Поки барон домагався прихильності панни Ізабелли, він був їй гидкий, але коли він раптово покинув її, вона злякалася. Як? Значить, на світі є жінки, задля яких можна відмовитись від неї? Як? Значить, може настати такий момент, коли навіть старезні поклонники покинуть її?..
Панна Ізабелла відчула, що земля захиталася в неї під ногами, і під впливом невиразних побоювань, що охопили її в той час, вона сказала удові кілька доброзичливих слів про Вокульського, Хто його знає, чи не сказала навіть так:
– Куди це подівся пан Вокульський? Дуже мені жаль, що він міг образитись на мене. Я не раз докоряю собі за те, що не поводилася з ним так, як він того заслуговував.
Кажучи це, вона опустила очі й почервоніла так, що господині здалося конче потрібним запросити Вокульського на село. "Нехай вони собі придивляться одне до одного на свіжому повітрі, – думала старенька, – а буде, як, бог дасть. Він – брильянт серед мужчин, вона також хороша дитина, може, вони якось порозуміються. А що він в неї закоханий, то я готова закладатися".
Через кілька днів панна Ізабелла трохи заспокоїлась і вже почала жалкувати, що заговорила з удовою про Вокульського: "Він ще може подумати, що я вийшла б за нього…"
Тим часом господиня призналась пані Вонсовській, що в Заславек приїде Вокульський, дуже багатий удівець і з усіх поглядів незвичайний чоловік, якого вона хотіла б оженити і який, здається, закоханий в панну Ізабеллу.
Пані Вонсовська зовсім байдуже слухала про багатство, вдівецтво та матримоніальні наміри Вокульського, та коли господиня назвала його людиною незвичайною, вона зацікавилась; а довідавшись, що він, можливо, закоханий в панну Ізабеллу, рвонулась, як чистокровний бойовий кінь, якого вкололи острогою.
Пані Вонсовська була чудовою жінкою, не думала виходити заміни, а тим більше відбивати у панянок женихів.
Але відколи жила на світі, не могла погодитися з тим, щоб який-небудь мужчина міг закохатися в іншу жінку, а не в неї. Женитися для потреби – будь ласка, пані Вонсовська готова навіть допомагати в цьому ділі, але божествити можна було тільки її, І не тому навіть, що вона вважала себе за найкращу, а просто… така була у неї натура.
Отож, довідавшись, що панна Ізабелла має приїхати сьогодні, пані Вонсовська силоміць забрала Вокульського на прогулянку. А помітивши на дорозі під лісом хмарку куряви, що котилась за екіпажем її суперниці, вона звернула на луг і там влаштувала чудову сцену з сідлом, яка їй, однак, не вдалася.
Тим часом панна Ізабелла доїхала до двору. Все товариство вийшло зустрічати її на ганок, вітаючи майже однаковими словами.
– Знаєш, – шепнула їй господиня, – приїхав Вокульський.
– Тільки нам вас і бракувало, щоб Заславек став подібним до раю! – вигукнув барон. – Сюди вже прибув дуже приємний і знаменитий гість…
Панна Феліція Яноцька одвела панну Ізабеллу набік і з слізьми в голосі почала розказувати їй:
– Ти знаєш, до нас приїхав пан Вокульський… Ой, якби ти знала, що це за людина!.. Але краще нічого не казатиму, бо й ти ще подумаєш, ніби я ним захопилась. І от пані Вонсовська наказала йому їхати з нею на прогулянку – тільки вдвох… Якби ти бачила, як він, бідолаха, червонів!.. А я червоніла за неї. Я теж ходила з ним вудити рибу, але сюди, недалеко, до ставка, і з нами був ще пан Юліан. Але щоб їхати верхи, тільки вдвох?.. Нізащо в світі!.. Краще б умерла…
Закінчивши з привітаннями, панна Ізабелла пішла в призначену їй кімнату. "Цей Вокульський починає мене дратувати", – подумала вона.
