Він якось зробив дещо для мене, і я дав йому за це доручення одержати вісімдесят франків у моїх вірителів; сума була написана цифрами. Що він робить? Дописує нуля й дістає вісімсот франків.
– Яка гидота!
– Він не був ні безчесний, обкрадаючи мене, ні чесний, віддаючи все своє майно приятелеві; це – безпринципний дивак. Тих вісімдесят франків йому не вистачало, він розчерком пера добув собі вісімсот франків, яких потребував. А цінні книги, що він дарував мені?
– Що то за книги?
Але Жак з його паном? Але Жакове кохання? Ох, читачу, та терплячість, з якою ви слухаєте мене, доводить, як ви мало цікавитесь моїми двома персонажами, аж мені хочеться покинути їх та й годі…
Мені потрібна була одна цінна книга, він приніс мені; трохи згодом мені потрібна була ще одна цінна книга, він знову приніс мені; я хотів заплатити, він відмовився. Потрібна мені ще й третя цінна книга. "А цієї, – каже він, – уже не матимете, запізно сказали, мій сорбонський учений помер".
– А що спільного між вашим сорбонським ученим і потрібною мені книгою? Хіба ви ті дві взяли в його бібліотеці?
– Напевне!
– Без його дозволу?
– Ет, нащо мені той дозвіл, щоб учинити справедливий розподіл. Я ж лише перемістив книги – переніс їх з того місця, де їх не торкалися, до того, де вони конче потрібні…
От і міркуйте після цього про людську поведінку! А яка цікава історія була в Гуса з його дружиною… Я вас розумію, з вас досить, і вам хочеться приєднатись уже до наших двох мандрівців. Ви зі мною, як з автоматом, поводитесь, читачу, нечемно це – розказуйте про Жакове кохання, я хочу послухати Гусову історію, годі вже з мене… Певна річ, я мушу іноді коритися вашим примхам, але мушу ж іноді коритись і своїм, не згадуючи вже про те, що жодний слухач, який дозволяє мені почати оповідання, таким чином зобов'язується дослухати його до кінця.
Я сказав вам: "по‑перше", а сказати "по‑перше", значить, заповісти, щонайменш, "по‑друге". Отже, по‑друге… Слухайте чи не слухайте, я й сам говоритиму… Жакового капітана з його товаришем могла мучити також шалена й потайна заздрість; дружба не завжди гасить це почуття. Нічого не буває так важко простити, як заслугу. Може бути, вони боялися, що одному з них випаде нагорода, яка обох їх однаково образила б, і старались здихатися небезпечного конкурента заради майбутньої нагоди. Але як можна подумати таке про того, хто так великодушно відступив своє комендантство вбогому приятелеві? Він відступив, то правда, та коли б не його на коменданта призначили, він, може, виборював би те право шпагою. Несправедлива нагорода серед військових не вславляє того, кому вона випадає, але знеславлює його суперника. Та облишимо все це й станьмо на тому, що то було їхнє божевілля. Хіба ж не божеволіє кожен по‑своєму? Божевілля наших двох офіцерів протягом кількох століть було божевіллям усієї Європи; звалося воно лицарським духом. Усе те блискуче, озброєне з голови до п'ят і оздоблене різноманітними відзнаками кохання лицарство, що скакало на пишних конях зі списом у руці, з піднесеним чи спущеним забралом, що дивилось одне на одного спогорда, виміряло одне одного очима, загрожувало одне одному й одне одного стирало на порох, посипаючи широке турнірне поле уламками розбитої зброї, – то теж були приятелі, заздрі на модну славу. Тієї хвилини, як ці приятелі, наставивши списи, стискали острогами боки своїх скакунів на протилежних кінцях біговища, вони ставали найзапеклішими ворогами; вони нападали один на одного з такою самою люттю, яка опанувала б їх на бойовищі. Отож, наші два офіцери й були двома паладинами, які народились за наших днів із давніми звичаями. Кожна чеснота й кожна вада постають і виходять із моди. Була мода на силу тіла, також і на спритність у вправах. Завзятість то більше, то менше шанується; що звичайніша вона, то менш гонориста, то менш її вихваляють. Придивіться до нахилів у людей, і ви побачите серед них таких, які прийшли у світ мовби запізно, які належать до іншого віку. І що заважає гадати, що наші два офіцери вчиняли ці щоденні й небезпечні поєдинки з одним бажанням – знайти слабке місце в суперника й вивищитися над ним? У суспільстві поєдинки тривають у різних формах – між священиками, урядовцями, письменниками, філософами; кожен стан має свого списа й лицарів, і наші найшановніші і найутішніші збори являють собою лише маленькі турніри, що на них з'являються іноді з любовними відзнаками в глибині серця, якщо не на плечі. Що більше там глядачів, то завзятіше змагання; присутність жінок доводить його запал і затятість до останньої межі, і ганьба поразки перед ними ніколи не забувається.
А Жак?.. Жак промчав крізь міську браму, пробіг вулицями під вигуки дітей і дістався аж у кінець протилежного передмістя, де кінь, кинувшись у маленькі й низькі ворота, спричинив між наголовнем тих воріт і Жаковою головою страшне зіткнення, від якого або наголовень мусив уломитися, або Жак дати сторчака; сталося, як ви й гадаєте, останнє. Жак упав непритомний з розбитою головою. Його підвели, очутили нашатирем; я гадаю, що хазяїн дому навіть пустив кров йому.
– Так то був хірург?
– Ні.
Тим часом під'їхав і його пан, почав розпитувати про нього всіх зустрічних.
– Чи не бачили високого худого хлопчину на пістрявому коні?
– Оце проїхав зараз, мов чорти його несли; мабуть, він уже у свого пана.
