Тоді я бачитиму Петера занадто рідко!
— А тепер я занадто рідко бачу тебе! — бідкалася мама.
— Коли ж я так люблю Петера! — сказала Анна — Дообіднього часу нам із ним замало.
— А мене ти не любиш? — спитала мама, і очі в неї стали дуже сумні.
— Комедія просто! — вигукнула Анна.— Адже то щось зовсім інше!
— Казна-що те твоє "зовсім інше"! — вигукнула мама — Що мені з твоєї любові, якщо в тебе нема задля мене часу!
На це Анна не знайшла відповіді. Та, слава Богу, саме не спав гном, і він сказав:
— Це просто бридко! Я вважаю, що на тебе тиснуть! Отож і Анна сказала мамі:
— Слухайте, це просто бридко, я вважаю, що ви на мене тиснете!
— Тобто як? — розгубилася мама.
— А так... Тиснете, й край,— пробелькотіла Анна, бо вона сама не знала, що їй відповісти.
Та гном-у-голові підказав:
— Якби вона не допустила розлучення та ще якби не ця її дурна робота, вона бачила б тебе частенько!
Отож Анна й додала до свого "тиснете, й край":
— Якби ви не допустили розлучення та ще якби не ця ваша дурна робота, то ви бачили б мене частенько!
Отепер не знайшла відповіді мама! А що в неї в голові не було гнома, аби "підказати", вона лише промурмотіла:
— Анно, ох, Анно! —1 зробила сумні-сумні — "таксячі" очі.
Якби не гном, ті очі зовсім розчулили б Анну. Зажурену маму Анні завжди було тяжко витримати. Вона вже хотіла пообіцяти мамі, що відтепер матиме для неї більше часу, аж тут гном прохарамаркав:
— Видно, що пані — акторка! Не купись на це! Якби вона по-справжньому хотіла, то могла б тебе частіше бачити, й не забираючи від Петера!
Отож Анна й "не купилася на це", а просто втупилася в підлогу, аби не дивитись у сумні мамині очі. Мама помітила, що "таксячий" погляд сьогодні не допоміг, і врешті сказала:
— Добре. Коли іншої ради немає, я заберу в твого татка трохи "вихідних з тобою". Адже це буде й справедливо: не тільки я маю віддавати Петерові свій час перебування з тобою, нехай татко трохи й свого вділить.
— Мені однаково,— сказала Анна — Робіть, як собі хочете. А гном підсумував:
— Ось бачиш, треба вміти наполягти на своєму, а то будеш завжди якимсь пластиліновим коником у чужих руках!
Ще того ж таки вечора мама зателефонувала Анниному таткові. Татко довго сварився з мамою по телефону. Він не погоджувався з тим, щоб відтепер мама забирала Анну до себе на більшість вихідних.
— Чого це?! — гукав у трубку тато — Один тиждень ти, другий — я! Так домовилися — так і буде! І все! Годі!
Що на те відповіла мама, Анна, звісно, знати не могла, та, напевно, щось не дуже приємне, бо тато вигукнув:
— Прошу не розмовляти зі мною в такому тоні! Бо покладу трубку! —1 ще: — Візьми-но себе в руки! —1 далі: — Ти нічого в мене не доможешся образами!
Та перегодом татко й сам почав казати мамі образливі речі:
— Ти завжди була й тепер лишаєшся жалюгідною особою! —І ще: — Що за істерична дама! — гукав він. І ще: — Та не дзизкай, як та мотопилка, у мене вже вуха відпадають!
Анна стояла в дверях кімнати й силкувалась не заплакати. На душі їй було дуже кепсько.
— Цей не на багато кращий за мамуню,— сказав гном — Обоє такі вперті, що лишенько!
Анна кивнула головою, а гном позіхнув і промимрив:
— А тепер трішечки задрімну. Від цієї прикрої телефонної сварки я зовсім знемігся. Такого я більше й слухати не хочу!
"Та мені з тебе невелика й допомога",— подумала Анна.
— Ти несправедлива,— буркнув гном.— Відколи я в тебе мешкаю, то як же часто мушу прокидатися! Набагато частіше, ніж колись. Не спати стільки, як тепер у тебе, мені не доводилося за цілий мій вік! Більше я просто не годен витримати! — І цей недосилочок знову захропів.
