Буває ж, що начитані люди можуть писати грамотно, схоже на те, як пишуть інші. Так і я. І все ж на деякий час я цим захопилася. Мене підтримував простодушний захват Анфіси. Ото найшла знавця...
Сміх сміхом, а радість творчості, нехай не цілком оригінальної, зігрівала мене. І діти, які співали мої пісеньки, радували мене більше, ніж коли вони співали чужі...
Найобдарованішим у старшій, випускній, групі був Вадим Громов. Красивий, сміливий, кмітливий, він співав краще за всіх, танцював краще за всіх, краще за всіх вимовляв "р", розкочуючи його якось особливо вишукано. Був спритний, рухливий, в іграх завше ватажкував. Знав напам'ять велику кількість віршів. Коли приїздила яка-небудь комісія, Євлампія Захарівна намагалася похвалитися Вадимом: ось, мовляв, яких дітей ми вирощуємо! Він і справді був чудовий зі своєю смаглявістю, яка ніби світилася, яскравими очима, швидкими ніжками.
Бентежила мене лише його зверхність. Маленький король — і його підлеглі. Вони нічого не бачили — він бачив усе. Вони нічого не знали — він усе знав.
— Дурррень! — казав він, похваляючись розкотистим "р".— Дурррень, не бачив автобуса! А я в автобусі їхав! І в трамваї їхав!
Хлоп'ята слухали його, як жерця. Він був серед них найдосвідченіший, найкрасивіший, найрозвинутіший, най...
Незабаром Будинок дитини спіткало горе: померла наша завідуюча Євлампія Захарівна. Померла вона від раку шлунка, якось швидко і діловито, добре знаючи, що в неї рак, що надії немає і що справа ця, загалом, житейська. До найостан-ніших тижнів вона ходила на роботу, перемагаючи біль і слабість, кудись дзвонила по телефону, на когось звично сердилася, але враз серед усього того раптово і страшенно блідла, заплющуючи очі, нібито не маючи сил глянути в лице власної смерті. Відтоді як захворіла, вона стала охоче зі мною розмовляти, часто без особливої потреби викликала мене в кабінет. З усіх оточуючих, здається, тільки одна я не брехала їй, не запевняла, що вона видужає, і вона за це особливо мене шанувала. Розмовляли ми з нею коротко і діловито: смерть не була головною темою наших бесід, але присутня була в них нарівні з іншими. Євлампія Захарівна згадувала про неї побіжно, між іншим, не уникаючи її, але й не тяжіючи до неї якось особливо. Мовилось, приміром, про город. "Це ви вже після мене посадите",— спокійно казала Євлампія Захарівна, і я не заперечувала, розмова була серйозна й ділова.
Одного разу вона запитала мене:
— Ти смерті боїшся, Ольго Іванівно?
— Ні, не боюсь. Я вже вмирала, і не було страшно. Але життя я люблю і помирати не хочу.
— Оце і я так. Смерті не боюсь, а життя люблю. Ще б рочків зо два пожити, та не вийде. Життя мого лишилося місяців на три.
— Цього ніхто не знає... Може, довго ще проживете...
Вона подивилася на мене поблажливо, як доросла на дитину:
— І ти туди ж! А я думала, серйозна людина!
Коли Євлампія Захарівна злягла вже зовсім, її поклали в лікарню. Я приїхала її провідати і вражена була швидкістю, з якою хвороба робила свою справу. Лежав скелет.
— Чого дивишся? — запитала вона звучним голосом, дивним у вустах скелета.— Печать смерті бачиш?
Я мовчала.
— Спасибі, що не брешеш. Усі брешуть. А ти не брешеш.
Що я могла сказати? У таких випадках жінки плачуть, але в мене не було сліз.
