їй навіть легше було б, якби мати ненавиділа її...
— Ну, не сердьтеся, мамо, я така схвильована,— сказала Зіна, щоб заспокоїти матір.
— Не серджусь, не серджусь, ангелятко моє! — защебетала Марія Олександрівна, вмить пожвавлюючись.— Я ж і сама розумію, що ти схвильована. Ось бачиш, друже мій, ти вимагаєш відвертості... Гаразд, я буду відверта, цілком відверта, запевняю тебе! Аби тільки ти вірила мені! І, по-перше, скажу тобі, що цілком певного плану, тобто в усіх подробицях, у мене ще нема, Зіночко, та й не може бути; ти, як розумна голівка, збагнеш — чому. Я навіть передбачаю деякі труднощі... (Ой боже мій! Поспішати б треба!) Бачиш, я цілком відверта! Але, присягаюся тобі, я осягну мету! — додала вона в захопленні.— Впевненість моя зовсім не поезія, як ти допіру казала, мій ангеле; вона заснована на ділі. Вона заснована на цілковитому недоумстві князя,— а це ж така канва, по якій вишивай що хоч. Головне, щоб не перешкодили! Та чи цим дурепам перехитрувати мене,— скрикнула вона, стукнувши рукою по столу й блискаючи очима,— це вже моя справа! А най-потрібніше для цього починати якомога швидше, навіть щоб сьогодні й скінчити все головне, якщо тільки можливо.
— Добре, мамо, тільки вислухайте ще одну... відвертість: знаєте, чому я так цікавлюся вашим планом і не довіряю йому? Тому, що на себе не надіюсь. Я сказала вже, що зважилась на цю ницість; та коли подробиці вашого плану будуть занадто вже огидні, занадто брудні, то заявляю вам, що я не витримаю і все кину. Знаю, що це нова ницість: зважитися на підлоту й боятися бруду, в якому вона плаває, але що вдієш? Це неодмінно так буде!..
— Але, Зіночко, яка ж тут особлива підлота, mon ange?—боязко заперечила була Марія Олександрівна.— Тут самий вигідний шлюб, а це ж усі роблять! Треба тільки з цього погляду подивитися, і все дуже благородним здасться...
— Ой мамо, бога ради, не хитруйте зо мною! Ви бачите, я на все, на все згодна! Ну, чого ж вам іще? Будь ласка, не бійтеся, коли я називаю речі їхніми іменами. Може, це тепер єдина моя втіха!
І гірка усмішка показалась на устах її.
— Ну, ну, добре, моє ангелятко, можна бути незгідними в думках і все-таки взаємно шанувати одне одного. Тільки, якщо тебе турбують подробиці і ти боїшся, що вони будуть брудні, то лиши весь цей клопіт на мене; присягаюся, що на тебе не бризне й краплина бруду. Чи ж я захочу компрометувати тебе перед усіма? Здайся тільки на мене, і все чудово, преблагородно владнається, головне — преблагородно! Скандалу не буде ніякого, а якщо й буде якийсь маленький, неминучий скандальчик,— так... якось! — то ми ж будемо вже тоді далеко! Тут же не; залишимось! Нехай зіпають на все горло, плювати на них! Самі ж заздритимуть. Та й чи варто про них дбати! Я аж дивуюся з тебе, Зіночко,— але ти не сердься на мене,— як це ти, з твоєю гордістю, їх боїшся?
— Ой мамо, я зовсім не їх боюся! Ви ніяк мене не розумієте! — відповіла дратівливо Зіна.
— Ну, ну, душко, не сердься! Я тільки до того, що вони самі кожного божого дня чинять капості, а ти тут один якийсь разок за життя... та й що я дурна! Зовсім не капость! Яка тут капость? Навпаки, це навіть преблагородно. Я рішуче доведу тобі це, Зіночко. По-перше, кажу знову, все залежить від того, з якого погляду дивитися...
— Та годі, мамо, з вашими доводами! — гнівно скрикнула Зіна і нетерпляче тупнула ногою.
