, де хрести?
Він був мов не свій. Він навіть і на місці не міг встояти, ні на одному предметі не міг зосередити уваги; думки його стрибали одна через одну, він заговорювався; руки його злегка тремтіли.
Соня мовчки вийняла з ящика два хрести, кипарисовий і мідний, перехрестилася сама, перехрестила його і наділа йому на груди кипарисовий хрестик.
— Оце, значить, символ того, що хрест приймаю на себе, хе-хе! Наче я досі мало страждав! Кипарисовий, тобто простонародний; мідний — це Лизаветин, собі береш, — покажи-но? То на ній він був... у ту хвилину? Я знаю теж подібні два хрести, срібний та іконку. Я їх скинув тоді тій бабі на груди. От би ті зараз мені, далебі, ті б і надіти... А втім, дурниці плету я все, а про діло й забуду; неуважний я якийсь!.. Бачиш, Соню — я, власне, того й прийшов, щоб тобі наперед сказати, аби ти знала... Ну, от і все... Я ж тільки того й прийшов. (Гм, я, проте, думав, що скажу більше.) Та ти ж і сама хотіла, щоб я пішов, ну от і сидітиму в тюрмі, і здійсниться твоє бажання; ну чого ж ти плачеш? І ти теж? Облиш, годі, ох, як мені все це тяжко!
Жаль однак народився в його грудях; серце його стислося, на неї дивлячись: "А ця, ця ж чого? — думав він, — хто я їй? Чого вона плаче, чого виряджає мене, наче мати або Дуня? Нянька буде мені!"
— Перехрестись, помолися хоч раз, — тремтячим, боязким голосом попросила Соня.
— О, будь ласка, це скільки хочеш! І від щирого серця, Соню, від щирого серця...
Йому хотілося, проте, сказати щось інше.
Він перехрестився кілька раз. Соня схопила свою хустку і накинула її на голову. Це була зелена драдедамова хустка, певно та сама, про яку згадував тоді Мармеладов, "фамільна". У Раскольникова майнула про це думка, але він не спитав. Справді, він уже сам став відчувати, що дуже неуважний і якось неподобно стривожений. Він злякався цього. Його раптом вразило і те, що Соня хоче піти з ним.
— Що ти? Куди? Залишайся, залишайся! Я сам, — скрикнув він у малодушній досаді і, майже озлившись, пішов до дверей. — І навіщо тут цілий почет! — бурмотів він, виходячи.
Соня лишилася серед кімнати. Він навіть і не попрощався з нею, він уже забув про неї; один ущипливий і бунтівливий сумнів скипів у душі його.
"Та чи те, чи те я роблю? — знову подумав він, спускаючись сходами, — невже не можна ще зупинитись і знову все виправити... і не ходити?"
Але він усе-таки йшов. Він раптом зрозумів остаточно, що не варто вже більше ставити собі запитання. Вийшовши на вулицю, він згадав, що не попрощався з Сонею, що вона лишилася серед кімнати у своїй зеленій хустці, не сміючи ворухнутись після його окрику, і спинився на мить. Але раптом йому сяйнула одна думка: наче її тільки й бракувало досі, щоб уразити його остаточно.
"Ну для чого, ну навіщо я приходив до неї зараз? Я їй сказав: у справі, у якій же це справі? Ніякої зовсім і не було справи! Сказати, що йду; то що ж? Диви, яка потреба! Люблю, чи що, я її? Адже ж ні, ні! От відігнав же її зараз, мов собаку. Хрести, чи що, мені справді від неї потрібні були? О, як низько впав я! Ні, — мені сліз її треба було, мені переляк її бачити треба було, дивитись, як серце її болить і крається! Треба було хоч за щось зачепитись, зволікти трохи, на людину подивитись! І я смів так на себе надіятись, так багато думати про себе, злидень я, нікчема я, негідник, негідник!"
Він ішов набережною канави, і йти вже було недалеко. Але, дійшовши до моста, він спинився і раптом повернув на міст, в інший бік, і попрямував на Сінну.
Він жадібно оглядався навколо, вдивлявся напружено в кожний предмет і ні на чому не міг зосередити уваги; все якось вислизало. "От через тиждень, через місяць мене провезуть куди-небудь у арештантській кареті, цим мостом, як ото тоді дивитимусь я на цю канаву, запам'ятати б це? — зринула раптом у нього думка. — Оця ось вивіска, як-то прочитаю я тоді ці самі літери? Он тут написано: "Товариство" і запам'ятати б це а, літеру а, і подивитись би на неї через місяць, на це саме а: як ото тоді я дивитимусь? Що тоді я відчуватиму й думатиму?.. Боже, які вони всі дрібні, всі мої теперішні думки!.. Звичайно, все це, може, й цікаво... з певного погляду... (ха-ха-ха! про що я думаю!) я дитиною стаю, я сам перед собою фанфароню; ну, чого я присоромлюю себе? Та й штовхаються ж як! Он цей товстун — німець, мабуть, — що штовхнув мене: ну, чи знає він, кого штовхнув? Жінка з дитиною просить милостиню, цікаво, що вона вважає мене щасливішим за себе. А що, от би й подати їй для курйозу. Чи ба, п'ятак зберігся в кишені, звідки? На, на... візьми, матінко!
— Борони тебе Боже! — почувся жалібний голос жебрачки.
