Після кожного вдалого лову він підіймав догори яку-небудь рибу і, виблискуючи нею на сонці, гукав:
— Гляньте, який чикамас! Таких уже штук п'ять є! Видно було, як, витягнувши волок, Димов, Кирюха і
Стьопка кожного разу довго порпалися в мулі, щось клали у відро, щось викидали; зрідка що-небудь таке, що потрапило до волока, вони брали з рук у руки, розглядали з цікавістю, а тоді знов кидали...
— Що там? — кричали до них з берега.
Стьопка щось відповідав, але важко було розібрати його слова. Ось він виліз із води і, тримаючи відро обома руками, забуваючи спустити сорочку, побіг до підвід.
— Вже повне! — гукав він, важко дихаючи.— Давайте друге!
Єгорушка заглянув у відро: воно було повне; з води висувала свою негарну морду молода щука, а коло неї ворушились раки і дрібні рибки. Єгорушка запустив руку на дно й скаламутив воду; щука зникла під раками, а замість неї спливли нагору окунь і лин. Вася теж заглянув у відро. Очі його зробилися масними, і обличчя стало ласкавим, як і тоді, коли він бачив лисицю. Він вийняв щось із відра, підніс до рота й став жувати. Почулося хрустіння.
— Братця,— здивувався Стьопка,— Васька піскаря живцем їсть! Тьху!
— Це не піскар, а бобирець,— спокійно відповів Вася, жуючи.
Він вийняв з рота риб'ячий хвостик, ласкаво подивився на нього й знову всунув у рот. Поки він жував та хрустів зубами, Єгорушці здавалося, що він бачить перед собою не людину. Пухле Васьчине підборіддя, його тьмяні очі, надзвичайно гострий зір, риб'ячий хвостик у роті, ласка-
8*
227
вість, з якою він жував піскаря, робили його схожим на тварину.
Єгорушці стало нудно коло нього. Та й рибальство вже скінчилося. Він пройшовся коло возів, подумав і з нудьги поплентався до села.
Трохи згодом він уже стояв у церкві і, поклавши лоб на чиюсь спину, що пахла коноплями, слухав, як співали на криласі. Обідня вже наближалася до кінця. Єгорушка нічого не розумів у церковному співі і був байдужий до нього. Він послухав трохи, позіхнув і став розглядати потилиці і спини. По одній потилиці, рудій і мокрій від недавнього купання, він упізнав Омеляна. Потилиця була вистрижена в скобку і вище, ніж заведено; скроні були теж вистрижені вище, ніж слід, і червоні Омелянові вуха стирчали, як два лопухи, і, здавалося, почували себе не на своєму місці. Дивлячись на потилицю і на вуха, Єгорушка чомусь подумав, що Омелян, мабуть, дуже нещасливий. Він пригадав його диригування, хрипкий голос, боязкий вигляд під час купання і відчув до нього великий жаль. Йому захотілося сказати що-небудь ласкаве.
— А я тут! — сказав він, смикнувши його за рукав. Люди, що співають у хорі тенором чи басом, особливо ті,
яким хоч раз на віку доводилося диригувати, звикають дивитися на хлопчиків суворо й відлюдно. Цієї звички не залишають вони й потім, перестаючи бути півчими. Обернувшись до Єгорушки, Омелян подивився на нього спідлоба й сказав:
— Не пустуй у церкві!
Потім Єгорушка пробрався вперед, ближче до іконостасу. Тут він побачив цікавих людей. Попереду всіх праворуч на килимі стояли якісь пан і дама. Позад них стояло БО стільцю. Пан був одягнений у свіжовипрасувану чесучеву пару, стояв нерухомо, як солдат, що віддає честь, і високо тримав своє синє голене підборіддя. В його стоячому комірці, в синяві підборіддя, в невеликій лисині і в ціпку почувалося дуже багато гідності. Від надміру гідності шия його була напружена і підборіддя тягло вгору з такою силою, що голова, здавалося, кожної хвилини готова була відірватися і полетіти вгору. А дама, повна і літня, в білій шовковій шалі, схилила голову набік і дивилася так, начебто оце тільки зробила комусь ласку й хотіла сказати: "Ах, не турбуйтесь дякувати! Я цього не люблю..." Кругом килима стояли щільною стіною хохли.
