Він був у спортивних штанях, сандалях і елегантній куртці з якоїсь пухнастої тканини.
— У чім річ? — непривітно спитав він.— Відразу вам кажу, що я зовсім не маю часу.
Єнсен підступив до нього й показав свій службовий знак.
— Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.
Постава й обличчя господареве змінилися. Він неспокійно хитнувся, мало не впавши, і тривожно забігав очима по передпокої.
— На бога,— промурмотів він,— не тут. Не тут, при... Ходімо до мене... або в бібліотеку... так, краще в бібліотеку.— [50] Він непевно махнув рукою, ніби хотів відвернути Єн-сенову увагу, й додав: — Це мій син.
Молодик у кріслі невдоволено глянув на них.
— Ти не хочеш покататися, випробувати свою нову машину? — спитав господар.
— Чого б то?
— Ну, дівчата, і взагалі...
— Пхе,— сказав молодик, і очі в нього знову потьмянішали.
— Не розумію теперішньої молоді,— мовив господар, розгублено всміхаючись.
Єнсен нічого не відповів, і усмішка відразу згасла.
У бібліотеці, ясній, просторій кімнаті з кількома шафами й низькими кріслами, не було жодної книжки. На столі лежали тільки газети.
Господар щільно зачинив двері і благально глянув на відвідувача, що й далі був поважний і незворушний. Потім, нервово тремтячи, підійшов до однієї шафи, взяв склянку на зельтерську воду, налив у неї вщерть горілки і випив одним духом. Тоді знов налив, знов позирнув на комісара Єнсена й промимрив:
— Тепер уже однаково. А ви часом не хочете?.. Ну, звісно, ні... перепрошую... Ви мене розумієте... нерви.
Він повалився в крісло, Єнсен, і далі стоячи, витяг з кишені нотатника. На обличчі в господаря заблищав піт. Він ненастанно витирався згорненою хусточкою.
— Господи,— простогнав він,-— я так і думав. Увесь час сподівався цього... Знав, що ті собаки вгородять мені ножа в спину, тільки-но скінчаться вибори. Але я боротимуся! — запально сказав він.— Звісно, вони все в мене відберуть. Але я знаю дещо, таке, що вони й не...
Єнсен пильно дивився на нього.
— Багато чого знаю,— вів далі господар.— Цифри, які їм буде дуже важко пояснити. Знаєте, який вони платять податок? А знаєте, яку платню дістають їхні юристи? Знаєте, де, властиво, ті юристи працюють? —• Він нервово поторсав себе за рідкого чуба й понуро сказав: — Перепрошую... Я не хотів... Знаю, що це тільки на шкоду мені буде, але...— Раптом у голосі його забриніла впертість: — А, власне, чого ви допитуєте мене в моєму домі? Ви ж, мабуть, і так усе знаєте. Чого ви стоїте? Чому не сядете?
Єнсен і далі стояв. Він не озивався, і господар вихилив Ще одну склянку, з розмаху поставивши її назад на стіл. Руки в нього тремтіли.
— Ну що ж, починайте,— покірно сказав він.— Виходить, нікуди не дінешся. Доведется все це залишити. [51]
Він підвівся, знов підійшов до шафи й знов понишпорив між пляшками.
Комісар Єнсен розгорнув нотатника, взяв ручку й спитав:
— Коли ви пішли з роботи?
— Восени. Десятого вересня. Я того дня ніколи не забуду. І попередніх тижнів. То були страшні тижні, такі самі, як нинішній день.
— Ви достроково пішли на пенсію?
— Авжеж. Вони змусили мене. З доброго ставлення, звісно. Я навіть отримав лікарський висновок. Вони про все подбали. Вада серця, мовляв. Переконливо, правда? А я був здоровий, як дуб.
— А яка у вас пенсія?
— Місячна платня, я й досі її отримую. Господи, для них це мідяки порівняно з тим, що їм доводиться платити своїм податковим інспекторам. До того ж вони коли завгодно можуть скасувати пенсію. Я ж підписав папір.