— Ну, душко, не буду, не буду! Я знову забрехалась...
Запало недовге мовчання. Марія Олександрівна смиренно ходила за Зіною і стурбовано дивилася їй в очі, як маленький собачка, завинивши, дивиться в очі своїй пані.
— Я навіть не уявляю, як ви візьметесь до діла,— з огидою казала Зіна.— Я певна, що ви наразитесь на самий тільки сором. Я гордую їхньою думкою, але для вас це буде ганьба.
— О, коли саме це тебе турбує, мій ангеле, будь ласка, не турбуйся! Прошу тебе, благаю тебе! Аби ми погодилися, а за мене не турбуйся. Ох, коли б ти тільки знала, з яких халеп я сухою виходила? Чи ж такі справи доводилося мені оборудувати! Ну, та дозволь хоч спробувати тільки! В кожному разі, треба передусім бути якнайшвидше сам на сам із князем. Це найперше! А решта залежатиме від цього! Та я передчуваю й решту. Вони всі повстануть, але... це байдуже! Я їх сама відчищу! Лякає мене ще Мозгляков...
— Мозгляков? — зневажливо промовила Зіна.
— Еге, Мозгляков; тільки ти не бійся, Зіночко! Присягаюся тобі, я доведу його до того, що він же нам допомагатиме! Ти ще не знаєш мене, Зіночко! Ти ще не знаєш, яка я в ділі! Ой Зіночко, душенько! Недавно, тільки-но я почула про цього князя, в мене вже й спалахнула думка в голові! Мене всю неначе враз осяяло. І хто ж, і хто ж міг сподіватися^ що він до нас приїде? Та за тисячу ж років не буде такої оказії! Зіночко! Ангелятко! Не в тому ганьба, що ти вийдеш за старого й каліку, а в тому, коли вийдеш за такого, котрого не терпиш, а тим часом насправді будеш дружиною його! А князеві ж ти не будеш справжньою дружиною. Це ж і не шлюб! Це просто домашній контракт! Йому ж, дурневц буде вигода,— йому ж, дурневі, дають таке неоціненне щастя! Ой, яка ти сьогодні красуня, Зіночко! Красунечка, а не красуня! Та я б, коли б була мужчиною, півцарства б тобі добула, якби ти схотіла! Віслюки вони всі! Ну, як не поцілувати цю ручку? — І Марія Олександрівна палко поцілувала руку в дочки.— Це ж моє тіло, моя плоть, моя кров! Та хоч силоміць одружити його, дурня! А як заживемо ми з тобою, Зіночко! Адже ти не розлучишся зо мною, Зіночко! Ти ж не проженеш своєї матері, коли щастя спобіжиш? Ми хоч і сварилися, моє ангелятко, а все-таки не було в тебе такого друга, як я; все-таки....
— Мамо! Якщо вже ви вирішили, то, може, вам пора... щось і робити. Ви тут тільки час гаєте! — нетерпляче мовила Зіна.
— Пора, пора, Зіночко, пора! Ой! Я забалакалась! — схаменулася Марія Олександрівна.— Вони там хочуть зовсім зманити князя. Зараз же сідаю й їду! Під'їду, викличу Мозглякова, а там... Та я його насилком вивезу, якщо треба! Прощай, Зіночко, прощай, голубко, не тужи, не май сумніву, не сумуй, головне — не сумуй! Усе прекрасно, преблагородно влаштується! Головне, з якого погляду дивитися... Ну, прощай, прощай!..
Марія Олександрівна перехрестила Зіну, вискочила з кімнати, з хвилинку покрутилася в себе перед дзеркалом, а за дві хвилини гнала мордасовськими вулицями у своїй кареті на полозках, яку щодня запрягали, близько цього часу, в разі виїзду. Марія Олександрівна жила en grand
"Ні, не вам перехитрувати мене! — думала вона, сидячи в своїй кареті.— Зіна згодна, отже, половину діла зроблено, і тут — урватися! Дурниця! Ой і Зіна! Пого-дилася-таки врешті! Отже, й на твою голівку діють деякі розрахуночки! Перспективу ж бо я виставила їй при-
на широку ногу (франц.).