Він вийшов на Сінну. Йому неприємно, дуже неприємно було бачити людей, але він ішов саме туди, де було більше людей. Він би віддав усе на світі, щоб лишитись самотнім; але відчував, що й одної хвилини не зможе пробути на самоті. В юрбі бешкетував якийсь п'яний: йому все хотілося танцювати, але він щоразу падав. Його обступили. Раскольников протиснувся крізь натовп, якийсь час дивився на п'яного і раптом коротко й уривисто зареготав. За мить він уже забув про п'яного, навіть не бачив його, хоч і дивився на нього. Він одійшов, нарешті, навіть не усвідомлюючи, де він, але, коли дійшов до середини площі, в ньому раптом наче щось зрушилось, якесь нове почуття одразу оволоділо ним, захопило його всього — з тілом і думкою.
Він раптом пригадав Сонині слова: "Піди на перехрестя, вклонися людям, поцілуй землю, бо ти й перед нею согрішив, і скажи усьому світові голосно: "Я вбивця!" " Він увесь затремтів, згадавши це. І так уже здушила його нерозважна туга й тривога усього цього часу, і особливо останніх годин, що він аж кинувся в можливість цього цільного, нового, повного відчуття. Якимсь припадком воно раптом підступило до нього: загорілося в душі однією іскрою і враз, мов вогнем, охопило його всього. Все миттю в ньому розм'якло, і полилися сльози. Як стояв, так і впав він на землю...
Він став на коліна серед площі, вклонився до землі і поцілував цю брудну землю з насолодою і щастям. Тоді встав і вклонився вдруге.
— Ач, як набрався! — сказав біля нього якийсь парубок.
Залунав сміх.
— Це він у Єрусалим іде, братці, з дітьми, з батьківщиною прощається, всьому світові вклоняється, столичне місто Санкт-Петербург і землю його цілує, — додав якийсь п'яненький з міщан.
— А хлопець ще молодий! — докинув третій.
— З благородних! — зазначив хтось солідним голосом.
— Тепер їх не розбереш, хто благородний, а хто ні.
Всі ці слова й вигуки розхолодили Раскольникова, і слова "я вбив", які, може, готові були зірватись у нього з язика, завмерли в ньому. Він спокійно, проте, зніс усі ці вигуки і, не оглядаючись, пішов переулком, у напрямку контори. Одне видіння майнуло перед ним дорогою, але він не здивувався йому; він уже передчував, що так воно і повинно було бути. В той час, коли він, на Сінній, вклонився до землі вдруге, обернувшись вліво, він побачив, кроків за п'ятдесят від себе, Соню. Вона ховалася від нього за одним з дерев'яних бараків, що стояли на площі, тож вона супроводила його в цьому скорботному поході! Раскольников відчув і зрозумів у цю хвилину, раз назавжди, що Соня тепер з ним навіки і піде за ним хоч на край світу, куди б його не закинула доля. Серце його наче перевернулось... та — ось уже він і дійшов до фатального місця...
Він досить бадьоро ввійшов у двір. Треба було піднятись вгору сходами. "Поки ще піднімуся", — подумав він. Взагалі йому здавалося, що до фатальної хвилини ще далеко, ще багато часу лишається, багато про що можна ще передумати.
Знову те саме сміття, та сама шкаралупа на гвинтоподібних сходах, знову двері квартир відчинені навстіж, знову ті самі кухні, з яких іде чад і сморід. Раскольников від того самого дня тут не був. Ноги його німіли і підгинались, але він ішов. Спинився тільки на мить, щоб звести дух, щоб заспокоїтись, щоб увійти людиною. "А для чого? навіщо? — подумав він раптом, усвідомивши свій рух. — Коли вже треба випити цю чашу, то чи не однаково? Чим огидніше, тим краще. — В уяві його майнула в цю мить фігура Іллі Петровича Пороха. — Невже справді до нього? Чи не можна до когось іншого? Чи не можна до Никодима Хомича? Повернути зараз і піти до самого наглядача на квартиру? Принаймні хоч обстановка буде не та... Ні, ні! До Пороха, до Пороха! Коли вже пити, то пити все заразом..."
Похоловши і погано вже себе тямлячи, відчинив він двері в контору. Цього разу тут було дуже мало людей, стояв якийсь двірник та ще якийсь простий чоловік. Сторож і не виглядав з-за своєї перегородки. Раскольников пройшов у другу кімнату. "Може, ще можна буде і не говорити", — майнула думка. Якийсь чоловік з писарів контори, в цивільному сюртуку, готувався щось писати біля бюро. В другому кутку сідав до стола ще один писар. Замєтова не було. Никодима Хомича, звичайно, теж не було.
— Нікого немає? — спитав Раскольников, звертаючись до чоловіка біля бюро.
— А вам кого?
— Чи ба-а! Ані чутки чувати, ані видом видати, а руський дух... як це там у казці... забув! М-моє ш-шанування! — пролунав раптом знайомий голос.
Раскольников затремтів. Перед ним стояв Порох; він несподівано вийшов із третьої кімнати. "Це сама доля, — подумав Раскольников, — чого він тут? "
— До нас? Яким побитом? — весело вигукував Ілля Петрович. (Він був, видно, в чудовому і навіть трошечки збудженому настрої.) — Коли в якійсь справі, то ще рано завітали. Я сам випадково... А втім, чим можу. Я, знаєте... як? як? Даруйте...
— Раскольников.
— Ну що ви: Раскольников! Та невже ви могли подумати, що я забув! Ви вже, будь ласка, не вважайте мене за такого...