На їхні почуття я не зважала. Пропонований від мене акт не мав сили, якби був підписаний у чернецтві, а для них дуже непевним було, чи потверджу я його на волі. Та чи й пасувало їм пристати на мої пропозиції? Хіба годилося їм покинути сестру без пристановища й грошей, а самим користуватися її майном? Що скажуть люди? Чи ж зможуть вони відмовити, якщо вона прийде просити в них шматок хліба? А коли їй заманеться вийти заміж, то хто може поручитися за її чоловіка? А коли ще діти в неї будуть… Треба всіма способами перешкоджати цій небезпечній спробі. Ось що вони скажуть і зроблять.
Одержавши мою заяву, настоятелька відразу ж прибігла до мене в келію.
– Як, сестро Сюзанно, – сказала вона, – ви хочете покинути нас?
– Так, паніматко.
– І хочете зректися обітниці?
– Так, паніматко.
– Хіба ви не добровільно дали її?
– Ні, паніматко.
– Що ж вас примусило?
– Все.
– Батько?
– Так.
– Мати?
– Так само.
– Чому ж ви не заявили про це біля підніжжя олтаря?
– Я так себе почувала, що й не пам'ятаю, чи була при тому.
– Що ви кажете!
– Правду кажу.
– Як! Хіба ви не чули, коли священик запитав вас: сестро Сюзанно Сімонен, чи даєте ви Богові обітницю покори, чесноті й бідності?
– Не пам'ятаю.
– І ви відповіли тоді – так.
– Не пам'ятаю.
– І ви гадаєте, що вам хто‑небудь повірить?
– Повірить чи ні, але правда лишиться правдою.
– Люба дитино, коли б на такі заяви зважали, подумайте, які були б з того зловживання! Ви зробили нерозважний крок, захопилися почуттям помсти, ваше серце вразили кари, на які ви самі наражалися; ви подумали, що їх досить, щоб зламати обітницю, – помиляєтесь, це неможливо ні перед людьми, ні перед Богом. Згадайте про те, що присягопорушення – це найтяжчий злочин і що ви вже зробили його в серці своєму і хочете довершити його.
– Я не порушу присяги, бо ні до чого не присягалась.
– Коли вас і скривдили, то хіба цих кривд не виправлено?
– Не ці кривди спонукали мене до прийняття рішення.
– А що ж?
– Брак покликання, брак волі в моїй обітниці.
– Коли у вас не було покликання, коли вас змушено, чому ви не сказали мені, коли ще був час?
– А що б це мені дало?
– Чому ви не виявили такої твердості, як у тому монастирі?
– Хіба від нас залежить твердість? Перший раз я була тверда, а другий раз була не в собі.
– Чому ви не вдалися до юриста? Чому не протестували? У вас було двадцять чотири години, щоб заявити про відмову.
– Хіба я знала що‑небудь про ці формальності? Та якби й знала, то чи спроможна була скористатися з них? Та коли б і була спроможна, то чи змогла б? Хіба ви самі не помітили моєї непритомності? Якщо я візьму вас за свідка, хіба ви заприсягнетесь, що я була при розумі?
– Заприсягнусь.
– Тоді ви, паніматко, а не я, будете присягопорушниця.
– Дитино моя, ви тільки даремно зіб'єте бучу. Схаменіться, заклинаю вас вашими власними інтересами й інтересами монастиря. Такі справи спричиняють скандальні суперечки.
– То не моя буде провина.
– Світські люди лихі. Підуть найгірші здогади про ваш розум, серце, звичаї, подумають…
– Усе, що завгодно.
– Але скажіть мені щиро – якщо ви потай з чогось незадоволені, з чого б то не було, ми доберемо ради.
– Я була й буду незадоволена зі свого стану.
– Невже дух‑спокусник, що весь час підступає до нас, жадаючи нас погубити, скористався з надто великої волі, яку ви з недавнього часу маєте, щоб навіяти вам якийсь згубний нахил?