– А хто ж його пан?
– Кат.
– Кат!?
– Атож, кінь його.
– Де живе кат?
– Далеченько, тільки нема чого вам туди забиватись, бо ось його челядники несуть, мабуть, того худого хлопчину, що ви питаєте; ми, бач, думали, що то його слуга…
А хто розмовляв отак з Жаковим паном? Корчмар, що біля його дверей пан спинився; він був куций і гладкий, як бочка; у закачаній по лікті сорочці, у бавовняному ковпаку, куховарському фартусі і з ножем при боці.
– Мерщій, мерщій ліжко для цього бідолахи, – сказав йому Жаків пан, – хірурга, лікаря, аптекаря!..
Тим часом до його ніг поклали Жака з грубим і величезним компресом на голові; очі його були заплющені.
– Жаку! Жаку!
– Це ви, пане?
– Так, це я, глянь же на мене.
– Не можу.
– Що сталося?
– Ох, той кінь, той проклятий кінь! Та я вам завтра розкажу, якщо не помру вночі…
Поки його переносили до кімнати, пан керував походом і кричав:
– Обережно, тихіше, тихіше, сто чортів, ви пораните його! Ти, що за ноги тримаєш, поверни праворуч, а ти, що за голову, ліворуч…
А Жак шепотів:
– Виходить, на небі написано…
Ледве поклали Жака на ліжко, він одразу міцно заснув. Пан просидів ніч у нього в головах, мацаючи йому пульс і раз у раз змочуючи компрес цілющою водою. Прокинувшись, Жак застав його при цьому ділі й спитав:
– Що ви там робите?
Пан. Пильную тебе. Ти мій слуга, коли я хворий і здоровий, а коли ти нездужаєш, я твій слуга.
Жак. Мені дуже приємно бачити, що ви такий милосердний; не часто це буває з панами щодо своїх слуг.
Пан. Як твоя голова?
Жак. Не гірше за наголовень, об який вона стукнулась.
Пан. Візьми ось простирадло в зуби й потруси ним. – Що ти відчуваєш?
Жак. Нічого; здається, макітра не тріснула.
Пан. От і добре. Ти хочеш, мабуть, устати?
Жак. А що я мушу робити?
Пан. Я хочу, щоб ти відпочив.
Жак. А по‑моєму, нам треба поснідати й рушати.
Пан. А кінь?
Жак. Коня я покинув у його хазяїна, чесної, порядної людини, що відкупив його за те, що й продав.
Пан. А ти знаєш, хто він – ота чесна та порядна людина?
Жак. Ні.
Пан. Я скажу тобі це по дорозі.
Жак. А чому не зараз? Це таємниця?
Пан. Таємниця чи ні, але яка тобі різниця, дізнаєшся ти про нього зараз чи згодом?
Жак. Ніякої.
Пан. Однак тобі потрібен кінь.
Жак. Корчмар, мабуть, залюбки продасть нам котрогось зі своїх.
Пан. Поспи ще трохи, я зараз розвідаю про все.
Жаків пан вийшов, замовив сніданок, купив коня, а коли вернувся, застав Жака одягнутого. Поснідали вони та й рушили; Жак казав, що то нечесно – поїхати геть, не зробивши візиту ввічливості громадянинові, що об його ворота він трохи не вбився і що так ласкаво його порятував. Пан заспокоїв його, запевнивши, що щедро нагородив челядників, які принесли його до корчми. Жак, проте, наполягав на тому, що гроші, які його пан дав слугам, не звільняють його від обов'язку перед паном тих слуг, що таким чином можна тільки відбити бажання у людей робити добрі діла, а самому нажити слави невдячного.
– Я чую, пане, що він каже про мене, бо й я сам те саме казав би про нього, коли б він був на моїм місці, а я – на його…
Виїхавши за місто, вони зустріли високого й кремезного добродія у вишиваному капелюсі й гаптованому сукмані. Поперед нього бігли два великі собаки. Ледве уздрів його Жак, як ураз сплигнув з коня, крикнув – це він! – і кинувся зустрічному на шию. Жакові пестощі того, здається, дуже спантеличили; він злегка відсторонився й сказав:
– То для мене завелика честь, пане.
– Та де ж! Я зобов'язаний вам життям, тут скільки не дякуй, усе буде мало.
– Ви не знаєте, хто я такий?
– Хіба ви не той послужливий громадянин, який врятував мене, пустив мені кров і перев'язав мене, коли мій кінь…
– То правда.
– Хіба ви не той чесний громадянин, що відкупив того коня за ту саму ціну, за яку й продав?
– Також правда.
І Жак ну його ще раз цілувати в одну щоку та в другу, а його пан посміхається, а собаки вгору морди попідводили, немов зачудувалися з видовища, яке вперше бачили. Додавши до виявів своєї вдячності силу поклонів, на які його добродійник не відповів, і силу побажань, які той прийняв холодно, Жак сів знову на коня й мовив до свого пана:
– Я почуваю найглибшу пошану до цього добродія, і ви мусите сказати мені, хто він такий.
Пан. А чому він такий шановний у твоїх очах, Жаку?
Жак. Бо він мусить з удачі бути послужливий і мати добру звичку до добродійності, коли не надає ніякої ваги своїм послугам.
Пан. А з чого ти це бачиш?
Жак. З того, як байдуже й холодно прийняв він мою подяку; він мені не вклонився, не сказав ні слова; він ніби й не пізнав мене, а зараз, мабуть, думає сам собі з почуттям зневаги: "Певно, добродійність зовсім не властива цьому подорожньому й справедливі вчинки не звичні для нього, коли вони його так зворушують…" Хіба в моїх словах є щось безглузде, що ви так щиро регочете?..