Громадянська війна! Як багато написано про неї у різноманітних історичних документах, мемуарах, художніх творах. Це, дійсно, була дуже мінлива епоха...
Як кажуть одні розумні люди: "Не дай вам Бог жити у часи політичних та соціальних змін, бо нічого доброго вони не несуть". Я повністю погоджуюся з цією думкою, бо наше сучасне життя таке ж хитке та мінливе. Згадаймо хоча б недавні події, пов'язані з виборами наших політичних лідерів.
Скільки сварок було у родинах: одні — блакитні, другі — помаранчеві, інші — рожево-білі. Всі вдавали з себе (чи вважали себе?) патріотів України, істинних борців за незалежність власної держави.
Ну і що змінилося? Аж нічого! Яка різниця, що написано на закличних біг-бордах, якого кольору розвішані по містах і селах України прапори? Люди не стали жити краще!
Єдине, що заспокоює, вселяє надію та впевненість, що все скінчилося мирно, не пролилась кров, ніхто не загинув.
Художня література завжди була лакмусовим папірцем будь-якої епохи. Не став винятком і роман Ю. Яновського "Вершники". Події громадянської війни варують у творі, перед нами практично схожий політичний сценарій. Кожен із братів Половців дістав точну характеристику, яка розкриває їхні погляди: петлюрівець, денікінець, махновець, більшовик... Вони всі мають імена, народились у звичайній родині, але пішли різними шляхами.
Але розповісти я хочу не про них, а про звичайного "безіменного" героя з новели "Лист у вічність". Скільки їх тоді полягло у вирі громадянської війни. Мене дуже вразила його саможертовність, адже листоноша знав, що приречений, але йшов до кінця.
Вперше ми бачимо його тоді, коли "на ньому не було жодного живого місця", п'явки купами присмоктувалися до тіла: хлопець був непритомний. А коли прийшов до тями і зрозумів, що потрапив до рук ворогів, дав клятву: ніяка сила не торкнеться його, доки він не віддасть "останнього листа".
Чи кожен зможе знайти в собі сили, щоб пройти через страшні фізичні і моральні випробування, не втрачаючи людської гідності? Це питання риторичне. Революціонер не мав права вмирати, "він мусив нести своє скривавлене тіло крізь потік часу до ночі..." Німці й гетьманці били юнака шомполами, страхали тортурами. Листоноша вже не міг ходити, він горів, як смолоскип, кров точилась із його ран, а він все водив їх від одного місця до іншого, чекаючи сутінків.
Безумовно, листоноша — це символічний образ, бо характеризує маленьку, непомітну людину, яка вірить у перемогу правди і бореться за неї.
До болю вражають читача монологи листоноші. Він прагне сховати потрібну німцям інформацію в найдальший куточок пам'яті, щоб "ніякий фізичний біль не долинув туди". Навіть погрози розстріляти матір не примусили хлопця говорити. І тільки тоді, коли у темряві з'явились тисячі вогнів повстанців, яким листоноша мав показати, де захована зброя, юнак крикнув; "Ось хто візьме мою зброю, тепер стріляйте мене..."
Щоб осмислити цю фразу, треба розуміти всю глибину почуттів молодого революціонера, який "пішов разом із життя, як світло від давно згаслої одинокої зорі".
Безіменний листоноша вражає глибокою ненавистю до ворогів, стійкістю, готовністю до самопожертви і вірою в щасливе майбутнє. Ці почуття доречні і сьогодні, бо за всіх часів і за всіх обставин характеризують людину-патріота.