Запитайте ще раз лікаря, чи не можна привести до тями котрогось із пілотів. Це дуже важливо! Повторюю, це дуже важливо. Скажіть йому, щоб зробив усе можливе, аби один із них міг сісти за штурвал, навіть коли для цього треба буде залишити без догляду решту хворих. Прийом.
Спенсер натиснув кнопку мікрофона.
— Ванкувер, я вас зрозумів. Але не вірю в чудеса. Лікар рішуче заявив, що немає жодного шансу, аби котрийсь із пілотів міг керувати літаком. Він стверджує, що обидва пілоти в критичному стані. Якщо протягом найближчого часу їм не буде подано медичної допомоги, вони помруть. Прийом.
Якийсь час мікрофон мовчав. Нарешті з нього долинуло:
— Говорить диспетчерський пункт Ванкувера, все зрозуміло. Чекайте на прийомі.
— Зрозумів, — підтвердив Спенсер і вимкнув приймач. —Тепер треба чекати, поки вони не надумають, що робити, — звернувся він до Дженет.
Він нервово схопив руками штурвал, намагаючись відчути його рухи, видобути з закамарків своєї пам'яті ті знання, що ними він колись славився в ескадрильї. "Він зуміє повернутися навіть без крил", — казали про нього. Спенсер посміхнувся в думці цим далеким спогадам. А за мить, коли його погляд упав на десятки світляних стрілок, на низку незнайомих важелів, вимикачів, його огорнув страх. Його знання мізерні в порівнянні з тими, які потрібні, щоб посадити на землю таку машину. З таким самим успіхом його могли б замкнути в підводному човні й посадовити перед апаратами, які наче зійшли зі сторінок фантастичного роману. Один неточний або незграбний рух міг у мент зіпсувати ритмічний хід моторів. І якщо це станеться, то чим він тоді зарадить? Цього разу не було навіть "Гаррікейнів", що тоді супроводили його до аеродрому. Він почав проклинати фірму, яка послала його в далекий Ванкувер виправляти чиїсь помилки. Непевна перспектива посади керівника відділу збуту й намір купити новий дім на Паркуей Гайтс видалися йому в цю мить абсурдно неістотними, нікчемними. Страшенно безглуздо кінчити життя в такий спосіб. Не побачити вже ніколи Мері, не сказати їй того, про що ще хотілося б сказати. А якщо взяти Бобсі й Кіт, то по його страховому полісу вони одержать так мало, що вистачить ненадовго. Про освіту нічого й казати. Він мусив зробити щось для цих дітлахів, найкращих дітей у світі.
Якийсь рух поруч урвав плин його думок. Дженет стала навколішки, дивлячись у куток кабіни, де безвладно лежали обидва пілоти.
— Один із них ваш коханий?
— Ні... — відповіла вона непевно. — Ні...
— Це не має значення, — нервово промовив Спенсер. — Вибачте, Дженет. — Він взяв у рот сигарету й почав шукати по кишенях сірники. — Не знаю, чи можна тут палити, але цього разу шановна дирекція повітряної лінії дозволить.
При світлі сірника Дженет виразно побачила гнів у його очах.
Розділ шостий
03.00 — 03.25
З наростаючим ревінням моторів останній літак, що відлітав з Ванкувера на схід, набрав швидкість на блискучій від дощу стартовій доріжці й злетів у темне небо. Коли він робив над аеродромом коло, видно було його навігаційні вогні, пригашені низькою хмарністю. Інші машини, що їх відбуксували з різних пунктів аеродрому до стоянки біля головного приміщення порту, виблискували, вкриті краплями вологи. Ніч була холодна. Робітники, що при світлі дугових ламп виконували на аеродромі різноманітні роботи, час від часу били руками, щоб зігрітися. Літак, що поволі котився по злітній доріжці, зупинився й вимкнув мотори по знаку стартера. В раптовій тиші шум пропелерів, що ще крутилися за інерцією, видавався надто настирливим. Повітряний порт Ванкувера спокійно, без зайвої метушні готувався до аварійного становища.
