Враз мені сяйнула думка, і я випалив:
— Каракалла... той з термів... зрозумів? Каракалла.
— Так, Каракалла.
— Отже, — підсумував я, —з робимо так: ми розійдемося, але не далеко один від одного. Покупця підшукую я... Коли я кашляну, значить, готово, і ти підкочуйся до нього... Гаразд?
— Не сумнівайся.
Ми розійшлися. Чезаре став проходжати сквериком сюди-туди, а я вийшов на тротуар. В цьому місці, як я знав, ішли з вокзалу люди з околиць Рима, провінціали, усе народ сільський, простакуватий, але з тугими гаманцями. Люди ці гадали, що вони хитрі, та це тільки у своєму селі, серед овець та бринзи; в Римі їхня хитрість оберталася наївністю. Я побачив кількох чоловіків з вузликами, дехто з жінками, а дехто сам, але з тих чи інших міркувань вони мені не підходили. Між тим, щоб вдати, ніби когось чекаю, я витяг з портсигара сигарету і запалив. Не знаю чому, за першою затяжкою я похлинувся і закашляв. І той дурень Чезаре кинувся просто до русявого молодика, який від якогось часу крутився під деревом, і торкнув його за лікоть. Це сталося так несподівано, що я не встиг навіть гукнути його. Коли Чезаре говорив, я окинув оком молодика. Невисокий, вдягнутий по-селянська, в легкій курточці з лисячим комірцем, у коричневих оксамитових штанах зуавів та заболочених жовтих юхтових чоботях. Обстрижений наголо, він мав ясне гостре обличчя, а під гострим носом виглядали маленькі русяві вуса. Скидався на шахрая, але, на щастя, мав також селянський вигляд. Він слухав Чезаре здивовано і майже зацікавлено. Нарешті Чезаре всунув у кишеню руку і витяг монету. Цієї миті я збагнув, що мені вже не можна стояти осторонь.
Повертаючи монету в руках, молодик розглядав її, а Чезаре щось пояснював йому.
Я підійшов і поважно промовив:
— Пробачте за нескромність... Це, може, римська монета?
Чезаре отетеріло глянув на мене.
— Та ніби, — неголосно проказав молодик.
Тоді мовив я далі:
— Дозвольте глянути... Бо хочу... я антиквар... дозвольте.
Молодик передав мені монету, і я довго роздивлявся її, вдаючи вельми зацікавленого. Потім обернувся до Чезаре і суворо спитав його:
— Де ти її взяв?
Треба сказати, що Чезаре, обірваний та брудний, був, як завжди, нерішучий.
— Хочете, щоб я сказав?.. Я бідак, — плаксиво мовив він.
— Не бійся, — заспокоїв його я, — я не перевдягнутий поліцейський... Мені можеш сказати. Де ти її взяв?
— Я чорнороб, — відповів Чезаре так само жалібно, — знайшов, коли копав у котловані. Може, скажете, скільки вона варта?
— Варта, і то, певне, чимало... Бо ж то монета часів Імператора Каракалли.
— Точно, Каракалла! — вихопилось у Чезаре. — Хтось називав мені це ім'я.
Тепер настав вирішальний момент, і я різко кинув:
— Скільки?
— Що, скільки?
— Скільки хочеш?
— Давайте шістдесят тисяч лір.
То була чимала сума, і, якби не на такого дурня, як Чезаре, інший би поторгувався: "А скільки ви даєте?"
Я промовив і далі твердо, мовби не бажаючи проминути нагоди:
— Даю п'ятдесят тисяч... Згода?
Я глипнув на молодика і втямив, що він не проти запопасти монету. Той справді запропонував:
— Даю на десять тисяч більше. Віддай мені.
Чезаре підвів очі на мене і сказав майже обурено:
— Він підійшов перший... Мені дуже прикро, але мушу віддати йому.
Молодик, що покусував свої русяві вуса, мовив:
— Але грошей із собою нема... Ходімо зі мною, там віддам.
— Де?
— У квестурі[5].