— Який папір?
— Пояснювального листа, як вони його називають. Визнання, ви ж його, мабуть, читали? І відмову від цього будинку та від грошей. Вони запевняли мене, що то тільки задля форми, що ним ніколи не скористаються, хіба в крайній потребі. Я, звісно, й не мав ніяких ілюзій. Тілки не сподівався, що крайня потреба настане так швидко. Тривалий час я намагався переконати себе, що вони не чіпатимуть мене, не зважаться на скандал, на публічний суд. Вони мають мене на гачку,— він обвів рукою навколо шиї,— і це компенсує їхні затрати, хоч би які вони здавалися великі.
— А які саме?
— Десь близько мільйона Скажіть, невже я конче повинен усе це згадувати? ...і саме тут... у мене вдома?
— Усе готівкою?
— Ні, приблизно половину. Та й їх розкладено на багато років. А решту...
— Чим?
— Решту матеріалами, здебільшого будівельними, транспортом, робітниками, папером, конвертами. Той диявол усе порахував, я певен, що порахував, навіть скіпки, тасьму до папок і клей.
— Хто?
— Той дідько, що спік це діло. їхній улюблений пес, директор видавництва. Самих їх я не бачив. "Не хочуть поганити рук",— пояснив той негідник. І ніхто нічого не взнав. "Це завдало б концернові величезної шкоди",— сказав він. Це було якраз перед виборами. Я здогадувався, що вони почекають, поки минуть вибори. [52]
Господар ненастанно втирав обличчя хусточкою, і вона вже геть посіріла й змокла
— Що... що ви гадаєте зі мною зробити?
— Коли ви йшли з роботи, то не отримали ніякого диплома? Ніби подяки за роботу? Господар стрепенувся.
— Отримав,— глухо промовив він.
— Будьте ласкаві, покажіть мені його.
— Зараз-таки?
— Атож, зараз.
Господар підвівся, непевно тримаючись на ногах, спробував прибрати спокійного виразу і вийшов. За кілька хвилин він повернувся з дипломом, оправленим під скло в позолочену рамку. На ньому стояли підписи шефа й видавця.
— Мав бути ще один аркушик, чистий. Що ви з ним зробили?
Господар розгублено втупив очі в Єнсена
— Не знаю. Мабуть, викинув. Я, здається, відрізав його, як замовляв рамку.
— А точніше не скажете?
— Ні, але, мабуть, таки викинув. Пригадую, що я його відрізав.
— Ножицями?
— А чим же ще? Звичайно, ножицями. Він глянув на диплом і похитав головою.
— Яке ошуканство,— промурмотів він.— Яка облуда, яка відверта підлість.
— Авжеж,— погодився Єнсен.
Він згорнув нотатник, сховав його до кишені й підвівся.
— До побачення.
Господар вражено витріщив очі.
— А коли... коли ви знов прийдете?
— Не знаю,— відповів Єнсен.
Молодик у передпокої сидів так само, як і перше, але тепер уже вивчав гороскопи в одному журналі і навіть виявляв ознаки зацікавлення.
Коли Єнсен їхав назад, було вже поночі. Серед занедбаних околиць стриміли будинки, немов ряди чорних примар у дрімучому лісі.
Він не заїхав на дільницю, а подався просто додому. Дорогою він спинився біля кав'ярні-автомата І хоч знав, чим Це закінчиться, з'їв три бутерброди й випив дві чашки чорної кази.
Скінчився четвертий день. [53]
16
Коли задзвонив телефон, Єнсен ще навіть не одягнувся. Було п'ять хвилин до сьомої, і він голився у ванній перед дзеркалом. Уночі його мучила колька, тепер біль трохи вшух, але в боці й досі шпигало і муляло.
Єнсен знав, що дзвінок службовий, бо ніколи сам не дзвонив у приватних справах і не дозволяв дзвонити іншим.
— Єнсен,— сказав начальник поліції,— де ви в біса ділися?