– Ні, паніматко. Ви знаєте, що присягатися мені завжди важко – так от, Богом свідчуся, що серце моє безневинне і в ньому ніколи не було ніякого ганебного почуття.
– Незрозуміла річ!
– Річ дуже зрозуміла, паніматко. У кожного своя вдача, у мене – своя, ви любите монастирське життя, а я ненавиджу; ви дістали від Бога ласку чернечу, а мені її бракує зовсім; ви у світі загинули б, а тут – для вас спасіння, а я тут погублю себе, а у світі сподіваюся на порятунок. Черниця з мене була й буде погана.
– Та чому? Ви свої обов'язки краще за всіх виконуєте.
– Але з мукою і проти бажання.
– Тим більшого ви варті.
– Ніхто краще за мене не знає, чого я варта. А я мушу зізнатися собі, що, скоряючись усьому, я не варта нічого. Мені обридло бути лицеміркою. Роблячи те, що спасає інших, я ненавиджу себе і проклинаю. Одне слово, паніматко, за справжніх черниць я вважаю тих, кого в цій оселі затримує їхній нахил і хто лишився б у ній, коли б і не було навкруги ґрат та мурів. Багато чого мені бракує, щоб до таких належати. Моє тіло тут, а серця немає, воно – по той бік. І коли б треба було вибирати між смертю і довічним монастирем, я б, не вагаючись, померла. Отакі в мене думки.
– Як! Ви без гризоти скидаєте покривало й одіж, яку присвятили Ісусові Христу?
– Так, паніматко, бо вдягла їх без роздуму й волі.
Я відповіла їй дуже стримано, бо серце підказувало мені зовсім інше, воно казало мені: "О, коли вже настане хвилина, щоб подерти їх і викинути геть від себе!" Проте моя відповідь справила на неї гнітюче враження. Вона зблідла, хотіла ще щось сказати, але губи в неї тремтіли. Вона не тямила гаразд, що їй далі говорити. Я великими кроками ходила по келії, а вона скрикнула:
– О Боже мій! Що скажуть наші сестри? О Ісусе! Зглянься на неї! Сестро Сюзанно!
– Що, паніматко?
– Так це вирішено? Ви хочете нас ославити, зробити нас і стати самій осудовиськом людським, погубити себе!
– Я хочу вийти звідси.
– Та коли вам не подобається тільки цей монастир…
– І монастир, і становище, і чернецтво. Я не хочу ув'язнення ні тут, ні деінде.
– Дитино моя, вас нечистий дух полонив. То він хвилює вас, говорить вашими устами й пориває вас. Це суща правда, подивіться, в якому ви стані!
Справді, як скинула на себе очима й побачила, що сукня моя в безладді, нагрудник майже задом наперед одітий, покривало впало на плечі. Мені набридли слова лихої настоятельки, що тільки голосу прибрала ніжного й фальшивого, і я сказала їй прикро:
– Ні, паніматко, ні, я не хочу цієї одежі, не хочу…
Водночас я намагалася поправити покривало, руки мої тремтіли, що більше я силкувалась припорядити його, то гірше робила. Знетерпеливившись, я нагло схопила його, зірвала із себе й лишилась перед настоятелькою з пов'язкою на чолі, розпатлана. Тим часом вона, не знаючи, чи треба їй лишатись, ходила туди й сюди й казала:
– О Ісусе! її полонив нечистий дух, то суща правда… – і лицемірка хрестилася чотками.
Я відразу отямилася, відчула непристойність свого становища і необачність своїх слів; опорядилася якнайкраще, підняла покривало, наділа його; потім, звертаючись до неї, сказала:
– Я не божевільна, в мене не вселився нечистий дух, паніматко. Мені соромно за своє зухвальство, даруйте мені його, прошу. Але зважте на те, як мало пасує до мене чернецтво і як справедливо прагну я вийти з нього…
Вона приказувала, не слухаючи мене:
– Що скажуть люди? Що скажуть сестри?
