Дехто буває старий уже в юності; але пізня юність триває довго.
Декому життя не вдається – отруйний хробак гризе його серце. Тож нехай він подбає, щоб смерть удалася йому краще.
Декотрі так і не стають солодкими, загниваючи вже серед літа. Що їх тримає на гіллі, то це легкодухість.
Чимало задовго живе і задовго висить на гіллі. Нехай же зірветься буря і пострушує з дерева все гниле і червиве!
Хай же приходять ті, що проповідують смерть швидку! Вони б, наче буря, обтрусили дерева життя! Та я чую лише, як проповідують смерть повільну і терпіння до всього земного.
О, ви проповідуєте терпіння до всього земного? Але це земне надто терпляче до вас, ви, лихослови!
Воістину, надто рано помер іудей, шанований тими, що проповідують смерть повільну, і відтоді багатьом обернулось лихою долею те, що помер він занадто рано.
Він, той іудей Ісус, знав лише сльози й скорботу іудея, а також зневагу добрих і праведних; і тоді його охопила туга за смертю.
Якби ж він залишився був у пустелі, віддалік від добрих і праведних! Може, навчився б жити, навчився б любити світ – а заразом і сміятись!
Вірте мені, брати мої! Він помер надто рано; він сам зрікся б свого вчення, якби дійшов мого віку! Йому не бракувало шляхетності, щоб зректися!
Та він іще не дозрів. Незріло любить юнак, незріло й ненавидить він людину і світ. Ще скуті й важкі в нього крила духу та душа його.
Та в чоловікові більше дитини, ніж у юнака, і менше скорботи, – краще він розуміє смерть і життя.
Вільний для смерті і вільний у смерті, він каже священне "ні", коли вже не залишається часу промовити "так", – саме так розуміє він смерть і життя.
Друзі мої, нехай ваша смерть не стане прокляттям людині і світові – цього я благаю у меду вашої душі.
У вашій смерті має горіти ваш дух і ваша чеснота, як вечірня заірава над видноколом, – а то зі смертю вам не поталанить.
Тож сам я хочу померти, щоб ви, друзі, заради мене дужче любили світ; я хочу знов обернутись на прах, щоб спочинок знайти у землі, що мене народила.
Воістину, мав мету Заратустра, він кинув м'яча свого – тепер ви, друзі, – спадкоємці моєї мети, золотого м'яча я вам кидаю.
Наймиліше мені дивитися, друзі, на вас, коли ви кидаєте свого золотого м'яча! Тож я на землі ще трохи побуду – даруйте мені за це!
Так казав Заратустра.
ПРО ЩЕДРУ ДОБРОЧЕСНІСТЬ
1
Коли Заратустра попрощався з містом, яке припало йому до серця й ім'я якому було Ряба Корова, то разом з ним рушило багато тих, що називали себе його учнями й супроводили його. Так дійшли вони до роздоріжжя; тут Заратустра сказав їм, що далі хоче піти сам, бо любить ходити сам. На прощання учні подали йому патерицю, на золотому руків'ї якої була обкручена навколо сонця змія. Заратустра зрадів патериці і сперся на неї; потім він промовив до учнів своїх так:
– Скажіть мені все-таки: як набуло золото найвищої цінності? Воно незвичайне і непотрібне, ясне і лагідно блискотливе й завжди ніби дарує себе.
Тільки як образ найвищої чесноти набуло золото найвищої цінності. Золотом світиться погляд у того, хто дарує. Золотий блиск укладає мир між сонцем і місяцем.
Найвища чеснота теж незвичайна і непотрібна, ясна і лагідно блискотлива; чеснота, яка ніби дарує, – ось найвища чеснота.
Воістину, учні мої, я бачу, що ви, як і я, прагнете до щедрої чесноти. Що спільного у вас із кішками та вовками?
Це – ваша спрага: самим стати жертвами і дарами, і тому ви прагнете нагромадити всі багатства у душах своїх.
Невситимо тягнеться ваша душа до скарбів і коштовностей, бо невситима ваша чеснота у прагненні дарувати.
Ви притягуєте всі речі до себе і вбираєте їх у себе, щоб вони витікали з вашого джерела дарами вашої любові.
