По закінченні Академії мистецтв у Петербурзі Т. Шевченко повернувся в Україну. Свої почуття і настрої, які виникли у зв'язку з цією подією, він висловив у вірші "Минають дні, минають ночі...".
Поет знаходить Батьківщину такою самою, якою вона була і до його від'їзду. Безрадісна картина виникає перед його очима:
Минають дні, минають ночі,
Минає літо. Шелестить
Пожовкле листя...
Жодної прогресивної думки, вільного слова не чує поет в Україні, здається, "заснули думи, серце і все заснуло...". Це сіє в людині байдужість і безнадію. Т. Шевченко болісно констатує: "...не знаю, чи я живу, чи доживаю, чи так по світу волочусь... Автор не бачить сенсу у житті, яке більш схоже на сонне і повільне існування. Він мріє "жити, серцем жити, людей любити". Найстрашнішою для Т. Шевченка можливість не залишити жодного сліду по собі:
... однаково,
чи жив, чи загинув!
Це гірше, ніж жити у кайданах та померти в неволі. У розпачі поет готовий "світ запалити", аби вивести людей зі стану врівноваженого і байдужого споглядання життя з усіма його негараздами та недоліками.
Т. Шевченко у цьому вірші говорить про те, життя даремне, якщо воно не присвячене служінню вищій меті. Поет обирає активну життєву позицію і закликає людей жити повноцінним життям, встигнути залишити слід на землі.