— Нам ще лишилося три дні.
— Та я не про те.
— Я тільки-но почав допитувати підозрілих.
— Я не про ваші темпи, Єнсене.
На таке важко було щось відповісти. Начальник хрипко кашлянув.
— На наше з вами щастя, справа вже з'ясувалася.
— З'ясувалася?
— Так, їм самим пощастило знайти винуватця.
— Хто ж він?
— Один із працівників концерну. Як ми й гадали від самого початку, то був просто кепський жарт. Його втнув один з їхніх працівників, журналіст. Певне, молодик з богемними звичками, з різними шаленими ідеями, але непоганий хлопець. Вони, здається, підозрювали його від першої ж хвилини, хоч і не поквапилися сказати нам про це.
— Розумію.
— Мабуть, тому, що не хотіли висловлювати необгрунтованої підозри.
— Розумію.
— Та хоч там як, а справа з'ясована. Вони вирішили не позивати його, змирилися зі збитками, повелися дуже великодушно. Вам треба тільки одне: записати його зізнання. А тоді можете поставити крапку.
— Розумію.
— Я маю його адресу й прізвище, запишете?
Єнсен записав усе те на звороті маленької білої картки.
— Для всіх буде краще, коли ви якнайшвидше спекаєтеся цієї халепи. Матимем спокій.
— Так.
— Оформте справу, як звичайно, і закрийте її. Не забудьте, що вони хотіли б ознайомитися з матеріалами слідства.
— Розумію.
— Єнсене!
— Слухаю. [54]
— Вам нема чого журитися. Нема нічого дивного, що так вийшло. Адже керівники концерну мали більше можливостей розплутати справу. Вони ж бо знають своїх людей, стосунки між ними, і це давало їм велику перевагу.
Єнсен нічого не сказав. Начальник дихав важко й уривано.
— І ще одне.
— Слухаю.
— Я від самого початку наголошував, що ваше завдання — з'ясувати справу з анонімним листом, правда ж?
— Так, наголошували.
— Це означає, що вам не треба звертати уваги на інші побічні обставини, що можуть виплисти під час слідства. Отже, як тільки ви допитаєте того молодика, вважайте справу закритою. І забудьте про все, що до неї стосується. Зрозуміли?
— Так.
— Я вважаю, що це для всіх найкращий кінець... і для нас із вами також...
— Розумію.
— Ну, то й добре. До побачення.
Єнсен вернувся до ванної і доголився. Потім неквапом одягнувся, випив кухлик окропу з медом і прочитав вранішню газету.
Хоч машин на автостраді було менше, ніж звичайно, комісар Єнсен їхав на середній швидкості, і як він поставив свою машину на майданчику біля дільниці, було вже пів на десяту.
Він довго сидів коло столу, не заглядаючи ні в рапорти, ні в список адрес. Тоді зателефонував начальникові патруля, дав йому білу картку і сказав:
— Зберіть відомості про цього чоловіка. Всі, які лише зможете. І якнайшвидше.
Єнсен стояв коло вікна й дивився на санітарів. Не встигли вони ще впоратися з дезинфекцією камер, як двоє поліцаїв у зеленій формі привели першу партію п'яних. За якийсь час зателефонував поліцай, відряджений на пошту.
— Де ви тепер?
— У центральному газетному архіві.
— Вже дійшли якихось висновків?
— Ще ні. Шукати далі?
— Так,— сказав Єнсен.
Начальник патруля повернувся за добру годину.
— Ну що?
— Двадцять шість років. Син відомого підприємця. Родина заможна. Час від часу влаштовується на роботу [55] журналістом у якийсь тижневик. Дістав добру освіту. Неодружений. Начебто йому протегують самі шефи, мабуть, через родинні зв'язки. На вдачу...— начальник патруля наморщив лоба, вдивляючись у нотатки, ніби не міг прочитати свого власного письма, потім повів далі: — Неврівнова-жений, запальний, симпатичний і дотепний.