На столі стояв будильник, і щосекунди, коли він цокав, півник неспішно, замислено повертав хвостиком.
— Ні, — мовив поліцейський. Він сьорбнув трохи кави і покрутив головою — це означало, що кава погана. — Тобто воювати можна навіть качалкою для тіста, але з такими автоматами у справжню атаку не ходять, хіба що тільки партизани.
— Або, скажімо, коли грабують, — промовив Дука. Він покуштував каву. — Годиться, вночі надто міцної кави пити не можна. — Тоді підвівся й пішов відчинити решту вікон у помешканні; у Лоренциній спальні стояла пляшечка Сариного шампуню, все ще відкрита, він бачив її щовечора і щовечора забував закрити, а вже десять днів, як Лоренци нема в Мілані. Просто сором. Він пошукав закрутку й закрив пляшечку, тоді знайшов сигарети — вони були в кишені його піджака, що висів у передпокої, звичайні "Націоналі", навіть не експортні, — і повернувся до кухні. Маскаранті ретельно мив чашки.
— А може, це просто зразок, — сказав Дука, сідаючи у Маскаранті за спиною. — Для того, хто хотів би купити такі штуки оптом. Він відкриває валізку й показує зразок, пояснюючи, що це — остання модель і продається вона за доступною ціною.
Маскаранті витер руки кухонною ганчіркою, що висіла біля умивальника.
— Посередник у торгівлі зброєю, — промовив він.
— Можливо. — Дука похитав головою. — Можливо, та це не головне в нашій справі.
Задзвонив телефон. Дука підвівся й пішов до передпокою; це був віце-бригадир Моріні; він розповідав недовго, бо загалом був мовчун; жахлива смерть тих двох, які, осліплені фарами, обстріляні з автомата, просто очманіли й кинулися в канал, за словами Моріні, була "наче грім з ясного неба" і викликала в усіх ще більший жах. Після цієї розмови Дука, поклавши трубку, ще довго стояв біля телефону, обличчям до стіни й здригався від огиди.
9
Після грози міланське небо — адже в Мілана своє небо — набуло голубого кольору, ще яскравішого, ніж небо у Плато Роза; з балконів останніх поверхів палаців по той бік напрочуд виразно виднілися гори із засніженими вершинами. Робітник автозаправної станції на п'яцца делла Републіка, де зупинився Маскаранті, — послужливий, одягнений у комбінезон небесного кольору, — газет не читав і нічого не знав; щоночі, не кажучи вже про день, у Мілані гинуть різні люди, з найрізноманітніших причин — від бронхопульмоніту до стрілянини на Ріпа Тічінезе; той робітник не міг оплакувати всіх, та й, зрештою, не всі заслуговують, щоб їх оплакувати; ніхто ніколи не пробував пограбувати у нього гроші, одержані за бензин, тому весь його світ мав нормальні виміри, чоловік був життєрадісний, навіть щасливий. Дука спостерігав за лічильником на колонці; переможно світило сонце, сліпуче яскріла весняна зелень на геометрично правильних моріжках. Цієї хвилини дівчина у червоному рединготі лежала в морзі, без редингота, а в іншій камері спочивав її безталанний супутник; та ці образи здавалися безглуздими на тлі звичайного, життєрадісного світу робітника бензоколонки.
— Забіжу на хвильку до кондитерської Річчі, — мовив Дука до Маскаранті й, перетнувши на зелене світло вулицю Фердінандо ді Савойя, ступив під навіс хмарочосу, де була кондитерська.
На згадку про дівчину в холодильній камері обриси прилавків у цьому високоповажаному храмі Високого Кондитерського Мистецтва, Урочистої Пори Чаювання, Святкових Вечорів Дегустації Морозива здавалися ще виразнішими; сюди при першій змозі ходило пів-Мілана, — а може, й увесь? — задля запакованих ласощів, що їх у неділю чоловіки приносили додому дружинам та дітям, задля пляшок французького, грецького, німецького, іспанського вина, що стояли, виставлені у вітринах, трохи нахилені набік, наче зріджені коштовності, які важко оцінити тому, чиє піднебіння звикло до ординарних столових вин.
