Занурюючись у глухі печери власної душі, ми даремно шукаємо там світла, даремно блукаємо в пітьмі сумнівів і коридорах легкої псевдовіри, але ось після чергового внутрішнього розп'яття, облите сльозами пам'яті приходить Прозріння — світло завжди було з нами там, нагорі, де всі істини прості, де є любов, праця, свобода.
Такий шлях — від спокою-смерті до духовного вибуху — пройшов Іван Вишенський, художньо осмислений та інтерпретований Франком в однойменній поемі. У його образі передові світоглядні позиції могутнього Каменяра злились із життєвим шляхом реальної постаті — видатного православного полеміста XVII ст., створивши поему пошуків і страждань, зневіри й духовного ренесансу.
При першій появі Іван Вишенський постає похилим, зморшкуватим дідусем, що несе хрест до печери, в якій йому судилося провести останні роки життя в аскезі, розмові з Богом, відреченні від земного життя. Це його свідомий вибір, але у гірському повітрі Афону все ж присутня гнітюча приреченість, смертельна задуха. Так письменник, а головне, філософ Франко, показує своє ставлення до такого вибору. Пейзажна замальовка на початку твору — живий, енергійний Афон, що прагне до краси, висоти, досконалості, перетворюється на "тюрму для душі", де чутні лиш "металеві ридання" дзвонів монастиря, де кучерявими, неслухняними стежками похмурою чередою йдуть смиренні монахи, де смерть стала щоденною новиною, убивши жагу до життя, і над усіма лунає одвічний шепіт: "Со святими упокой!" Головне, що захоплювало Франка у Вишенському, — "дух емансипації", особистість, здатна вирватися "з пут всемогучої традиції", ще дрімає під сірим покривалом спокою, що прирівнюється автором до смерті.
- "Іван Вишенський" (повний текст)
- "Іван Вишенський" (скорочено)
- Що вам відомо про прототип образу Івана Вишенського з однойменної поеми І. Франка? (та інші запитання)
Крізь химерні барви свідомості, тумани, сумнівів, океан знесиленого страху перед Богом доводиться пройти Йвану на шляху до ключа розуміння. Франко як вільнодумець у релігії, що вважав її історичний час скінченим і сповідував науковий підхід до Біблії, віддає перевагу розуму й мимолітним відчуттям героя, через які той пізнає свій ідеал. І хоча спочатку релігійна покора перемагає над поривом розуму і серця (Вишенський не зважується розірвати павутину, а потім не відкликається на крики козаків, що приїхали, щоб його повернути), але просвітління настає лиш після того, як Іван усвідомлює, що насправді хоче й повинен бути на рідній землі, де він потрібен, яку з дитинства любить усім серцем.
Кладкою сонячного проміння він іде до себе, до Бога, а головне, до народу, часточкою якого він є. Так Франко утверджує пошук ідеалу через тему "особистість — народ" і виголошує магістральну проблему твору, виражену у монолозі головного героя:
Що мені до України?
Хай рятується, як знає,—
А мені коли б самому
Дотиснуть до Христа.
Побачивши в Івані Вишенському людину, здатну на подвиги в ім'я народу, автор за допомогою художнього вимислу вирішує показати шлях поневірянь відомого полеміста, щоб відкрити можливість для інших українців пройти тією ж дорогою: від прагнення власного спокою до служіння інтересам народу.
Як повстав проти тодішніх руських владик і духовенства Іван Вишенський, так повстає і Каменяр проти мертвої тиші в душах українців. "Жар, життя, тепло і світло" живуть у наших серцях, так нехай вони не згасають, і вільні думки лунають із печер невігластва, як лунали колись із вуст мужніх Іванів — Франка і Вишенського.