Єгорушка підійшов до іконостасу й став прикладатися до місцевих ікон. Перед кожним образом він, не поспішаючи, бив земний поклін, не встаючи з землі, оглядався назад, на людей, потім підводився і прикладався. Торкатися лобом холодної підлоги було йому дуже приємно. Коли з вівтаря вийшов сторож з довгими щипцями, щоб гасити свічки, Єгорушка швидко схопився з підлоги й підбіг до нього.
— Роздавали вже проскуру? — спитав він.
— Ні, ні...— похмуро забурмотів сторож.—Нічого тут... Обідня скінчилась. Єгорушка не поспішаючи вийшов з
церкви й пішов бродити по майдану. На своєму віку бачив він чимало сіл, майданів і мужиків, і все, що тепер потрапляло йому на очі, зовсім не цікавило його. Від нічого робити, щоб хоч як-небудь прребути час, він зайшов до крам-пиці, над дверима якої висіло широке кумачеве полотнище. Крамниця складалася з двох просторих, погано освітлених половин: в одній продавали крам і бакалію, а в другій стояли бочки з дьогтем і висіли на стелі хомути; з тієї, другої, ішов смачний запах шкіри і дьогтю. Долівка в крамниці була полита; поливав її, мабуть, великий фантазер і вільнодумець, бо вся вона була вкрита узорами й кабалістичними знаками. За прилавком, спершись животом на конторку, стояв відгодований крамар з широким обличчям і з круглою бородою, як видно, великорос. Він пив чай вприкуску і після кожного ковтка глибоко зітхав. Обличчя його виявляло цілковиту байдужість, але в кожному зітханні чути було: "Зажди-но, дам я тобі!"
— Дай мені на копійку насіння! — звернувся до нього Єгорушка.
Крамар підвів брови, вийшов з-за— прилавка й насипав у кишеню Єгорушці на копійку насіння, причому за мірку правив порожній слоїчок від помади. Єгорушці не хотілось виходити. Він довго розглядав ящики з пряниками, подумав і спитав, показуючи на дрібні в'яземські пряники, да яких від давності виступила іржа:
— Почому ці пряники?
— На копійку пара.
Єгорушка дістав з кишені пряник, подарований йому вчора єврейкою, і спитав:
— А такі пряники почому?
Крамар узяв у руки пряник, оглянув його з усіх боків і звів одну брову.
— Такі? — спитав він.
Потім звів другу брову, подумав і відповів:
— Три копійки пара.... Настала мовчанка.
— Ви чиї? — спитав крамар, наливаючи собі чаю з червоного мідного чайника.
— Племінник Івана Івановича.
— Івани Івановичі всякі бувають,— зітхнув крамар; він подивився через Єгорущину голову на двері, помовчав і спитав: — Чайку не бажаєте?
— Можна...— погодився Єгорушка з деякою неохотою, хоч і дуже нудьгував за ранішнім чаєм.
Крамар налив йому склянку і подав разом з обгризеним шматочком цукру. Єгорушка сів на складаний стілець і став пити. Він хотів ще спитати, скільки коштує фунт мигдалю в цукрі, і тільки що повів про це мову, як увійшов покупець, і хазяїн, відсунувши набік свою склянку, взявся до діла. Він повів покупця на ту половину, де тхнуло дьогтем, і довго про щось розмовляв з ним. Покупець, людина, як видно, дуже вперта і хитра, весь час на знак незгоди крутив головою і задкував до дверей. Крамар переконав його в чомусь і почав сипати йому овес у великий мішок.