Власне кажучи, це було не роздратовання, а щось інше, їдучи сюди, панна Ізабелла сердилась на господиню за її наполегливе запрошення, на тітку, що наказала їй одразу їхати, а найбільше на Вокульського. "Значить, мене справді хочуть віддати за цього скоробагатька? – думала вона. – Ну, побачить він, що з того вийде!.."
Вона певна була, що першим тут привітає її Вокульський, і вирішила триматися з ним якнайхолодніше і згорда.
Тим часом Вокульський не тільки не вибіг їй назустріч, а навіть поїхав на прогулянку з пані Вонсовською.
Це прикро вразило панну Ізабеллу, і вона подумала: "Вонсовська й досі кокетка, хоч їй уже років з тридцять!.."
Коли барон назвав Вокульського знаменитим гостем, панна ізабелла відчула ніби гордість, але почуття це одразу зникло. Коли ж панна Феліція ненароком виказала, що ревнує Вокульського до Вонсовської, панна Ізабелла відчула ніби неспокій, але тільки на хвилину. "Наївна дівчинка!" – подумала вона про Феліцію.
Коротше кажучи, та погорда, яку вона готувала для Вокульського всю дорогу, цілком зникла під впливом таких почуттів, як легкий гнів, легке вдоволення та легке побоювання. Тенор Вокульський уявлявся панні Ізабеллі зовсім інакше, ніж досі. Це вже був не такий собі галантерейний купець, а чоловік, який повертався з Парижа, який мав велике багатство і зв'язки, яким захоплювався барон і з яким кокетувала Вонсовська…
Ледве панна Ізабелла встигла переодягтися, як до неї в кімнату увійшла господиня.
– Дорога Бельцю, – сказала вона, ще раз поцілувавши її, – чому ж не захотіла приїхати Йоася?
– Папа нездужає, а вона не хоче залишати його самого.
– Прошу тебе… прошу тебе, тільки не говори мені цього. Вона не приїхала, бо не хоче зустрітися з Вокульським, в цьому вся річ… – трохи схвильовано сказала господиня. – Він для неї тоді хороший, коли сипле грішми на її притулок… Скажу тобі, Бельцю, що твоя тітка вже ніколи не порозумнішає…
В панні Ізабеллі озвалося давнє роздратовання.
– Моя тітка не вважає, що зручно приділяти стільки уваги купцеві, – сказала вона червоніючи.
– Купець!.. Купець!.. – розсердилась господиня, – Вокульські – не гірша шляхта, ніж Старські й навіть Заславські… А щодо купецтва… то Вокульський, Бельцю, не продавав того, що продавав дід твоєї тітки… Принагідно можеш їй це сказати. Краще один чесний купець, аніж десять австрійських графів. Знаю я, чого варті їхні титули[120].
– Але ж ви не заперечуєте, що походження…
Господиня іронічно засміялася.
– Повір мені, Бельцю, що походження – це найменша заслуга тих, хто приходить на світ. А щодо чистоти крові… Ах, боже мій! Яке це щастя, що ми не дуже пильно перевіряємо такі речі. Повір мені, що про будь-чиє походження не варто розмовляти з старою людиною. Бо такі, як я, ще пам'ятають дідів та батьків і часто дивуються: чому це внук схожий на камердинера, а не на батька. Ну, багато пояснюється тим, на кого мати задивлялася…
– Але ви, я бачу, дуже любите пана Вокульського, – шепнула панна Ізабелла.
