Історична правда у поемі І. Франка "Іван Вишенський"

Хто рече: кохаю Бога,

а не порятує брата —

той брехню на душу взяв.

З Біблії

Франко, як засвідчують літературознавці, був першим дослідником і популяризатором творчості Івана Вишенського, видатного полеміста, борця проти унії, проти релігійно-національного і феодально-шляхетського гніту в Україні. Він високо цінував його за яскраві сатиричні малюнки тогочасного суспільно-політичного життя, за його блискучий полемічний характер, присвятив йому поему під назвою "Іван Вишенський", вмістивши її в збірку "Із днів журби". Ця поема вважається одним з кращих творів Великого Каменяра. Зміст поеми відповідає історичній правді. Починається твір мальовничого картиною Афонської гори, на фоні якої й відбуваються описані далі події. Гора вражає читача своєю красою:

Мов зелена піраміда

на хвилястім синім полі

на рівнині лазуровій.

Однак у читача складається таке враження, що серед цієї живої природи панує мертва тиша. І хатки тут є, і поляни, і ліси, але не чути розмов, співу, сміху, бо це понуре царство ченців, аскетів. Лише зрідка цю мертву тишу порушують монастирські дзвони, "мов нарікання докори на людей, що замертвіли цей прекрасний куток".

Тут ми вперше зустрічаємося з Іваном Вишенським. У минулому його знали як людину зі світлими думками й високими пориваннями. Не реалізувавши себе на рідній землі, Іван прибув до цієї "сумної тюрми". Він уже немолодий, "дідусь похилий, зморщений, сивобородий". Зневірившись у суспільній праці та боротьбі, Вишенський дійшов до крайньої межі аскетизму: останні роки свого життя він хоче провести не в Монастирі, не в самотньому скиті, а в неприступній скелі печери, куди спускають його на шнурі. Печера — це тепер його домівка і його могила. Тому, коли його проводжають у цю останню путь, то, як над мерцем, співають: "Со святими упокой".

Проходять дні за днями. Іван намагається виправдати свій вибір, заспокоїти свою бентежну душу пристрасного в минулому борця-полеміста. Але все, що він бачить поза печерою нагадує йому життя. Він стає свідком безперервної боротьби і змагання у природі, згадує своє дитинство, материнську ласку. Пелюстки вишневого цвіту, що залетіли випадково до печери, нагадують, йому про запашні сади України. У привезеному з України листі його закликають покинути келію, повернутися на Батьківщину, у світ життя і боротьби:

Поверни ти на Вкраїну,

зігрівай нас своїм словом.

Душа аскета роздвоюється. Він відчуває, як у свідомості його відбувається боротьба між аскетизмом і почуттям громадського обов'язку перед народом, своєю країною. Спочатку перемагають догматичні переконання:

...що мені до України?

Хай рятується, як зна, —

а мені коли б самому

дотиснутись до Христа.

Та скоро Вишенський розуміє всю облудність аскетичної моралі. У його душі перемагає і розцвітає любов до України:

І яке ж ти маєш право,

черепино недобита,

про своє спасення драти

там, де гине мільйон.

Поема має символічне закінчення. Перед вчорашнім аскетом з'являється променистий шлях, який єднає його з Батьківщиною, з народом.

Як і в будь-якому художньому творі, в поемі І. Франка наявний художній вимисел.