Ну і скінчилося це відомо чим.
Миклашевич розповідав, що після того, як Мороз заборонив чіпати цього Каїна, вони виждали трохи і взялися за свій задум нишком, потай навіть од учителя. Довго міркували, придивлялись і зрештою надумали такий план.
Я, здається, вже казав, що цей Каїн жив з батьком на хуторі через поле від Сельця. Майже весь час він тинявся в містечку, інколи приїжджав додому — попиячити та порозважатися з дівками. Сам приїжджав рідко, частіше з такими ж, як і він, зрадниками, а то й з німецьким начальством. Тоді в тутешніх місцях було ще тихо. Це потім уже, з літа сорок другого, загриміло, і вони не дуже показували носа в село. А першої зими поводились нахабно, відчайдушно, нічого не боялися. Іноді цей Каїн і вночі зоставався на хуторі, переночує, а назавтра котить собі раненько в район. Верхи, на санях, а то й на німецькій машині. Іноді з начальством. І от хлопці одного разу влучили момент.
Усе сталося несподівано, раптово, як слід не організовано. Зрозуміло, хлопчаки — малі, недосвідчені. Та й звідки той досвід? Одне бажання — помститися.
Пригадую, була весна. З полів зійшов сніг, у лісі, правда, по рівчаках та ямах він ще лежав брудними плямами. У вибалках, на стернищах було мокро й грузько. Бігли струмки, швидкі, каламутні. Але дороги підсихали, над ранок морозець. Загін наш став більший, набралося з півсотні чоловік: військові й місцеві. Мене призначили комісаром. Був рядовим, а то відразу — начальство, клопоту додалося, не дай боже. Але був молодий, енергії вистачало, старався, спав по чотири години на добу. Тоді ми вже знали, передбачали — навесні загримить, а от зброї у нас малувато, на всіх не вистачає. Де могли, всюди роздобували, вишукували зброю. Посилали по неї, пам'ятаю, аж за сто кілометрів, на державний кордон. Одного разу хтось сказав, ніби на переправі через Щару минулого літа наші, відступаючи, затопили два грузовики з боєприпасами. І от Селезньов запалився, надумав витягти. Організував команду з п'ятнадцяти чоловік, підготував дві підводи, керувати сам узявся — звісно, надокучило сидіти в таборі. А мене призначив за головного. Перший раз начальником над усіма, я цілу ніч не спав, двічі перевіряв пости, на просіці й далекі, біля кладки. Зранку, тільки-но задрімав у землянці, будять. Ледве підвівся з своєї хвойної постелі, дивлюся — стоїть Вітюня, наш партизан, довгов'язий такий саратовець, щось пояснює, а я спросоння ніяк не можу втямити. Нарешті зрозумів: вартові затримали чужого. "Хто такий?" — запитую. Відповідає: "А дідько його відає, але вас питає. Кульгавий якийсь".
Почувши таке, я, сказати правду, сполохався: Мороз. Значить, сталося щось. Правда, спершу чомусь подумав про селезньовську групу: з нею щось трапилося, тому й прибіг Мороз. Але чому саме Мороз? Чому не прислав когось з хлопців? Хоча, коли б на свіжу голову, то яке мав Мороз відношення до групи командира? Вона не в той бік навіть вирушила. Я встав, узув чоботи, кажу: "Ведіть сюди". І точно: заводять Мороза. В кожушку, теплій шапці, але на ногах черевики майже на босу ногу, й холоші мокрі до колін. Що трапилось — не можу збагнути, а що трапилося погане — уже знаю напевне: увесь вигляд Мороза про це свідчить. Та й ця його несподівана поява тут, де він ніколи ще не був. Хіба це жарти, кілометрів двадцять відміряти по такій дорозі. Точніше, без усякої дороги.
Мороз постояв трохи, з потім опустився на нари й дивиться на Вітюню: мовляв, чи не лишній. Я даю знак, хлопець зачиняє двері з того боку, і Мороз каже таким голосом, наче поховав рідну маму: "Хлопців забрали". Я не зрозумів спочатку: "Яких хлопців?"-"Моїх, — каже. — Шістьох сьогодні схопили, сам ледве вирвався. Один поліцай попередив".
Признатися, тоді я чекав гіршого. Я думав, що сталося куди страшніше. А то — хлопців! Що вони могли зробити, ті його хлопці? Може, сказали що? Чи посварилися з ким? Ну, дадуть по десять канчуків і відпустять. Таке вже було. Тоді я ще не передбачав усього, що станеться внаслідок цього арешту Морозових хлопців.
А Мороз трохи заспокоївся, віддихався, навіть закурив самосаду (раніше не курив наче) і поволі став розповідати.
Виявляється, така картина.
Бородич усе ж домігся свого: хлопці підстерегли Каїна. Якраз два дні тому цей поліцай на німецькій машині з німцем-фельдфебелем, солдатом і двома поліцаями приїхав до батька на хутір. Як було вже не один раз, на хуторі заночували. Перед тим заїхали в Сельце, забрали кабанців у Федора Боровського та глухого Денищика, нахапали по хатах з десяток курей — назавтра мали везти в містечко. Ну, хлопці усе запримітили, розвідали і, коли стемніло, городами — на дорогу. А на дорозі тій, коли пам'ятаєш, недалеко від того місця, де вона виходить на шосе, у виярку невеликий місток. Місток невеликий, але високий, до води метрів зо два, мабуть, хоч і води тієї по коліна, не глибше. До містка — досить крутий спуск, а потім — підйом, через те машина чи підвода, коли їдуть, беруть розгін, інакше на підйом не вискочиш. О, ці шибеники все врахували, тут вони були майстрами. Тут у них все було тонко зроблено.
