Коли хтось один із юрби, а тоді другий нагнувся і підняв каменя, його охопив звірячий страх.
— Не займай Скунду! Він — справжній шаман, — крикнула жінка.
— Краще забирайся собі геть, у своє селище, — порадив загрозливо якийсь чоловік.
Клок-Но-Тон повернувся і зійшов до берега, оточений юрбою. У серці його клекотіла лють, а в голові була свідомість, що ззаду він зовсім беззахисний. Та жодного каменя не кинуто в нього. Діти, кривляючись, плутались йому попід ногами, у повітрі стояв регіт, з усіх боків чулися насмішки — і нічого більше. Але він з полегкістю зітхнув тоді тільки, коли відплив далеченько від берега. Випроставшись на ввесь свій зріст, він посилав безсилі прокльони на селище, на його мешканців, а найбільше на Скунду, що пошив його в дурні.
А на березі тим часом уся юрба зійшлась перед дверима Скунду, кликала, благала і просила його наполегливо й покірно. Примусивши пождати досить довго, він вийшов нарешті і підніс руку.
— Ви мої діти, а через те я прощаю вам. Але щоб мені цього більше не було! Це востаннє ваша легковажність проходить вам безкарно. Те, чого ви хочете, вам буде. Я це вже знаю. Цієї ночі, коли місяць піде геть від нас, щоб споглядати Великих Мерців, нехай усі зійдуться в темряві перед хатою Гунії. Злодій виявиться і прийме заслужену кару. Я сказав.
— І хай це буде смерть! — вигукнув Боун. — За всю ту ганьбу, що він нам заподіяв.
— Нехай буде так, — відповів Скунду і зачинив за собою двері.
— Тепер усе відкриється й з'ясується, і ми матимем спокій, — обізвався Ла-Лах пророчим тоном.
— І все це завдяки Скунду, маленькому чоловічкові, — зневажливо всміхнувся Сіме.
— Завдяки науці Скунду, великого чаклуна, — поправив Ла-Лах.
— Діти дурного розуму — ось хто такі тлінкети. — Сіме гучно вдарив себе по стегну. — Ну як це можна зрозуміти, що дорослі жінки й сильні чоловіки дозволяють дурманити себе різними вигадками й дитячими казками?
— Я багато мандрував, — промовив Ла-Лах, — я плавав глибокими морями, бачив чудеса і знаю, що цьому правда. Я, Ла-Лах…
— Ошуканець!
— Авжеж, таке мені дали прізвисько, але справите моє ім'я має бути "Далекий Мандрівник".
— Я так далеко не їздив… — почав був Сіме.
— Ну то й прикуси язика, — відрубав Боун, і вони розійшлися розгнівані.
Коли згас останній срібний промінь місяця, серед юрби, що зійшлась біля хатини Гунії, з'явився Скунду. Він ішов швидкою легкою ходою, і при світлі каганця видко було, що руки в нього порожні, ніяких калаталок, ніяких масок, жодних причандалів шаманства. Тільки великого сонного крука тримав від під пахвою.
— Назбирали хмизу на багаття? Нехай усі бачать, хто злодій! — сказав він.
— Назбирали, — відповів Боун, — хмизу вистачить.
— Ну, то слухайте. Слів моїх буде небагато. Я приніс із собою Джелкса, крука. Він віщун і вгадує таємниці. Я посаджу його в темряву під чорний горщик Гунії, у найтемніший закуток в її хаті. Світло погасимо. Усе буде дуже просто. Один по одному ви увійдете в хату і покладете руку на горщик, подержите, поки встигнете зітхнути раз, і підете собі. Коли злодієва рука торкнеться горщика і буде близько коло крука, то Джелкс закричить або чим іншим виявить свою мудрість. Усі готові?
— Усі! — пролунала багатоголоса відповідь.
— Гаразд! Я по черзі викликатиму кожного на ймення, аж доки викличу всіх.