— Слухай, Ольго Іванівно, я тобі розповім, як це — помирати. Нічого не страшно, а здається, ніби дуже серйозну справу робиш, важку справу і не знаєш, чи вистачить сил. Хоча, з іншого боку, якщо подумати добре: які такі сили потрібні, щоб померти? Вона, смерть, усе сама зробить: прийде, і візьме, і заспокоїть, а ти лежи собі та й лежи...
І ще, Ольго Іванівно, все думаю я: на що цей най-останніший момент буде схожий? Думаю, на блювання. Блювати буду своєю душею.
— Євлампіє Захарівно,— сказала я, взявши її за руку,— смерті немає, ви її і не відчуєте. Якийсь філософ сказав: не бійся смерті — поки ти живий, її ще немає, а коли ти помер, її вже немає.
— Дуже мудровано,— зауважила вона, кинувши на мене критичний погляд з глибоких оч-ниць.— Який філософ це казав?
— Не пам'ятаю...
— Перекажи йому: все бреше.
Євлампія Захарівна заплющила очі. Я потихеньку вийшла.
Через тиждень вона померла. Похорон був на диво багатолюдний. Прийшли люди, про яких ми й гадки не мали: якісь військові, один священик із зашпиленим під м'який капелюх довгим волоссям, виводок гарненьких молодих дівчат, схожих одна на одну, як сестри... Багато хто плакав. Більше за всіх побивалася Нюра. Вона кричала, що через небіжчицю на фронт не пішла, а тепер, як на гріх, війна закінчилася і її, Нюрине, життя все розбите...
Поховали, відплакали і віджаліли, і знову життя закрутилося своїм звичаєм, тільки без завідуючої. Тимчасово її заступала старша сестра Юлія Іванівна, літня жінка, яка тремтіла перед будь-яким начальством, боялася будь-якої відповідальності. Вона керувала Будинком дитини, намагаючись лише нічого не вирішувати, щоби було все по-старому. І все йшло по-старому. Я грала дітям свої пісеньки і розповідала їм про тьотю Ланю (так вони звали Євлампію Захарівну). У моїх розповідях тьотя Ланя була схожа на добру фею; туттаки плуталася Попелюшка в кирзових черевичках, і Попелюшка ця була викапана Анфіса Максимівна...
І ось одного недоброго дня із міськздороввід-ділу прислали нову завідуючу, Інну Петрівну. Це була жінка нестара, повна, з горою світло-золотого фарбованого волосся, пишно збитого на гордо піднесеній крутолобій голові.
Увійшовши в Будинок дитини, вона одразу сказала: "Безпорядки!" — і всі притихли. Вона склала губи, затиснувши їх ізсередини, як пінцетом, і ми зрозуміли, що нам буде нелегко. Так і вийшло.
Інна Петрівна була нерозумна, зла і напхана педагогікою. Страшна була наука! Про живе говорила мертвими словами.
На мене вона спочатку не звертала уваги, наводила порядки на важливіших ділянках. Юлію Іванівну вона залякала до смерті, натякнувши їй, що за упущення її арештують. Та намагалася виправдатись, пояснюючи, що так було заведено ще за покійної Євлампії Захарівни...
— Найлегше спихати на мертвих,— зауважувала завідуюча, затиснувши своїм пінцетом губи.
Нюрі вона наговорила такого, що та не витримала й подала заяву про звільнення.
— Плакати не будемо,— сказала Інна Петрівна,— незамінних немає. Але характеристика в наших руках.
І справді, накатала характеристику — гірше не буває. І індивідуалізм, і недисциплінованість, і анархо-синдикалістські настрої. Нюра цю характеристику на підлогу кинула і плюнула:
— Що я, без характеристики пропаду? Слава богу, не головою — руками працюю.
До мене Інна Петрівна добралася місяців за три.
Вона поцікавилася, звідки я беру матеріал для занять з дітьми. Зокрема, пісні. Ким вони затверджені?
Довелося зізнатися, що мої пісеньки ніде й ніким не затверджені. Завідуюча жахнулася, закуд-кудакала по-курячому:
— Як же так? Як же так?