Анна чхнула. Раз, удруге, втретє. Гном не поворухнувся. Анна чхнула ще тричі. Гном проскімлив:
— Я спати хочу!
Анна чхнула ще тричі. Гном заволав:
— Дай спокій, бо я вріжу дуба!
Проте Анна все чхала. Без угаву. Безліч разів. Так наче їй у ніс влетіло мішок перцю. Вона почувалася страшенно безпорадною й покинутою. А нащо здався гном-у-голові, якщо в години аж такої гіркоти й самотності він собі спить!
"Егоїст нещасний! — подумала Анна— Дбає лише про себе. Навіть не здогадається, що зараз він мав би мене втішити!"
І тоді гном заверещав:
— Втішання тут нічого не зарадить! Зроби щось! Поклади врешті край тій дурній телефонній балачці. Ти ж не м'ячик для гри в пінг-понг, яким ці дві мавпи задля власної розваги можуть перекидатись, як їм заманеться! Скажи їм це! Не стій стовпцем і не чекай на втіху!
Анна глибоко вдихнула й попростувала до татка. Вона сіпнула його за светр.
— Слухайте-но, тату! — почала вона.
Тато все кричав у телефонну трубку й не зважав на Анну. Анна дужче сіпнула за светр і вигукнула:
— Слухайте-но, тату! Та послухайте ж бо!
Тато навіть не обернувся в Аннин бік. Він і далі сварився в телефон.
Анна пустила з руки татків светр, стусонула татка обома руками в спину й загорлала:
— Ану годі, негайно годі! Я не хочу, щоб ви, як чорт, лаялися з мамою!
Тато злякано опустив трубку і обернувся до Анни.
— Я вам не м'ячик для гри в пінг-понг! — репетувала Анна.— Ви дві мавпи, ви не можете перекидатись мною, як вам заманеться!
Гном прошепотів:
— Скажи йому, що ходитимеш у вихідні до Петера, якщо вони не дійдуть згоди.
— Якщо ви не домовитесь по-людському,— аж заходилася криком Анна,— то я відтепер ходитиму на вихідні до Петера!
Анна висмикнула в тата з руки трубку й вигукнула в неї:
— Ви чули, мамо?!
— Авжеж, моє золото,— сказала мама.— Це ж промовлено доволі голосненько!
Анна знову вклала трубку в руку татові, почимчикувала до своєї кімнати й захряснула за собою двері.
"А що, добре я вчинила?" — запитала вона в гнома.
— Суперприма! — відповів той, позіхаючи.
"О'кей,— подумала Анна.— А тепер спи. Я не хочу, щоб ти врізав дуба".
Гном не озвався. Він уже хропів. Анна визнала, що те хропіння лунало дуже вдоволено.
Хвилин за десять згодом до Анниної кімнати зайшов татко.
— Слухай, Анно,— сказав він — Ми з твоєю мамою хочемо тобі дещо запропонувати.
-1 що ж саме? — запитала Анна.
— Щоб не було кривдно ні твоїй мамі, ні мені,— мовив тато,— ми ж можемо всі вихідні проводити утрьох. Як у грі "тато-мама-дити-на". Це ж твоя улюблена гра.
— Дуже розумно,— схвалила Анна.
— О'кей,— сказав татко — То я повідомлю мамі, що ти згодна. Він пішов у передпокій до телефону. Анна почула, як він зітхнув.
Дуже тяжко. "І чого ото аж так зітхати? — подумала вона — В житті трапляються куди гірші речі, ніж вихідні вкупі з мамою. Ну дарма, звикне. А не звикне, то тут уже нічого не вдієш".
Анна давно зрозуміла, що в "розлучених" сім'ях проблеми ніколи не вирішуються так, щоб усі були цілком задоволені.
НОВЕ РОЗВ'ЯЗАННЯ ПРОБЛЕМИ ВИХІДНИХ СПОДОБАЛОСЯ АННІ...