надну! Зворушила! А тільки страх яка вона хороша сьогодні! Та я б з її красою пів-Європи перевернула по-своєму! Ну, та почекаємо... Шекспір той злетить, коли княгинею зробиться та де з чим; познайомиться. Що вона знає? Мордасов та свого вчителя! Гм... Тільки яка ж з неї буде княгиня! Люблю я в ній цю гордість, сміливість, неприступна яка! Гляне — королева глянула. Ну як, ну як не розуміти своєї вигоди? Зрозуміла ж нарешті! Зрозуміє й усе інше... Я все ж таки буду при ній! Погодиться ж, кінець кінцем, зо мною в усіх пунктах! А без мене не обійдеться! Я сама буду княгиня; мене в Петербурзі взнають. Прощай, городисько! Вмре цей князь, вмре хлопчак, і тоді я її за можновладного принца видам! Одного боюся: чи не занадто я їй довірилась? Чи не занадто була відверта; чи не занадто я розчулилась? Лякає вона мене, ох, лякає!"
І Варія Олександрівна поринула у свої роздуми. Годі казати: вони були клопітні. Але ж мовляють, що охота гірш неволі.
Лишившись сама, Зіна довго ходила туди й сюди по кімнаті, згорнувши руки, замислившись. Багато про що вона передумала. Часто й майже несвідомо повторювала вона: "Пора, пора, давно пора!" Що означав цей уривистий вигук? Не раз сльози блищали на її довгих шовковистих віях. Вона не думала витирати їх,— зупиняти. Та даремно турбувалася її матінка й силкувалась прозирнути в думки своєї доньки: Зіна цілком зважилась і приготувалася до всіх наслідків...
"Стривайте ж! — думала Настасія Петрівна, вибираючись із своєї хижки по від'їзді полковниці.— А я була й бантик рожевий хотіла приколоти для цього князька! І повірила ж дурепа, що він зо мною одружиться! От тобі й бантик! А Марія Олександрівна! Я у вас нечупара, я злиднячка, я хабарі по двісті карбованців беру. Ще б з тебе пропустити — не взяти, франтихо ти отака! Я взяла благородно; я взяла на сполучені із справою витрати... Може, мені самій довелося б хабара дати! Тобі яке діло, що я не погребувала, своїми руками замок зламала? Для тебе ж робила, білоручко ти отака! Тобі б тільки по канві вишивати! Стривай же, я тобі покажу канву. Я покажу вам обом, яка я нечупара! Знатимете Настасію Петрівну й усю її сумирність!"
РОЗДІЛ VII
Але Марію Олександрівну вів далі її геній. Вона замислила великий і сміливий проект. Видати дочку за багача, за князя й за каліку, видати покрадьки від усіх, скористувавшись недоумством і беззахисністю свого гЪстя, видати по-злодійському, як сказали б вороги Ма-£ії Олександрівни,— було не тільки сміливо, ба навіть зухвало. Щоправда, проект був вигідний, але в разі невдачі вкривав винахідницю незвичайною ганьбою. Марія Олександрівна це знала,' проте не втрачала надії: "Чи з таких халеп я сухою виходила!" — казала вона Зіні, і казала правду. А то яка ж із неї була б героїня?
Безперечно, все це скидалося трохи на розбій на великому шляху, та Марія Олександрівна й на те не дуже зважала. Про це в неї була одна навдивовижу вірна думка: "Повінчають, то вже не розвінчають",— думка проста, але спокуслива для уяви такими незвичайними вигодами, що Марію Олександрівну, від самого вже уявлення цих вигід, проймав дрож і кололо мурахами. Взагалі вона була страшенно схвильована і сиділа в своїй кареті як на голках. Жінка натхненна, обдарована незаперечною творчістю, вона вже встигла скласти план своїх дій. Та план цей був складений начорно, взагалі en grand і ще якось тьмяно просвічував перед нею. Попереду ще була сила подробиць та різних непередбачених випадків.