В інших готелях, з чітко визначеною системою субординації, таких проблем взагалі не буває. Але в "Сейнт-Грегорі" діють неписані закони, а останнє слово завжди лишається за всевладним і свавільним Уорреном Трентом.
За звичайних обставин Пітер, один з найкращих випускників факультету готельної адміністрації Корнельського університету, давно знайшов би собі інше, пристойніше місце роботи. Та в тім-то й річ, що обставини були незвичайні: над ним висіли хмари, важкі й безпросвітні, і кар'єра його надовго зайшла в глухий кут.
Іноді він похмуро розмірковував над тим, як це сталося, і щоразу одверто признавався собі, що винен у всьому сам.
В "Уолдорфі", куди він влаштувався по закінченні університету, Пітерові Макдермоту пророкували блискуче майбутнє. Молодого заступника чергового адміністратора мали вже перевести на вищу посаду, коли сталося лихо: в робочий час його застукали в ліжку з мешканкою готелю.
Сама по собі ця історія ще могла б минутися йому. Самотні жінки частенько заграють із симпатичними молодими службовцями готелю, і рано чи пізно ті піддаються на спокусу. Звикла до таких випадків адміністрація обмежується, як правило, суворим попередженням.
Пітерову провину, однак, обтяжували зразу дві обставини. Чоловік спокусниці, діючи вкупі з найнятими приватними детективами, сам брав участь у цій "операції", й завершилася вона гучним шлюборозлучним процесом, що дуже захитав репутацію готелю. Тут наспіла ще й розплата за давню помилку. За три роки до скандалу Пітер Макдермот несподівано для самого себе оженився, але подружнє життя не вдалося: вони з дружиною дуже скоро роз'їхалися. Власне, випадок у готелі до певної міри пояснювався його самотністю й неприкаяністю. А тепер жінка, з якою він давно не жив, скористалася з готових доказів, теж порушила справу про розлучення і, звісно, домоглася свого.
Завершилося все це тим, що його витурили з роботи й занесли в чорний список усіх великих готельних компаній.
Певна річ, про існування чорного списку ніхто вголос не говорив. Та до якої б компанії Пітер не звертався, йому одразу рішуче відмовляли. І тільки хазяїн "Сейнт-Грегорі" – незалежного закладу – погодився взяти його на роботу, причому хитрющий Уоррен Трент поклав йому платню, на яку могла пристати лише людина, що потрапила в безвихідь.
Тим-то, дозволивши собі хвилину тому критичні зауваження, він продемонстрував незалежність поглядів, на яку, власне, не мав права. "І Крістіна, мабуть, розуміє це", – подумав він.
Пітер дивився, як дівчина вправно веде машину вузькою Бургунді-стріт, що огинає Французький квартал, а потім тягнеться з півмилі понад Міссісіпі. За два квартали від яскраво освітленої і все ще досить людної Бурбон-стріт Крістіна, зменшивши швидкість, обминула п'яну компанію, потім сказала:
– Вам, по-моєму, слід знати от що: завтра приїздить Кертіс О'Кіф.
Цієї новини Пітер боявся, хоч розумів, що рано чи пізно почує її.
Ім'я Кертіса О'Кіфа багато хто вимовляв мало не з побожною шанобливістю. Власник міжнародної готельної мережі, він купував готелі так, як купують краватки чи носовики. Навіть для малопоінформованої людини поява Кертіса О'Кіфа в "Сейнт-Грегорі" могла означати лише одне: намір придбати цей готель і приєднати його до своєї імперії.
– Хоче прицінитися? – спитав Пітер.
– Можливо. – Крістіна дивилася вперед, на тьмяно освітлену дорогу. – У. Т. звісно, й чути про це не хоче. Проте може статися, що його припруть до стіни. – Вона хотіла додати, що ця звістка не підлягає розголошенню, але передумала. Пітер і сам зрозуміє це. А звістка про візит О'Кіфа однаково облетить увесь готель через кілька хвилин після його появи.
– Що ж, до цього йшлося. – Ні для Пітера, ні для його колег неї було таємницею, що за останні кілька місяців "Сейнт-Грегорі" зазнав чималих збитків. – І все-таки шкода.
– Ну, співати відхідну ще зарано, – зауважила Крістіна. – А до того ж, кажу вам, У. Т. не має наміру розставатися з готелем.
Пітер тільки мовчки кивнув головою.
Залишивши позаду Французький квартал, вони завернули ліворуч, на широкий зелений бульвар – Еспленейд-авеню.
Крістіна заговорила знову:
– Щоб перекрутитися, нам потрібен свіжий капітал. У. Т. весь час шукає його. І все ще сподівається знайти.
– А як не знайде?
– Тоді нам доведеться звикати до присутності містера Кертіса О'Кіфа.
"І до відсутності містера Пітера Макдермота", – подумки додав Пітер. Хіба що О'Кіфова компанія вирішить, що він заслужив реабілітацію й залишить його на цій посаді… Але навряд чи це станеться. Цебто, колись, напевно, його виправдають, якщо він знову чимось себе не заплямує. Але це буде не скоро. Виходить, незабаром знов доведеться шукати роботи. "Ет, доведеться – так доведеться, – подумав він. – Отоді й сушитимеш собі голову". А вголос сказав:
– "Сейнт-Грегорі" імперії О'Кіфа! Коли ж ми довідаємося, чим усе це скінчиться?
– В загальних рисах, гадаю, наприкінці цього тижня.
– Так скоро?
Крістіна знала, що ця нагальність зумовлена вельми поважними причинами, але пояснювати їх не стала.
– Свіжого капіталу старому не знайти, – впевнено промовив Пітер.
– Чому ви так вважаєте?