Воістину, така щедра любов має пограбувати всі цінності; але я таке себелюбство називаю здоровим і священним.
Є себелюбство й інше – вбоге, голодне, завжди охоче до крадіжки, – та це себелюбство хворих, хворе себелюбство.
Злодійським оком позирає воно на все блискуче; пожадливо дивиться на всіх, хто їсть уволю, і завжди плазує круг столу щедрих.
Хвороба і приховане звиродніння проступає в цій пожадливості; про хворобливу плоть свідчить злодійська пожадливість цього себелюбства.
Скажіть мені, брати мої, що ми вважаємо поганим і що найгіршим? Чи не звиродніння, не втрату людської подоби? Там, де бракує щедрої душі, ми завжди бачимо звиродніння.
Вгору веде нас наша дорога – до вищого роду і до найвищого. Та жахом віє на нас від звироднілого почуття, що промовляє: "Все для мене".
Вгору злітає наше почуття; воно – символ нашої плоті, символ піднесення. Символами таких піднесень є імена чеснот.
Так проходить крізь історію плоть – у ствердженні і в борні. А дух – що він для плоті? Провісник її борні й перемог, товариш і відлуння.
Символами є всі імена добра і зла – вони не промовляють, вони тільки ваблять. Нерозумний той, хто хоче їх пізнати.
Пильнуйте, брати мої, щоразу, коли ваш дух схоче заговорити символами – то буде початок вашої чесноти.
Тоді ваша плоть піднесеться й воскресне; своєю радістю розкує вона дух, і він стане творцем і суддею, тим, хто любить і цілюще впливає на все.
Коли ваше серце б'ється широко і наповнено, як могутній потік, благословення і небезпека для мешканців берегів – ось де початок вашої чесноти.
Коли ви піднеслися над хвалою і осудом і ваша воля як воля того, хто любить, хоче панувати над усім, то це початок вашої чесноти.
Коли ви відмовляєтеся від розніженості і м'якого ложа, а розпещені вже не годні вас спокусити, то це початок вашої чесноти.
Коли у вас лиш єдине жадання і таку переміну потреб ви звете необхідністю, то це – початок вашої чесноти.
Воістину, вона – нове добро і зло! Воістину, це – нове глибинне дзюрчання й жебоніння нового джерела!
Вона, ця нова чеснота – сила; вона – панівна думка, а навколо неї мудра душа, – золоте сонце, а навколо нього змія пізнання.
2
Тут Заратустра замовк на хвилю і з любов'ю поглянув на учнів своїх. Потім так повів свою мову далі, – і голос його змінився:
– Залишайтеся, брати мої, відданими світові всією силою своїх чеснот! Хай ваша щедра любов і ваше пізнання служать сенсові світу! До цього я вас закликаю.
Не дозволяйте своїм чеснотам відлітати від земного й битися крилами об вічні мури! Ох, скільки тих чеснот відлітає!
Повертайте, як я, відлетілі чесноти знову на землю – так, знову до плоті й життя, щоб вони надали світові свого сенсу – людського сенсу!
Сотні разів відлітали вже й хибили і дух, і чесноти. Ох, у нашому тілі ще й досі живе усе те засліплення й омана – плоттю й бажанням стали вони там.
Сотні разів уже спокушались і збивались на манівці і дух, і чесноти. Так, спробою була людина. Ох, багато неуцтва й хиб стало нашою плоттю!
Не тільки розум тисячоліть – і безум тисячоліть проривається з нас. Небезпечно бути спадкоємцем.
Ми ще боремося крок за кроком із велетом випадком, і над людством усім ще й досі тяжіє нерозум і безглуздя.
Нехай прислужаться ваш дух і чесноти, брати мої, сенсові світу, – і переоцініть геть усе! Задля цього ви повинні боротися! Задля цього ви повинні творити!
Пізнаючи, плоть очищається; намагаючись пізнати, вона підноситься; для того, хто пізнає, священні всі порухи; душа піднесеного радіє.
Лікарю, зціли себе сам, і тоді ти допоможеш хворому. Коли він на власні очі побачить того, хто сам себе зцілює, це буде для нього найкращою допомогою.