Ла-Лаха викликано першим, і він зразу пішов. Усі наставили вуха, і серед тиші чути було, як під його ногами заскрипіли старі, хисткі мостини. Та й годі. Джелкс не каркнув і не виявив себе нічим. Після Ла-Лаха пішов Боун, бо дуже можлива річ, що людина вкраде свої власні укривала, аби зганьбити й осоромити сусідів. Тоді пішла Гунія, за нею інші жінки й діти, але все без наслідків.
— Сіме! — вигукнув Скунду.
Сіме! — ще раз повторив він.
Але Сіме не поворухнувся.
— Ти що, боїшся темряви? — із злістю підштовхнув його Ла-Лах, невинність якого вже було доведено.
Сіме пирхнув.
— Я сміюся з цієї дурниці, — сказав він, — проте я піду. Звісно, не через те, що вірю в чудеса, а щоб показати вам, що нічого не боявся.
Він сміливо ввійшов до хати, і, коли вийшов, усе посміхався.
— Колись ти вмреш зовсім несподівано для себе самого, — прошепотів у справедливому обуренні Ла-Лах.
— Не маю сумніву, — була легковажна відповідь, — через шаманів та через глибоке море мало хто з нас умирає на своєму ліжку.
Коли половина людей щасливо перебула випробу, ледь стримуване збудження дійшло до болючої напруженості. Коли пройшло дві третини людей, молода жінка, що була вагітна першою дитиною, не витримала і з жаху зайшлася істеричним сміхом.
Нарешті прийшла черга останнього — і знову нічого не трапилось. Цей останній був Ді-Я — отже, це він мав бути злочинець. Гунія звернулася з жалібним зойком до зірок, всі інші відсахнулися від нещасного хлопця. Він був напівживий з переляку, і ноги під ним підгинались. На порозі він захитався і мало не впав. Скуиду штовхнув його в двері і зачинив. Минуло чимало часу. Чути було тільки, як плакав хлопчик, тоді заскрипіли повільні кроки в куток хатини, потім пауза і такі самі кроки назад. Двері відчинились, і він вийшов. Нічого не трапилось, а він же був останній.
— Запаліть багаття! — звелів Скунду.
Ясне полум'я звилося вгору й освітило обличчя, ще спотворені жахом і водночас розгублені.
— Знову нічого не вийшло, — хрипко прошепотіла Гунія.
— Так, не вийшло, — відказав Боун, — Скунду — старий. Нам треба нового шамана.
— Куди ж ділася Джелксова мудрість? — глузливо сказав Сіме на вухо Ла-Лахові.
Той тільки ніяково потер собі лоба, нічого не відповівши. Сіме гордо випнув груди і хвальковито звернувся до маленького шамана:
— Хо-хо-хо! Нічого з того не вийшло, як я й казав!
— Так здається, так здається, — лагідно відповів Скунду. — І це здається дивним для всякого, хто не знає таємних наук.
— А для тебе? — почулось зухвале запитання.
— Може, й для мене. — Скунду говорив лагідно, а його повіки спускалися щоразу нижче і затуляли йому очі. — Я маю на увазі іншу випробу. Усі чоловіки, жінки й діти, геть усі зараз же піднесіть угору руки!
Наказ був такий несподіваний і такий рішучий, що юрба враз без вагання послухалась. Усі руки піднеслися над головами.
— Тепер дивіться кожен на руки інших! Усі дивіться! — командував Скунду. — Так, щоб…
Заглушливий регіт, в якому було більше погрози, покрив його слова. Натовп дивився на Сіме. У всіх, крім нього, руки були чорні, в сажі, тільки його рука не була замащена об брудний горщик Гунії.
У повітрі пролетів камінь і вдарив Сіме у щоку.
— Брехня! — згукнув він. — Брехня! Я нічого не знаю про укривала Гунії.
Другий камінь ударив його в лоб, третій просвистів над головою. З усіх сторін линув лютий мстивий рев, усі нагинались і шукали на землі каміння. Сіме захитався і неначе осів.
— Це був жарт! — кричав він. — Тільки жарт. Я взяв їх на жарт.