В ясно освітленій диспетчерській атмосфера була напружена, люди зосереджені. Відклавши телефонну трубку, диспетчер закурив сигарету й, огорнений хмарами диму, почав вивчати карту, що висіла на стіні. За хвилину обернувся до Бердіка. Сидячи на краєчку стола, огрядний представник Лінії нерегулярного транспорту саме закінчував читати останні радіограми з бортів літаків.
— Отже так, Гаррі, — промовив диспетчер. — 3 цієї хвилини всі рейси на схід відкладаються. За годину, що лишилася, мусимо відправити машини в інших напрямках. Ті, що не встигнуть вилетіти, чекатимуть, доки... доки ми впораємося з 714. — Задзвонив телефон. Диспетчер схопив трубку. — Так. Розумію. Повідомте всі аеропорти й літаки в повітрі, що аеродром буде відкрито ще протягом сорока п'яти хвилин. Літаки, що не встигнуть прибути за цей час, треба скеровувати на інші аеродроми або затримувати в повітрі. Повітряний коридор між Калгарі й Ванкувером мусить бути цілком вільний в обох напрямках. Зрозуміли? Добре. — Він повісив трубку й звернувся до свого заступника, що теж сидів коло телефону:
— Повідомив уже начальника протипожежної служби?
— Оце дзвоню йому додому.
— Скажи, щоб негайно з'явився в аеропорт. Його чекає багато роботи. Хай черговий офіцер протипожежної служби повідомить міську пожежну команду. Буде потрібне все їхнє причандалля.
— Вже зроблено, — відповів його заступник. — Алло, говорить служба повітряних польотів, аеропорт Ванкувер, — сказав він у трубку. — Хвилинку, прошу вас зачекати. — І затулив долонею трубку. — Військову авіацію втягувати в цю історію чи ні?
— Так, нехай вони з усіх зон стягнуть свої машини.
Бердік скочив зі столу.
— Правильно! — Під пахвою в нього виднілися темні плями поту.
— Чи має ваша лінія в нашому порту якого-небудь пілота? — спитав його диспетчер.
— Жодного, — відповів Бердік. — Треба звернутися до інших ліній.
— Спробуйте звернутися до Трансканадської! Адже це їхня головна база. Поясніть ситуацію. Нам потрібен досвідчений пілот, який відмінно знає машини цього типу й зможе керувати по радіо посадкою.
— Гадаєш, є шанс?..
— Не знаю, але ми повинні все спробувати. В тебе є краща пропозиція?
— Твоя правда, — відповів Бердік. — Немає. Проте я не заздрю пілотові, якому випаде ця робота.
— Дзвонять з поліції, — гукнув телефоніст. — Будете говорити, шефе?
— Підключіть їх до цього апарата.
— А я побалакаю з Трансканадою, — мовив Бердік. — Крім того, треба подзвонити до Монреаля, повідомити про все старого.
