Т. Шевченко присвятив усе своє життя служінню Батьківщині. Він любив природу рідного краю, його історію, фольклор, але найбільше земляків — простих людей.
Зростаючи серед селян, він з власного досвіду знав їх важке і принизливе становище. У багатьох своїх творах Кобзар закликав українців до національного відродження, нагадував про їхнє славне історичне минуле.
Величні для нашого народу часи козаччини оспівував поет у поемі "Гамалія". Т. Шевченко захоплюється мужністю і відвагою ватажка козаків Гамалії. Ніщо не може злякати його, адже він прагне здійснити благородну мету — врятувати братів-козаків з турецької неволі. Розбурханому морю він відповідає: "Не злякає", — і продовжує керувати своїм байдаком. Усі інші козаки хочуть того самого, що і їх ватажок:
У туркені у кишені
Таляри-дукати.
Не кишені трусить,
Їдем різать, палить,
Братів визволяти.
Адже найгірше для козаків "пропасти на чужині". І помста воїнів-українців була страшною: Візантія оніміла "на ножах в крові". Запорожці билися завзято і безстрашно:
Через базари кров тече...
Неначе птахи чорні в гаї
Козацтво сміливо літає.
Ніхто на світі не втече!
Огонь запеклих не пече.
Визволивши співвітчизників, козаки повертаються додому. І ніхто не женеться за ними, бо бояться жорстокої кари "завзятих чубатих слов'ян". Такими мужніми і відважними лицарями змалював Т. Шевченко запорожців у своїй поемі.
Кобзареві хотілося б бачити своїх сучасників такими саме завзятими лицарями. Між минулим і сьогоденням не існує прірви: пам'ять про славні часи козаччини має надихати українців на боротьбу проти поневолювачів.