— Поліція. — Він показав посвідчення, що належало Маскаранті.
Життєрадісний, ввічливий синьйор непевно поглянув на нього крізь окуляри, тоді люб'язно провів його в кінець зали, кланяючись і показуючи рукою дорогу.
— Це ви тут власник? — спитав його Дука аж надто прискіпливо, бо й сам, зрештою, частенько заходив сюди і знав цього чоловіка.
— Так, я.
— Мені потрібна деяка інформація. Я б хотів знати, чи замовляли тут весільний коровай.
— У нас часто замовляють весільні короваї. — Чоловік дивився на нього крізь окуляри без остраху, без цікавості, лише з почуттям власної гідності; так один шляхетний чоловік дивиться на другого.
— Йдеться про весільний коровай, який треба доставити у невелике містечко біля Мілана.
— Я мушу заглянути у книгу замовлень, — спокійно промовив цей добродій, але вираз його обличчя виказував усе більше роздратування. — Ви не знаєте, хто його замовляв?
— Ні, цей коровай треба доставити у Романо Банко, комуна Буччінаско, біля Корсіко. — Зрештою, замовлення міг зробити хто завгодно.
Географічні назви збили власника кондитерської з пантелику, і тепер він холодно дивився крізь скельця окулярів на гостя, не кажучи нічого. Тоді Дука пояснив йому детальніше:
— Мені сказали, що цей коровай коштує двісті тисяч лір.
Господар недовірливо поглянув на нього.
— Такі короваї печуть хіба що для королеви Єлизавети.
Дука всміхнувся. Цей підприємець з бездоганними манерами викликав у нього симпатію.
— Може, це й перебільшення. Нехай буде сто тисяч.
— Я вже вам казав, треба заглянути до книги замовлень.
Вони заглянули і знайшли, що той коровай коштував усього лише тридцять п'ять тисяч, бо дівчина, яка тепер лежала у холодильній камері в морзі, за життя мала звичку по-дитячому фантазувати й перебільшувати; так тридцять п'ять тисяч лір перетворилися в неї на двісті тисяч, а весільний коровай, який не важив і десяти кілограмів, три дні тому відвезли фургончиком Річчі саме до Романо Банко, комуна Буччінаско, вулиця Джільї, траторія Джільї; як свідчила квитанція, за коровай було сплачено заздалегідь чеком Банку Америки та Італії, номер 1 180 398, а замовив його уродженець Мілана, — принаймні якщо судити з ім'я, — Ульріко Брамбілла; це він, певно, був би нареченим, якби відбулося весілля; це він мав м'ясні крамниці у Мілані, Романо Банко та Ка' Таріно.
Дука повернувся до машини й сів біля Маскаранті, що сидів за кермом.
— Коровай замовляли й одержали. — Йому хотілося знати, що буде тепер з тим короваєм, який, хоч і скромний, всього лише за тридцять п'ять, а не за двісті тисяч, все ж таки важив майже десять кілограмів, — по сто грамів кожному із запрошених, адже їх було сто чоловік.
Та шлюб не відбувся.
— Їдьмо до Романо Банко, — кинув він Маскаранті. — Через Інверіго.
Це був лише натяк, але Маскаранті зрозумів його чудово; щоб потрапити до Романо Банко, не треба їхати через Інверіго, яке лежить у протилежному напрямку, однак уже цілих десять днів Дука не бачив своєї сестри, десять днів не бачив маленької Сари, десять днів не бачив Лівії, її обличчя, геть помережаного лініями у вигляді літер М та W.
Вони їхали під гору, немовби назустріч сонцю, щоб прослизнути в нього; нарешті показалася вілла Аусеро.
— Це тут? — спитав Маскаранті.