Чезаре злякано витріщився на нього. Я зрозумів, що необхідно втрутитися, і то найрішучіше. Ставши поміж ними, я промовив:
— Хвилинку... По якому праву? Хто ви такий? Агент?
— Ні, я не агент, — відповів той жартівник, — але й не такий йолоп, як ви собі гадаєте... Хочете збути мені бляшку? Ану, ходімо до квестури... Там з'ясуємо.
Чезаре розпачливо дивився на мене. Я зібрався з духом і сказав:
— Ви помиляєтесь... Справді, коли глянути, він скидається на шахрая, я на його дружка, а ви на простака. Але я його знати не знаю, ви зовсім не простак, а я дійсно антиквар... Монета справжня... і я тут же купую її.
Я звернувся до Чезаре:
— Давай сюди монету і настав руку.
Він послухався, і я, банкнота за банкнотою, відрахував йому п'ятдесят тисяч лір, тих, що мав віддати Оттавіо.
— Це вам наука, — мовив я молодикові, — вмійте відрізнити людей чесних від шахраїв...
— А звідки я знаю? Може, ви змовились? — упирався той.
Тепер, справді купивши ту фальшивку, я розлютився. Здвигнувши плечима, я промовив:
— Змовились, кажеш? Воно й видно, що ти селюк! У бринзі ти, може, щось і тямиш, але не в чесних людях. Отож забирайся на село... Марш звідси!
— Ану, не зводь голосу... Пройдисвіт! — зухвало вигукнув він. — Ти з ким розмовляєш?
— Ти сам пройдисвіт...
— Шахрай! — докинув він.
Я кинувся до нього, щоб увіп'ятись в той його лисячий комір. Тут назбігалося всяких нероб, стали нас розбороняти, а я не міг вгамуватися:
— Іди. бринзою торгуй, неотесо, нетямо, селюк ти.
Він розчинився в натовпі. І тоді я згадав про Чезаре. Кров захолола в жилах, коли я побачив, що його нема. Розборонивши мене з тим молодиком, натовп розійшовся. А Чезаре не було ні на пристанційній площадці, ні в скверику, ні на площі дель Езедра. Він наче в землю запав, а з ним і моїх п'ятдесят тисяч. На моєму обличчі застиг такий розпач, що хтось зупинився:
— Вам недобре?
Аж трусячись від злості, спітнілий, захеканий, обурений, а щодуху кинувся на вулицю Віченца, до крамнички Оттавіо. Як звикле, він був на місці. Гладкий, самовпевнений, довгобородий, вів щось роздивлявся під своєю лупою. Увійшовши, я мало не плачучи звернувся до нього:
— Оттавіо, я не можу дати тобі грошей... Може, візьмеш цю римську монету.
Він спокійно взяв монету, підніс її до ока і, тільки глянувши, зареготав як божевільний. Тоді підвівся і, все ще сміючись, поплескав мене по плечі:
— Підробка, це ж підробка... Ох-ох-ох! Ти погорів!
ДРУЖБА
Марія-Роза — подвійне ім'я, і дівчина, яку так звали, була також двоїста як зовнішнім виглядом, так і вдачею. Свіже, рожевощоке обличчя, округле й широке, як місяць уповні, відповідне до її тоненької фігурки. Вона нагадувала троянду, що її звуть капустяною, бо густі й великі, як качани. Одне слово, дивлячись на неї, здавалось, що з того обличчя легко можна виліпити два. Воно, спокійне, всміхнене, було протилежністю вдачі, яка, як я помітив, була диявольська. Чому я й казав, що вона двоїста і вдачею.