Трохи заспокоївшись, вона пояснила мені, що я зробила серйозне порушення. Користування в роботі з дітьми неапробованими, неперевіреними матеріалами в наш час прирівнюється до ідеологічної диверсії. В одному дитячому садку співали дореволюційні пісеньки... Завідуючу зняли. Треба завжди пам'ятати, що діти не просто співають, що в процесі співу вони виковують свій світогляд...
І діти, і пісні вмирали під її словами.
— Ви мене зрозуміли?
— Я вас зрозуміла.
Вона помовчала, відчуваючи підступ.
— Ви можете до мене ставитись, як вам заманеться. Я вимагаю лише дотримання дисципліни. Сподіваюсь, більше порушень не буде?
-— Не буде,— пообіцяла я.
І їх не було. Кінчилася моя композиторська діяльність... Деякий час, особливо ночами, мене ще переслідували смішні звуки, легкі синкопи польок, але це минулося. Власне, ніхто не міг заборонити мені творити. Ніхто не міг перевірити кожну ноту: своє я граю чи чуже? Важливо було відбити охоту, і цього Інна Петрівна досягла. Але не в мені справа і не в моїй музиці. Скоро довелося звільнитися з Будинку дитини Анфісі — найбільш люблячій, найталановитішій із нянь. Талант — це любов, і він в Анфіси був у повній мірі. А в Інни Петрівни, як це часто буває у професіональних керівників, був безпомилковий нюх на все свіже, нестандартне. Вона одразу витягала його на світло і скасовувала. Так сталося і з Анфісою.
11
Вадим на той час підріс уже добряче, йому було майже чотири роки, і для Будинку дитини він був переростком. Усе правда. Але він був не простий вихованець, а особливий: мати приводила його тільки на день, а ночував він дома і був крупніший, розвинутіший і угодованіший за інших малюків, тому що Анфіса життя для нього не жаліла. Сама вона працювала тепер вихователькою в старшій групі, у трьохрічок, і Вадим також там. "Так і далі буде,— тішила себе Анфіса,— завжди разом. Він у ясла — і я в ясла. Він у школу — і я в школу. Він в інститут — і я в інститут, ким-ніким, а прибиральницею таки візьмуть. Нині ця спеціальність дефіцитна".
Євлампія Захарівна, небіжчиця, проти Вадима не заперечувала. Справді, куди діти дитину, якщо мати працює? Нехай приводить.
Анфіса не тільки свого, Анфіса всіх дітей любила, свого ніяк не виділяла, запитай кого хочеш. А в старшій групі були в неї навіть улюбленці. Кучерявих вона особливо любила. Ні-ні та й поцілує. За Євлампії Захарівни все було нічого: цілуй скільки хочеш, тільки не бий. А нова завідуюча проти:
— Анфісо Максимівно, поцілунки окремих дітей забороняються.
Чи ти бач, окремих дітей! Разом їх, чи що, всіх цілувати? Але мовчала, не сперечалася. Розуміла, що освіти їй не вистачає: шість класів кінчила та курси військового часу, а інші — із закінченою середньою. Без освіти і звільнити можуть, а цього боялася Анфіса: все ж таки прижилася і син при ній. Вона намагалася поповнити освіту, підчитати. Записалася в бібліотеку, дали їй там книжок з дошкільної педагогіки. Читала-читала, а толку немає. Написано багато, а все не до діла. Розводяться про особливості вікової психології, про формування особистості, та так нудно, ніби мішок полощуть. А яка особистість? Дитина, і все. Люби її, грайся з нею — і вона тебе буде любить.
І справді, діти Анфісу любили. Все з питаннями зверталися. Приміром:
— Анфісо Максимівно, а навіщо гусак? Гусака малята зроду не бачили, виросли в місті.
Анфіса їм пояснювала як могла:
— Від гусака пір'я, від пір'я подушки, від подушок сон солодкий, пуховий.