Нове розв'язання проблеми вихідних сподобалося Анні, бо вона ж хотіла бути "нормальною" дитиною, а кожна "нормальна" дитина саме у вихідні має при собі й тата, і маму й не потребує вибирати між "татовою" та "маминою" неділею. *
Але вихідні й з татом, і з мамою мали ще одну перевагу. Коли у вихідні з Анною були і тато, й мама, їй не доводилося терпіти товариства Оскара чи Карли.
Карла була татова "люба приятелька". Вже цілий рік. Колись вона була просто таткова співробітниця. Карла щонеділі приходила до тата, і коли потім Анна з татком вирушали до зоопарку, чи до ресторану, чи так на прогулянку, то Карла завжди була з ними. А якщо Анна з татом вирішували побути у неділю вдома, то Карла з'являлася з повною дорожньою торбиною м'яса й овочів, борошна, масла й шоколаду і готувала в татовому помешканні недільний обід із чотирьох страв.
Оскар був мамин "любий приятель" і завжди приходив у гості, коли Анна в неділю була в мами. І як Анна з мамою ішли кудись попоїсти морозива, або в кіно, чи до міського парку, він завжди йшов із ними.
І Оскар, і Карла ставилися до Анни дуже привітно й мило. А проте Анна ледве витримувала обох. Оскара вона зненавиділа відтоді, як господиня маминого будинку одного разу сказала:
— А що, Анно, як гадаєш, Оскар був би тобі непоганим татусем? Карлу Анна незлюбила відтоді, як одного разу в школі почула від
Міхі:
— Слухай, Анно, та жінка, що вчора була з тобою й твоїм татом у басейні,— твоя нова мама?
Анна не хотіла ні нового татуся, ані нової мами. "Нормальні" діти не мають ані двох татусів, ані двох мам! Петер цього не розумів. Він казав:
— А чом би й ні? Якщо ця Карла і цей Оскар тебе люблять, то все ж гаразд! Виходить, тебе любитимуть подвійно, хіба це погано?
Пауль вважав, що дві пари батьків — то навіть дуже добре.
— Сама подумай,— казав він,— це ж супервиграш! Ти одержуватимеш подвійні кишенькові гроші. І так само — іменинні та різдвяні подарунки!
Старші Петерові сестри додавали:
— А якщо одні тато й мама на тебе розсердяться, то в тебе ж будуть іще одні тато й мама, добрі й лагідні!
А мама Петерова розуміла Анну.
Вона сказала Петерові й Паулеві та двом їхнім сестрам:
— Ох, не вигадуйте! Ви зовсім не тямите, про що йдеться! А Петерів тато додав:
— Не слухай цих дурників, Анно! Що вони знають про життя!
Іноді Анна думала: "Якби Петерів тато одружився з моєю мамою, а Петерова мама — з моїм татом, я була б не проти, бо тоді ми мали б чудову велику родину!" Бувало, перед сном вона, мов на долоні, бачила в уяві, як вони всі гуртом переберуться у великий будинок. За будинком буде сад. А в будинку — величезна житлова кімната. Вечорами вони всі сидітимуть у цій кімнаті й будуть дуже щасливі!
Якщо на ту пору, як Анна все отаке собі вигадувала, гном не спав, то він кепкував з неї.
— От дурне придумала! — хихотів він.
Анна тепер частенько сперечалася з гномом. Здебільшого суперечка починалася в школі. І завжди стосувалася до Германа. Гном, треба сказати, дуже пишався з того, як добре він попорався в Герма-новій голові — "в голові Пана Чоловіка",— і раз у раз хвалився тією своєю роботою.
"Не бачу я з твоєї роботи дуже вже великого пуття,— подумала Анна.— Твій Герман щойно наябедничав учительці на Міхі. Тільки за те, що той на уроці вкусив бутерброда!"
— Зате ж до тебе він тепер — як мед! З тобою він анітрішечки не буває колишнім поганцем! І це — відколи я побував у нього в голові!
А як Герман одного разу дав Анні три вишні, гном був у захваті:
— Це ж просто шик! Пан Чоловік віддає неабищо — вишні! Ось тобі моя робота! Привітай мене!
Та Анна вважала, що вітати гнома за ті три нещасні вишні було б занадто.
"Він їх мені й віддав лише тому, що вони червиві!" — подумала вона.