– Ви хочете уникнути скандалу, паніматко? – спитала я. – На те є спосіб. Я не домагаюся свого вкладу, прошу тільки волі. Я не скажу, щоб ви розчинили мені браму, але зробіть сьогодні, завтра чи згодом так, щоб її погано охороняли, і моєї втечі не помічайте якомога довше…
– Нечистивиця! Що ви зважуєтесь мені пропонувати?!
– Даю пораду, якою добра й розважлива настоятелька мусила б скористатися і застосувати до всіх тих, кому її монастир мов в'язниця, а мені він у тисячу разів гірший від тих в'язниць, де тримають лиходіїв. Я мушу вийти з нього або загинути в ньому. Паніматко, – мовила я, прибираючи поважного тону й упевненого вигляду, – послухайте мене: якщо закони, до яких я звернулася, ошукають мої сподівання і мене опанує розпач, занадто добре мені відомий… у вас є колодязь, вікна в будинку… скрізь – мури перед тобою… є одежа, яку можна подерти… руки, які можна пустити в діло…
– Спиніться! Мене жах проймає. Як Ви можете…
– Можу, коли не випаде мені відразу скінчити життьові страждання, відмовитися від їжі – кожному вільно пити, їсти чи не пити й не їсти… Якщо після всього, що я сказала вам, мені стане на це відваги – а ви знаєте, що мені її не бракує і що іноді для життя треба більшої відваги, ніж для смерті, – подумайте про Суд Божий і скажіть мені, хто тоді, настоятелька чи черниця, буде злочинніша? Паніматко, я нічого не вимагаю і не вимагатиму із монастиря. Не доводьте мене до злочину, не доводьте себе до гризоти, – порозуміймося вдвох…
– То ви гадаєте, сестро Сюзанно, що я порушу свій найперший обов'язок і подам руку злочину, візьму участь у нечестивості?
– Справжня нечестивиця – я, паніматко, бо щодня споганюю зневагою священну одіж, яку ношу на собі. Зніміть її з мене, я недостойна її. Знайдіть мені на селі руб'я найбіднішої селянки і відхиліть мені монастирську браму.
– Куди ви підете шукати кращої долі?
– Не знаю, куди піду, але погано тільки там, де Бог нас не хоче, а Бог не хоче мене тут.
– У вас же нічого немає!
– То правда, але не вбогості я найбільше боюся.
– Бійтеся безпутства, до якого веде вона.
– Минуле є мені запорукою майбутнього. Коли б я пішла на злочин, то була б вільна. Але з монастиря я вийду або з вашої згоди, або силою закону. Вибирайте…
Наша розмова тривала довго. Пригадуючи її, я червоніла за все те необачне й смішне, що я зробила й сказала, але було вже пізно. Настоятелька все ще вигукувала: "Що скажуть люди! Що скажуть сестри!", коли задзвонили до відправи, і ми розлучились.
Ідучи, вона сказала мені:
– Сестро Сюзанно, ви йдете до церкви. Попросіть Бога, щоб зглянувся над вами і зміцнив вам дух у вашому становищі. Запитайте своє сумління і вірте тому, що воно скаже вам, – воно не може не докорити вам. Від співу я вас звільняю.
До церкви ми прийшли майже разом. Наприкінці відправи, коли всі сестри збиралися вже розходитись, вона постукала об молитовник і спинила їх.
– Сестри, – сказала вона, – закликаю вас упасти до підніжжя олтаря й благати милосердного Бога за одну черницю, яку він покинув, яка втратила релігійний нахил і дух і ладна зробити вчинок, блюзнірський перед Богом і ганебний перед людьми.
Не можу сказати вам, як усі здивувались. Кожна, не зворухнувшись, умить скинула поглядом по товаришках, сподіваючись викрити винну по її замішанню. Усі поприпадали ниць і мовчки помолилися. Через чималий час настоятелька тихо завела: Veni, Creator[18], і всі тихо підхопили; потім, по другій мовчанці, настоятелька постукала об пюпітр.