– Так, дуже люблю! – підкреслено відповіла господиня. – Я любила його дядька й була нещаслива все своє життя тільки через те, що нас із ним розлучили – саме з тих міркувань, з яких тепер твоя тітка нехтує Вокульським. Але він не стане нічиїм попихачем, ні!.. Хто спромігся вибитися з таких злиднів, хто з чистою совістю здобув багатство, зумів здобути й освіту, той може не зважати на думку аристократичних салонів. Ти, мабуть, знаєш, яку він тепер відіграє роль і чого їздив у Париж… Отож запевняю тебе, що не він прийде до великосвітських салонів, а салони прийдуть до нього, і першою прийде твоя тітка, коли це їй буде потрібно. Я знаю салони краще за тебе, моя дитино, і повір мені, що вони дуже швидко опиняться в передпокої Вокульського. Це не такий марнотрат, як Старський, не мрійник, як князь, і не недоумок, як Кшешовський. Це людина дії. Щаслива буде жінка, яку він вибере за др. ужину. На нещастя, у наших панянок більше дoмaгaнь, аніж почуття та життєвого досвіду. Хоч, правда, не в усіх… Ну, пробач, коли я сказала що-небудь дуже гостро. Зараз буде обід.
І Заславська вийшла, залишивши панну Ізабеллу в глибокій задумі. "Він, безумовно, міг би замінити барона, та ще й як… – думала вона. – Барон – старий шкарбан, з якого всі сміються, а цього принаймні шанують люди. Казя Вонсовська знається на мужчинах, через те взяла його на прогулянку. Ану побачимо, чи спроможний пан Вокульський бути вірним… Добра мені вірність їздити з іншою жінкою на прогулянки!.. Оце так рицар!"
В цей час Вокульський, повертаючись із Вонсовською з прогулянки, побачив у дворі екіпаж, з якого випрягали коні. Його кольнуло якесь невиразне передчуття, але він не смів розпитувати, навіть удав, що не дивиться на екіпаж.
Перед домом Вокульський віддав коня слузі, а другому сказав принести води в свою кімнату. Але коли хотів запитати: "Хто приїхав?", щось стиснуло йому горло, і він ие зміг вимовити й слова. "Що за дурниці! – думав він. – А хоч би й вона, то що ж?.. Така сама жінка, як пані Вонсовська, панна Феліція, панна Евеліна… Та чи не такий, як барон".
Але, думаючи так, він відчув, що вона для нього інакша, ніж інші жінки, і якби захотіла, то він поклав би до її ніг не тільки багатство, а й життя.
– Дурниці, дурниці… – шепотів він, ходячи по кімнаті. – Адже тут жде її поклонник, пан Старський, з яким вона умовлялася весело провести літо… О, я добре пам'ятаю, як вони перезирались…
В ньому закипав гнів. "Побачимо, панно Ізабелло, хто ти така і чого варта?
Тепер я буду твоїм суддею…" – подумав він.
В двері постукали, увійшов старий лакей. Він подивився по кімнаті і тихо сказав:
– Пані веліла переказати, що приїхала панна Ленцька, і якщо ви, пане, готові, то просить на обід…
– Скажіть, що зараз прийду, – відповів Вокульський.
Коли слуга вийшов, Вокульський ще трохи постояв коло вікна, дивлячись на парк, освітлений скісним промінням сонця, та на кущ бузку, в якому весело щебетали пташки. Він дивився, а в серці його наростала глуха тривога – як він зустрінеться з панною Ізабеллою. "Що я їй скажу і як мені триматися?"
Йому здавалось, що всі дивитимуться на них і що він чимось скомпрометує себе. "Але ж хіба я не сказав собі, що вірно служитиму їй… як пес!.. Однак треба йти…"
Він вийшов у коридор, вернувся в свою кімнату, потім знову вийшов. Наближався він до дверей поволі, нога за ногою, відчуваючи, що в ньому росте страх, мов у простака, що має стати перед королем.
Він узявся за клямку, але затримався… В їдальні дзвенів жіночий сміх. Вокульському потемніло в очах, він хотів утекти й переказати слугою, що захворів, але в цю мить почув позад себе чиїсь кроки і штовхнув двері.
В глибині кімнати він побачив ціле товариство, а насамперед панну Ізабеллу, що розмовляла з Старським.