Як я до неї тільки не залицявся: спершу шанобливо, галантно, влесливо; потім, бачачи, що вона не зважає на мене, намагався бути агресивним, напористим: підстерігаючи на сходах у темряві, хотів силоміць поцілувати її, поки не заробив кілька стусанів і, зрештою, ляпаса. Відтак я вдавав обуреного, ображеного, зумисне не вітався або відвертався; та ще гірше — вона вдавала, ніби я для неї не існую. Нарешті, я став просити, молити, благати її майже слізно, щоб покохала мене, — та дарма. Вона не залишила мені навіть найменшої надії. Але, о лиха доле! Коли я вже хотів махнути на все рукою, вона знову прихиляла мене якимось словом, поглядом чи порухом. Пізніше я збагнув, що для жінки залицяльники те ж, що й намисто та браслети: прикраси, яких шкода позбутися. Тоді, на той її погляд, той порух, я думав: "А все-таки щось є... Спробую ще". Раптом я довідався, що та кокетка заручилася з моїм найкращим другом Аттіліо. Я розлютився передусім тому, що вчинила вона це мені в пику, нічого не кажучи; бо ж не хто інший, а я познайомив Аттіліо з нею. Отак, сам не відаючи, посприяв цьому.
Але я щирий друг і для мене дружба над усе. Я кохав Марію-Розу, та після тих заручин вона стала для мене святою. Їй хотілось і далі бентежити мене; але я давав їй зрозуміти, що це не годиться, і, зрештою, якось сказав відверто:
— Ти жінка і не зрозумієш дружби. Відколи заручилася з Аттіліо, ти для мене не існуєш... Я тебе не бачу, не чую... Ось так!
Спершу вона наче визнала мою слушність, але й надалі спокушала мене, і я вирішив уникати її і слова дотримував. Пізніше я почув, що вони одружилися і поселились у її сестри, сиділки, і Аттіліо, який дев'ять з десяти днів був безробітним, влаштувався носієм в одній транспортній конторі. Марія-Роза працювала прасувальницею, але поденно. Ця новина дещо заспокоїла мене. Я ж бо знав, що їм було не з медом і подружнє життя довго не триватиме. Але як щирий друг я й надалі не втручався в їх подружні справи. Друг є друг, і дружба — свята річ.
Я лудильник, а лудильники, як відомо, ходять по домах і бувають навіть там, де й не хотілось би бути. Одного дня, йдучи до клієнта по Ріпетта із закинутою за спину торбою та подвійним витком свинцевої трубки через плече, я почув, як хтось гукає: "Ернесто!" Я повернувся — то була вона. Коли я побачив її повне, спокійне обличчя, осину талію, округлі стегна та перса, то знову запалав коханням і затамував подих. Та потім я подумав: "Коли ти друг, то й поводься яв друг". І мовив їй сухо:
— Скільки літ, скільки зим…
Вона тримала сумку з покупками — овочі й пакунки.
1— Не впізнаєш мене? — посміхнулася вона.
— Я ж сказав тобі: скільки літ, скільки зим.
— Проведи мене додому, — мовила вона. — Якраз у нас на кухні почав протікати умивальник... То підемо?
— Ну, якщо потрібен ремонт, то гаразд, — відповів я.
Вона глянула на мене поглядом, від якого колись аж паморочилась голова у мене. І додала:
— Понеси-но мені сумку...
І ось я нав'ючений, як осел, з торбою залізяк, свинцевою трубкою і її покупками, поплентався за нею. Йшли ми недовго, збочили в завулок, що виходив на вулицю Ріпетта і опинилися в під'їзді, що більше скидався на печеру, піднялись по вологих, темних та смердючих сходинках. На півдорозі вона обернулася і мовила з посмішкою:
— Пригадуєш, як ти підстерігав мене в темряві... Як ти мене лякав... Чи вже забув?
Я твердо відповів:
— Марія-Розо, я нічого не пам'ятаю... Пам'ятаю тільки, що я друг Аттіліо і що дружба над усе.
— А хіба я кажу, що ти не мусиш бути другом? — трохи розгубилась вона.
Ми ввійшли в квартиру: три кімнати під дахом, вікна виходять надвір — темний колодязь, без сонця. В кухні не повернутися; засклені двері вели на балкончик, а там до вбиральні. Марія-Роза сіла на стілець, насипала повну пелену квасолі і заходилася лущити її. А я, поставивши сумку на підлогу, став оглядати умивальник. Я відразу побачив, що труба проіржавіла і треба закласти нову.
— Треба ставити нову трубу.