— Добре, тільки не звідси, а через центральну, — сказав диспетчер. — Тут лінії й так перевантажені. — І взяв трубку. — Говорить диспетчер аеропорту. Алло, інспекторе! Дуже радий, що ви сьогодні чергуєте. Послухайте, інспекторе! У нас тут великі неприємності. Перше: чи не могли б ви послати в місто свою машину й привезти на аеродром пілота? Дорога кожна секунда. Так, зараз назву прізвище й адресу. Друге: опріч того, що зразу ж після приземлення літака нам треба буде перевезти хворих до лікарні, є ще один клопіт. Літак може розбитися під час посадки. Я не буду зараз вдаватися в подробиці, але ви повинні знати, що коли літак опиниться над аеродромом, за його штурвалом не буде пілота. — Кілька хвилин він слухав, що говорить голос на другому кінці проводу. — Так, так, звісно. Ми оголосили аварійний стан. Міська пожежна команда, певно, приїде з усім своїм причандаллям. І ще не все. Будинкам поблизу аеродрому може загрожувати небезпека. — Знову він слухав кілька секунд. — Радий, що ви самі це запропонували. Я знаю, яка це приємність серед ночі витягати людей з постелі. Але волію не ризикувати. Краще перестрахуватися. В жодному разі не можу гарантувати, що літак щасливо сяде на аеродромі. Може не долетіти, а може перелетіти й сісти просто на вулицю. Якщо взагалі долетить… Нічого не поробиш, доведеться потурбувати людей. Ми спробуємо провести літак не над містом. Що? Ні, ще не знаю. Очевидно, з заходу, на головну доріжку. — Запала пауза. Цього разу значно довша. — Дякую, інспекторе! Цілком розумію й не морочив би вам голову, якби не вважав ситуацію критичною. Буду підтримувати з вами постійний зв'язок. — Диспетчер поклав трубку. Обличчя його було бліде, аж сіре. Він гукнув радистові: 714 на прийомі? — Радист кивнув головою.
— Вражень цієї ночі буде аж занадто. — Він вийняв з кишені хустку й витер чоло.
— Начальник портової протипожежної служби вже виїхав, — повідомив заступник диспетчера. — Зараз я розмовляю з командуванням авіаокругу. Вони питають, у чому можуть нам допомогти.
— Ми дамо їм знати, коли буде потреба. Але не думаю. В усякому разі, подякуй їм.
Диспетчер знову почав вивчати карту на стіні, запихаючи в кишеню хустку, й машинально помацав порожню коробку з-під сигарет, а потім сердито жбурнув її на підлогу: — Чи є в кого-небудь сигарети?
— Будь ласка.
Він узяв сигарету й закурив.
До кімнати вбіг захеканий Бердік.
— Трансканада говорить, що їх найкращий пілот — це капітан Трелівен. Вони дзвонять до нього. Здається, він дома. Напевно, спить.
— Поліція може привезти його на аеродром.
— От і гаразд. Цим займеться Трансканада. Я сказав їм, що дорога кожна секунда. Ви знаєте Трелівена?
— Розмовляв кілька разів, — відповів диспетчер. — Симпатичний хлопець. Це щастя, якщо він у місті.
— Скоро довідаємось, — зітхнув Бердік. — Дай боже, щоб був.
— Ви дзвонили своїм "шишкам"?
— Я попросив, щоб мене з'єднали з директором. Матиму веселу розмову, хай йому грець!
— На проводі Сіетл і Калгарі! — крикнув телефоніст. — Питають, чи ми отримали повний текст радіограми від 714.
— Скажи, що отримали, — відповів диспетчер. — Скажи, що хоч далі й будемо безпосередньо розмовляти з літаком, просимо, щоб вони були на перехваті. На прийомі можуть бути неполадки.
— Слухаю.
Диспетчер узяв зі столу мікрофон. Кивнув головою радистові, і той увімкнув передачу.
— Ванкувер викликає 714, — проказав у мікрофон диспетчер.
За кілька секунд із гучномовця, що висів під стелею, долинув голос Спенсера. Відтоді, як було оголошено тривогу, усі розмови з 714 умикалися на гучномовець.
— Ванкувер? Говорить 714! Я вже думав, що ви про нас забули. Прийом.
— Ванкувер. Говорить диспетчер аеропорту. Організовуємо допомогу. Незабаром викличемо вас. Поки що прошу не чіпати рулів управління, хай лишається все, як є. Зрозуміли? Прийом.
— Говорить 714. — Голос Спенсера звучав нервово. — Я вже казав вам, що не знайомий з машинами цього типу й не маю аніякісінького бажання бавитися з рулями управління. Прийом.
Диспетчер розтулив рота, наче збирався щось відповісти Спенсерові, але передумав і звернувся до свого заступника:
— Скажи їм, щоб давали сюди Трелівена, тільки-но він приїде на аеродром.
— Слухаю.