Так, це тут; за воротами стояла Лоренца, тримаючи дівчинку за руку. Вони мали прекрасний настрій, чудовий вигляд, щічки у дівчинки були напрочуд пухкі, "кінський хвіст" у Лоренци на тлі світло-зелених пагорбів Бріанци був надзвичайно гарний.
— Лівія зосталась у кімнаті, — мовила Лоренца.
Це найкраще, що вона могла зробити; сімдесят сім рубців, що вигадливо помережили її обличчя, були всюди — в кутиках очей, губів, біля ніздрів; їй залишалося тільки сидіти в кімнаті, навіть після всіх тих пластичних операцій. Взявши Сару на руки, він перетнув садок аристократичної вілли й увійшов до зали..
— Куди ти несеш мене, дядьку? Авжеж, він справді був дядько.
— Ми йдемо провідати синьйорину Лівію. — Дука рушив сходами, що вели на горішній поверх; він знав, що Лівія бачила з вікна, як він під'їхав, і вже чекала на нього.
— Я хочу гратися з синьйориною Лівією, — сказала Сара, — але вона не. хоче.
— Синьйорина Лівія трохи втомлена, — відповів він.
У коридорі другі двері праворуч відчинились, і Лівія промовила:
— Якими вітрами?
— Ми лише на хвилину, — сказав він і, тримаючи дитину на руках, придивився до Лівії ближче; за десять днів сімдесят сім рубців не зникли, не зникнуть вони й за десять місяців, ані за десять років.
— Негаразд, правда? — мовила вона.
Це означало: негаразд з моїм обличчям. Лагідно й водночас жорстоко він відповів:
— Так.
Синьйорина Лівія Уссаро більше любила правду, навіть коли ця правда була гостра, мов бритва, ніж заспокійливу брехню; вона й справді усміхнулася, так наче Дука сказав їй, що вона дуже гарна.
— Залиште мені дівчинку і йдіть до сестри, — сказала вона й усміхнулась.
Все ж таки пластична операція виявилася вдалою, Лівія навіть могла всміхатись; здавалося, вона просто перехворіла, тяжко перехворіла віспою.
— Так, — мовив Дука. Він опустив дитину на землю й додав: — Іди, пограйся з синьйориною. — Потім ступив крок до Лівії. — Я мушу взятися за одне діло, сподіваюся, що швидко впораюся з цим, а тоді ми зможемо поїхати до моря. Лікар сказав, що море піде вам на користь.
Навіть володар усіх океанів світу, бог морів і творець вод ніколи не зміг би усунути оцих сімдесят сім рубців, Дука це знав.
— Мені добре й тут, не турбуйтеся. — Вона взяла за руку дівчинку, завела її до своєї кімнати й відразу ж причинила двері.
Він не міг нічого зробити, не міг розчавити, знищити того, хто помережив цим диявольським узором обличчя синьйорини Лівії Уссаро, бо закон не дозволяє самосуду, не допускає особистої помсти. Вишуканими сходами він зійшов униз і обійняв за плечі Лоренцу.
— Чому ти не залишишся надовше? Чим ти заклопотаний?
Він подивився на неї ніжно, щоб вона не здогадалася, яка ненависть закипає у нього в грудях і обпалює йому душу.
— Та нічим особливим, — почав вигадувати він. — Але мене, можливо, поновлять у корпорації лікарів, тож маю зустрітися з деякими людьми. Розумієш, я повинен пояснити, як усе було насправді.
Лоренца бажала лише, щоб він і далі практикував як лікар, але він хотів цього набагато менше.
Осяйний промінь сонця, що ковзнув невеликою долиною озера Сегріно, пронизав його наскрізь, коли він знову сів у машину і, вистромивши з віконця руку, ніжно погладив обличчя Лоренци.
— Швидше, будь ласка, ми спізнюємось, — мовив він до Маскаранті.
10
Опівдні не так легко їздити в Мілані машиною, нелегко о будь-якій порі, і кожен, хто може, намагається цього не робити.