Отож, як стемніло, всі шестеро з сокирами і пилками — до цього містка. Очевидно, попопріли добре, та все ж підпиляли стовпи, не зовсім, а так, наполовину, щоб про людське око тримався місток і людина чи кінь могли перейти, а машина — ні. Машина, звісно, переїхати цей місток уже не могла. Зробили все як слід, ніхто їм не перешкодив, не застав, радісні, вибігли вони з виярка і попростували в село. Але не всі. Як же спати всім у такий час, коли буде летіти догори колесами німецька машина! І двоє, Бородич і Смурний Андрій, лишилися, щоб побачити цей момент. Вибрали собі місцинку в кущах і засіли пильнувати здалеку. Всіх інших відправили додому.
Загалом усе йшло так, як і передбачалося, крім деяких дрібниць. Але, мабуть, ці дрібниці й занапастили їх. По-перше, Каїн припізнився, очевидно заспав після пиятики. Розвиднілось, у селі повставали люди, почалася звичайна господарська метушня — сюди-туди. Миклашевич потім казав, що вони дома за всю ніч і повік не стулили і чим далі, тим більше тривожилися: чому не прибігають дозорці А дозорці вперто чекали машину, якої все ще не було. Замість неї на дорозі ранком з'явилася підвода. Дядько Євмен, нічого не підозрюючи, їде собі у виярок по дрова. Довелося Бородичу вилізти зі своєї схованки й зустрічати дядька. Каже: "Не їдьте, під мостом міна". Євмен перелякався, не став дуже цікавитися тією міною і подався в об'їзд.
Нарешті, годині, може, о десятій, на дорозі показалася машина. На жаль, дорога була погана, у вибоїнах, швидкості не було ніякої, то вона й повзла тихо, перевалюючись з боку на бік. Не було розгону і на виярку. Помалу сповзла вона під ухил, на містку шофер ще пригальмував, став перемикати швидкість, і тоді одна поперечина надламалася. Машина накренилася й боком повалилася під міст. Як потім з'ясувалося, німець і поліцаї, кабанці й кури просто зсунулися набік, у воду, але зразу ж посхоплювалися. Не пощастило тільки одному німцеві, що сидів біля кабіни, — якраз під борт потрапив і його задушило. Витягли з-під машини вже мертвого.
А хлопці як побачили, чого домоглися, очманіли від щастя й хвилювання, дременули кущами до села. На радощах, мабуть, здалося, що всім фріцам і поліцаям капут, машині теж. І невтямки було їм, що Каїн та інші зразу ж посхоплювалися, заходилися піднімати машину, і хтось тоді загледів, як у чагарях мигнула постать. Постать малого хлопчика — більш нічого не вдалося побачити. Але й цього було доволі.
У селі кожна чутка поширюється блискавично. Через якусь годину вже всі знали, що трапилося на дорозі у виярку. Каїн прибіг по підводу, щоб везти труп німця до містечка. Мороз, як почув про це, одразу кинувся в школу, послав до Бородича, але того не було вдома. Тоді Миклашевич Павлик, помітивши, як стривожився їхній учитель, не витримав і розповів йому про все.
Мороз не міг знайти собі місця, але уроків у школі не відмінив, почав тільки з невеликим запізненням. Хлопці, які навчалися, теж усі поприходили. Не було одного Бородича, в той час він уже не ходив до школи. Мороз усе поглядав у вікно, казав потім — усі уроки провів біля вікна, щоб побачити, коли хто чужий з'явиться на вулиці. Але того дня ніхто не з'являвся. Коли скінчилися заняття, Мороз удруге послав Смурного по Бородича, а сам лишився чекати. Як він сам потім розповідав, становище його було вкрай безглузде. Зрозуміло, хлопці більш-менш подбали про те, що стосується самої диверсії, але як бути далі, коли диверсія вдасться, вони просто не думали. І вчитель теж не знав, що робити. Він розумів, звичайно, — німці цього випадку так не полишать, зчинять бучу. Можливо, запідозрять і хлопців, і його теж. Але ж у селі три десятки чоловіків, думав, не так просто між ними знайти саме того, кого треба. Коли б він завчасно знав, що готували ці шибеники, то напевно щось придумав би. А тепер усе звалилося на нього так зненацька, що він просто не знав, як рятуватися. Та й яка загрожує небезпека, теж було невідомо. І кому вона загрожує насамперед. Мабуть, треба було в першу чергу побачити Бородича, все ж той старший, розумніший. Знову ж таки, він з сусіднього села, може, була рація до якогось часу переховати в нього хлопців. Або, навпаки, найперше його треба десь приховати.
Поки він сидів тієї ночі у своєї бабусі та чекав Смурного із Бородичем, передумав різне. І от десь майже опівночі чує: стук-стук у двері. Але стук не дитячої руки — це він збагнув одразу. Відчинив і остовпів: на порозі стояв поліцай, їхній Ловченя, про якого я вже казав. Але чомусь один. Не встиг Мороз щось зметикувати, як той і випалив йому: "Утікай, учителю, хлопців побрали, по тебе йдуть". І назад, не привітавшись, не попрощавшись. Мороз розповідає: спочатку йому подумалося — провокація. Але ні. Вигляд, тон цього Ловчені не викликали сумніву: каже правду. Тоді Мороз за шапку, кожушок, за свою палицю і городами — в лісок на вигоні. Ніч там пересидів під сосною, а на світанку не витримав, постукав до одного дядька, якому вірив, дізнатися хотів, що все ж таки сталося. А дядько як побачив учителя, аж затремтів. Каже: "Утікай, Олесю Івановичу, перетрясли все село, тебе шукають".