— Хіба це овес? — сказав сумно покупець,— Це не овес, а полова, курям на сміх... Ні, піду до Бондаренка!
Коли Єгорушка вернувся до річки, на березі диміло невелике багаття. Це підводчики варили собі обід. У диму стояв Стьопка й великою щербатою ложкою мішав у казані. Трохи осторонь, з червоними від диму очима, сиділи Кирюха і Вася і чистили рибу. Перед ними лежав укритий мулом і водоростями волок, на якому блищала риба і лазили раки.
Омелян, що недавно повернувся з церкви, сидів поруч з Пантелієм, помахував рукою і ледве чутно наспівував сиплим голосом: "Тобі співаєм..." Димов ходив коло коней.
Скінчивши чистити, Кирюха і Вася зібрали рибу і живих раків у відро, сполоснули і з відра висипали все в окріп.
— Вкинути сала? — спитав Стьопка, збираючи ложкою піну.
— Навіщо? Риба свій сік пустить,— відповів Кирюха. Перед тим як здіймати з вогню казан, Стьопка всипав у
воду три пригорщі пшона і ложку солі; нарешті він покуштував, поцмокав губами, облизав ложку і самовдоволе-но крякнув — це озпачало, що куліш уже готовий.
Усі, крім Пантелія, посідали павколо казана й заходилися працювати ложками.
— Ви! Дайте хлопчині ложку! — суворо сказав Пантелій.— Мабуть же, і він їсти хоче!
— Наша їда мужицька!..— зітхнув Кирюха.
— І мужицька піде на здоров'я, аби охота.
Єгорушці дали ложку. Він став їсти, але не сідаючи, а стоячи над самим казаном і дивлячись в нього, як у яму. Від кулішу тхнуло рибною вогкістю, раз у раз між пшоном попадалася риб'яча луска; раків не можна було зачепити ложкою, і ті, що обідали, діставали їх з казана просто руками; особливо давав собі волю щодо цього Вася, який рмочав у куліш не тільки руки, а й рукава. Але куліш все-таки здався Єгорушці дуже смачним і нагадував йому расовий суп, який дома пісними днями варила його матуся. Пантелій сидів осторонь і жував хліб.
— Діду, а ти чому не їси? — спитав його Омелян.
— Не їм я раків... Хай їм!— озвався старий і гидливо відвернувся.
Поки їли, точилася загальна розмова. З цієї розмови Єгорушка зрозумів, що в усіх його нових знайомих, незважаючи на різницю в літах і характерах, було одне спільне, що робило їх подібними один до одного: всі вони були люди з чудовим минулим і з дуже негарним сучасним, про своє минуле вони, всі до одного, говорили з захопленням, а до сучасного ставилися майже з презирством. Росіянин любить згадувати, але не любить жити; Єгорушка ще не знав цього, і, перш ніж куліш було доїдено, він уже глибоко вірив, що навколо казана сидять люди, зневажені і скривджені долею. Пантелій розказував, що в давні часи, коли ще не було залізниць, він ходив з валками до Москви і до Нижнього, заробляв так багато, що нікуди було дівати гроші. А які тоді були купці, яка риба, яке все було дешеве! А тепер шляхи стали коротші, купці скупіші, люди бідніші, хліб дорожчий, все здрібніло і звузилося до краю. Омелян казав, що раніше він служив на Луганському заводі в півчих, мав чудовий голос і дуже добре читав ноти, а тепер він перетворився на мужика й живе з братової ласки, який посилає його з своїми кіньми і бере собі за це половину заробітку. Вася колись служив на сірниковій фабриці; Кирюха був за кучера в хороших людей, і у всій окрузі його вважали за найкращого тройкаря. Димов, син заможного мужика, жив собі на втіху, гуляв і не знав горя, та ледве минуло двадцять років, як суворий, крутий батько, бажаючи привчити його до діла і боячись, щоб він дома не розбестився, став посилати його з підводою, як бурлаку, наймита.