– Тому, що фінансисти не люблять кидати гроші на вітер. Там подавай прибутки, А прибутки можливі тільки; при розумному господарюванні, яким у "Сейнт-Грегорі" і не пахне. Нас може врятувати лише докорінна реорганізація, але про неї ніхто не думає.
Вони мчали на північ широкою магістраллю Єлісейських Полів, коли раптом попереду спалахнуло й загойдалося з боку в бік сліпуче біле світло потужного ліхтаря. Крістіна загальмувала; коли машина зупинилась, до них наблизився полісмен служби руху. З ліхтарем у руці він обійшов довкола "фольксваген", уважно оглядаючи його. Пітер з Крістіною тим часом побачили, що ділянку шляху попереду обгороджено канатним бар'єром. За бар'єром кілька полісменів в уніформах і в цивільному обстежували асфальт, присвічуючи собі ліхтарями.
Крістіна опустила бокову шибку. Закінчивши огляд, полісмен сказав у вікно:
– Вам доведеться об'їхати загорожу. Рушайте повільно лівим боком шосе, а на тому кінці регулювальник переведе вас на праву смугу.
– Тут щось сталося? – поцікавився Пітер.
– Так. Якийсь водій збив двох перехожих і втік. Години зо три тому.
– Убив? – спитала Крістіна.
Полісмен кивнув.
– Семирічну дівчинку. – Потім, дивлячись на їхні злякані обличчя, пояснив: – Переходила з матір'ю дорогу. Мати в лікарні. Дитина загинула на місці. Водій не міг не помітити, але навіть не зупинився. Втік, мерзотник!
– Ви його знайдете?
– Обов'язково, – впевнено кивнув полісмен і, показавши на бар'єр, додав: – Ті хлопці своє діло знають, а цей випадок їх особливо обурив. До того ж на дорозі знайдено уламки скла, та й на машині мають бути сліди.
Ззаду наближалося кілька автомобілів, і полісмен знаком звелів Крістіні їхати далі.
Поки дівчина повільно вела машину повз огорожу, обоє мовчали. Якась невловима асоціація, неясна гадка не давала Пітерові спокою, але пробитися в свідомість не могла. Нарешті він вирішив, що думки його сплутала розповідь про нещасний випадок, раптова картина трагедії; проте невиразний, тривожний неспокій ятрив його, й отямився він тільки тоді, коли Крістіна сказала:
– Ну от, ми майже вдома.
Вони звернули з Єлісейських Полів на Прентіс-авеню. А за хвилину зупинилися на стоянці перед триповерховим будинком сучасної архітектури.
– В крайньому разі, – бадьоро вигукнув Пітер, – я завжди зможу влаштуватися барменом!
Він готував коктейлі у вітальні – приємній кімнаті, де переважали м'які синьо-зелені тони, а Крістіна поралася в розчиненій кухні – розбивала над мискою яйця.
– А ви вже барменом працювали?
– Доводилось. – Він відміряв нігтем на пляшці три унції віскі, налив порівну в дві чарки, потім узявся за пляшечки з ангостурою і пейшом[6]. – Коли-небудь розповім.
Подумавши, Пітер додав ще трохи віскі, потім носовиком витер краплі з синього килима і, випроставшись, обвів поглядом затишну вітальню. В кімнаті стояла старосвітська французька софа (оббивка – синє й зелене листя на білому полі), двоє хеплвайтських стільців[7], комод з мармуровим верхом і низенький інкрустований буфет, на якому Пітер готував коктейлі. На стінах висіли кольорові ліногравюри місцевих графіків-французів і одна олією намальована картина якогось сучасного імпресіоніста. Кімната була мила й привітна. "Як і її хазяйка", – подумав Пітер. Лише громіздкий, неоковирний годинник, що цокав біля його вуха на буфеті, контрастував з обстановкою. Годинник цей, із чудернацькими бронзовими закрутками й розмитим, стертим циферблатом, походив, безперечно, з вікторіанської епохи. Розглядаючи його, Пітер аж знизав плечима.
Коли він увійшов з чарками до кухні, Крістіна саме виливала збиті яйця з миски на сковорідку, що тихо шкварчала.
– Ще три хвилинки – і все, – сказала вона.
Він дав їй чарку, й вони цокнулися.
– Ну, послухаємо, що ви скажете, – промовила Крістіна. – Омлет готовий.
Вона недаремно пишалася своїм умінням – легкий, присмачений зіллям омлет танув у роті.
– Справжній делікатес! – вигукнув Пітер. – Якби ж то його всюди так готували!
– А ще я вмію варити яйця.
Він поблажливо помахав рукою.
– Перевіримо як-небудь за сніданком.
Потім вони повернулися до вітальні, й Пітер змішав ще два коктейлі. Доходила вже друга година ночі.
Сидячи біля неї на софі, він кивнув на недоречний у цій кімнаті годинник.
– У мене таке враження, ніби ця махина супиться на мене – мовляв, чи не час тобі вже йти?
– А він може, – відповіла Крістіна. – Це батьків годинник, стояв у нього в кабінеті, перед очима в пацієнтів. Єдина річ, яку я забрала з собою.
Вони посиділи мовчки. Колись Крістіна розповіла йому про авіакатастрофу у Вісконсіні – розповіла спокійно, без емоцій…
Нарешті він стиха проказав:
– Певно, коли це сталося, найстрашнішою була самотність.
– Я хотіла вмерти, – відповіла вона просто. – Та потім це минуло. Через якийсь час.
– Яким?
Вона силувано всміхнулася.
– Душевні рани загоюються швидко. Оте бажання – вмерти – зникло за тиждень чи за два.
– А потім?
– Приїхавши до Нового Орлеана, я наказала собі: більше не думай про це.