Філософське світобачення в романі "Дім на горі"

Сучасний світ все більше звертає свою увагу на ірраціональне, не підвладне людському розуму. Людство знов приходить до висновку, що життя — це арена постійної боротьби сил добра і зла, боротьби, яка триває насамперед у людських душах. Цим і можна пояснити інтерес сучасних письменників до міфологічного. В українській літературі таким майстром є Валерій Шевчук.

Незвичайним і навіть сюрреалістичним можна вважати роман — баладу Валерія Шевчука "Дім на горі". Розповідь про реальне життя героїв роману тісно переплітається з подіями, які відбуваються в їхніх снах і спогадах, думках і мріях. Сама назва "роман-балада" відносить нас до традиції європейського бароко. І дійсно, для Шевчукової прози характерні барокові риси: контрастність — у поєднанні високого і низького; динамізм, експресивність, драматична напруженість; виражена метафоричність національної художньої символіки. Основним є суто бароковий мотив — протистояння добра і зла, у якому здебільшого добро в душі людини перемагає. У творі автор глибоко аналізує проблеми стосунків між людьми: старими й молодими, Чоловіками й жінками, батьками й дітьми, братами й сестрами; розкриває їх внутрішній світ, такий неспокійний, бурхливий, такий тендітний і ранимий.

Життя героїв Шевчука начебто подвійне, ніби проходить одночасно і в реальному, і в уявному світі. Вчителька Галина Іванівна, молода жінка, бачить себе то сірою й буденною, то — голубою й казковою; в її душу то входить казкова богиня, то лишає її — і від того змінюється настрій жінки, і все, що її оточує. Навіть одяг Галина добирає у колір своїх відчуттів, сірий чи голубий. Її бабця бачить "богиню в серці онуки", але завжди вертає Галю до реального життя. Син теж помічає в матері незвичайні зміни: "Хлопець раптом відчув, який він порівняно з нею малий та нікчемний. Йому захотілося схилитись у поклоні перед цією несподіваною материною величністю, відтак підняти голубий шлейф і піти в супроводі, гордо зводячи й своє підборіддя".

Зворушливо й незвичайно описує автор старого козопаса Івана Шевчука та його жінку Марію. Теплом і ніжністю осяяне життя цих немолодих вже людей. Коли Іван повертався з козами додому, Марія "чекала, поки ступить у двір отой сивий король". Жінка доїла кіз, а Іван "сидів на веранді, густо заплетеній крученими паничами, і щось писав у великій бухгалтерській книзі", писав "слова, які народилися в ньому сьогодні, ... про спокій вечірнього неба і про тишу, яка наливається вечорами у людські душі". Ці записи, у яких реальність, казка, містика й філософія поєднані в нерозривне ціле, складають другу частину роману. У цього простого селянина душа ясновидця, здатного наскрізь бачити те, що приховано від людського ока, розуміти мову дерев і квітів, відчувати тривогу своєї дружини, відчувати біль і радість інших людей. Через увесь твір проходять лейтмотивом філософські роздуми старого Івана, він спостерігає і ніби коментує життя односельців. "Любов — це і є рух до спокою, — подумав старий козопас Іван Шевчук, коли дружина оповіла йому історію про Миколу й Олександру, — ті, що руйнують, не знають любові — це діти темряви й ночі".

Описуючи дівочі роки Галини Іванівни, Галі, автор показує нереальний світ її снів, який то наслідує події реальності, то передрікає їх. Джиґун Анатоль у сірому костюмі, що приходить до Галі і спокушає її своїми розмовами, у снах дівчини перетворюється на сірого птаха в лакованих черевиках і солом'яному капелюсі. Анатоль таки спокушає Галю і зникає; у реальному житті народжується сип, а сни-фантазії перетворюються на сувору життєву прозу. Пройде час, і такий же сірий птах буде снитися Оксані, доньці Галини Іванівни...

Хоча автор називає конкретні дати — 191.1, 1931, 1946, 1963 роки, сюжет у романі розвивається не в хронологічному порядку. Це ще більш притягує увагу читача, бо інтрига й напруга оповіді постійно зростає. У творі йдеться, в основному, про мирне життя героїв, але гострою стрілою, що травмує життя кожної родини, проходить через увесь твір війна. Вона у спогадах і живих, і мертвих.

У романі переплетені два сюжетні стрижні: дім, з якого герой іде у світ і до якого повертається, а також дорога, яка постійно його вабить. Йдучи цією дорогою, людина все одно приходить додому. Піднімаючись до будинку, що височіє на горі, недавній фронтовик, директор школи Володимир, навіть не підозрює, що у тому домі він знайде спокій і душевну гармонію. Хлопець, син Галини Іванівни, повертається додому через сімнадцять років, що нагадує біблійний сюжет про блудного сина. Цей дім є надійною основою, фортецею, де зберігається духовність. Із мотивом дороги пов'язана й різниця між втіленнями жіночого та чоловічого начала. Жіноча доля — чекати й терпіти, чоловіча — шукати свою дорогу та повертатися.

"Дім на горі", цей приклад магічного реалізму, дає розуміння динамічного внутрішнього життя людини. Через творче проникнення у фольклорні образи, через барокову алегоричну багатошаровість автор пише літопис філософсько-образного діалогу добра і зла