Є тисячі стежок, на які ще ніхто не ступав, тисячі здорових способів життя і прихованих островів життя. Ще й досі не вичерпана і не розкрита людина і світ її.
Пильнуйте й дослухайтеся, самітники! З майбуття таємничими змахами крил віють вітри і до тонкого слуху долітають добрі вісті.
Ви, що сьогодні самотні й відрубні, колись неодмінно станете народом; із вас, що обрали самі себе, виросте обраний народ, а з нього – надлюдина.
Воістину, цілющою нивою ще стане колись земля! І вже повивають її нові пахощі, що несуть зцілення – і нові сподівання!
З
Сказавши ці слова, Заратустра замовк, як той, хто ще не сказав свого останнього слова; довго він зважував нерішуче свою патерицю. Потім так повів свою мову – і голос його змінився:
– Тепер, учні мої, я піду сам! Ви також ідіть, і також самі! Так хочу я.
Воістину, раджу вам: ідіть від мене і захищайтеся від Заратустри! А ще краще – соромтеся його! Може, він вас ошукав.
Той, хто пізнає, повинен не тільки любити своїх ворогів, а й уміти ненавидіти друзів.
Погано віддячує своєму учителеві той, хто назавжди лишається тільки учнем. Чом би вам не поскубати мій вінок?
Ви мене шануєте, та що буде, коли одного разу надломиться ваша шана? Остерігайтеся, щоб вас не розчавив кумир!
Ви кажете, що вірите в Заратустру? Та що важить Заратустра! Ви – мої вірні? Та що важать усі вірні?
Ви ще не шукали себе, а вже знайшли мене. Так чинять усі вірні, тому так мало важить будь-яка віра.
Тепер я наказую вам згубити мене і знайти себе, і аж тоді, як усі ви мене зречетесь, я знову прийду до вас.
Воістину, брати мої, іншими очима я тоді шукатиму тих, кого втратив, іншою любов'ю вас любитиму.
Колись ви ще станете мені друзями й дітьми одного сподівання – тоді я захочу втретє побути з вами, щоб святкувати разом великий полудень.
Це той великий полудень, коли людина стоїть на середині свого шляху від звіра до надлюдини і святкує свою дорогу до надвечір'я як найвище своє сподівання, бо це дорога до нового світанку.
І той, хто йде до загибелі, благословить себе сам, бо насправді він іде далі, і сонце його пізнання стоятиме в зеніті.
"Померли всі боги; тепер ми хочемо, щоб жила надлюдина", – така має бути в час великого полудня наша остання воля!
Так казав Заратустра.
Частина друга
"...і аж тоді, як усі ви мене
зречетесь, я знову прийду до вас.
Воістину, брати мої, іншими
очима я тоді шукатиму тих, кого
втратив, іншою любов'ю вас любитиму".
Заратустра, "Про щедру доброчесність"
ДИТИНА З ДЗЕРКАЛОМ
Після цього Заратустра знову подавсь у гори, в самоту своєї печери, й уникав людей, чекаючи, мов сівач, що засіяв поле. Та душа його повнилась нетерпінням і тугою за тими, кого любив: ще чимало він мав їм дати. Адже це найважче: з любові не роздавати жменями і соромитись власних дарунків.
Не місяць і не рік прожив він у самотині; проте ставав дедалі мудрішим, і це завдавало йому все тяжчих мук.
Та одного разу, прокинувшись удосвіта, він щось довго пригадував і нарешті промовив до свого серця:
"Чого я так злякався уві сні, що аж прокинувсь? Хіба не дитина з дзеркалом підходила до мене?
"О, Заратустро, – сказала мені дитина, – подивися на себе в дзеркало!"
Подивившись у дзеркало, я зойкнув, і серце моє жахнулося, бо не себе я побачив у ньому, а глузливу морду диявола.
Воістину, я надто добре збагнув знамення сну й осторогу його: моє вчення в небезпеці, бур'ян хоче видати себе за пшеницю!
Вороги зміцніли й перекрутили моє вчення, так що мої улюбленці вже соромляться отриманих від мене дарунків.
Втратив я друзів, і тепер настала пора шукати втрачених!
З цими словами Заратустра зіскочив з ложа, – не з переляку, шукаючи рятунку, а радше як пророк і співець, натхнений духом.