— Кажи, де ти їх заховав? — пронизливий, верескливий шаманів голос, неначе ножем, прорізав гомін і крики.
— У мене вдома, в клунку з шкурами, в тому, що висить на жердині під покрівлею, — була відповідь, — але ж це був жарт, кажу вам, тільки…
Скунду зробив знак головою, і в повітрі градом полетіло каміння. Жінка Сіме, уткнувшись головою в коліна, мовчки плакала, а його маленький хлопчик, як і всі інші, кричав, сміявся та кидав і собі каміння.
Повернулась Гунія з дорогоцінними укривалами. Скунду спинив її.
— Ми бідні люди, і в нас немає нічого, — захлипала вона, — не будь до нас жорстокий, о Скунду!
Люди відійшли від накиданої купи каміння, яка ще ворушилася, але не спускали з неї погляду.
— Хіба я образив коли-небудь своїх дітей, добра Гуніє? — відповів шаман, простягаючи руку до укривал. — Щоб довести, що я не жорстокий, я беру тільки їх.
— Хіба я не мудрий, діти мої? — звернувся він до юрби.
— Ти справді мудрий, о Скунду! — відповіли всі в один голос.
Загорнувшися в укривала, шаман зник у темряві разом із Джелксом, що куняв у нього під пахвою.
ЛЮДИ З КРАЇНИ СОНЦЯ
Мандел — відлюдне селище на березі Полярного моря. Воно невеличке, і людність там дуже миролюбна, більш миролюбна, ніж усі їхні сусіди. В Манделі чоловіків мало, а жінок багато, і через те там панує здорова й конче потрібна полігамія. Жінки старанно приводять дітей, і кожного новонародженого, якщо він хлопчик, радісно вітають. У Манделі живе й Ааб-Ваак, що голова йому завжди лежить на плечі, неначе його шия втомилась і відмовилась виконувати свій звичайний обов'язок.
Причини всього — і миролюбства, і втомленої шиї Ааб-Ваака — треба шукати в далекому минулому, коли шхуна "Шукач" кинула якір в Мандельській бухті і коли Таї, ватаг плем'я, надумався враз забагатіти. Спогади про все, що тоді трапилось, збереглися й досі, і люди в Манделі, родичі Голодного племені, що живе на заході, ще й тепер оповідають про оті події. Діти підсідають ближче, слухають, затамувавши подих, і подумки дивуються божевіллю тих, що могли б бути їхніми предками, якби не роздратували людей з Країни Сонця й не загинули геть усі.
Почалося з того, що шестеро чоловік з "Шукача" висадились на берег. Вони принесли з собою таку силу всякого майна, ніби мали зостатися тут надовго. Оселились вони в іглу Нігаха і добре йому платили за приміщення борошном та цукром, але Нігах був невтішний, бо його дочка Мезахчі покинула батька й пішла жити до Біла, старшого в загоні білих, і ділила з ним харчі й постіль.
— За неї дали б мені чимале відкупне, — скаржився Нігах, сидячи біля вогнища на раді, коли шестеро білих спали. — Чимале відкупне, бо в нас чоловіків більше, ніж жінок, і чоловіки платять добре. Мисливець Уненк пропонував мені новісінького, щойно виструганого човна й рушницю, що він виміняв у Голодного племені. Ось що мені пропонували, а тепер, бачите, вона пішла, і я залишився з порожніми руками.
— Я також згоден був дати тобі відкупне, — пробурчав чийсь не дуже засмучений голос, і біля вогнища на хвилину вигулькнуло вилицювате й веселе обличчя Шло.
— І ти також, — ствердив Нігах. — Але й інші були. І чого вони такі невгамовні, ці приходні з Країни Сонця? — сердито пробубонів він. — Чому б не сидіти їм у себе вдома? Адже ж люди з Країни Снігів не йдуть на їхні землі!..
— Ти спитай краще, чого вони приходять до нас! — крикнув голос із темряви, й Ааб-Ваак протиснувся вперед до вогню.
— Авжеж, чого вони приходять? — повторили за ним і інші.