Уславлення мужності і сили людського духу в поезії Лесі Українки (5 варіант)

Уславлення мужності й сили людського духу в поезії Лесі Українки

Ще не палить сонце, розпікаючи голубе небо. Ще яскраве зілля мріє, зустрічаючи чарівні світанки. Схилившись понад ставом, миють свої довгі коси в прозорій воді срібнолисті верби і шепочуть тихо:

Будуть проходити люди,

Вбогі й багаті, веселі й сумні,

Радощі й тугу нестимуть мені,

Їм промовляти душа моя буде...

У тих вербах жива душа безсмертної Лесі Українки, що щедро ділилася з людьми своїм казковим багатством, подарувала світові сильний дзвінкий голос, що волею своєю перемагав.

Спів Лесі Українки відкрився світові несподівано. Немов тая Мавка, прокинувшись від довгого сну, захоплювалась вона барвами та звуками, змінами в природі й душі, збирала, "випивала нектар землі, пишних трав, луків", "виношувала" майбутніх героїв у думці.

Несміливо "ранньою весною" вийшла поетеса на літературний шлях і "тихий спів несмілий заспівала".

Є цікавий вираз, що людина повинна створити себе сама, зліпити скульптуру з безформеної маси, знайти баланс гармонійності, але умовою для цього завжди була і буде чистота серця. І Леся Українка створила себе!

Ії поезії — це постійний дух непокори, волелюбства, зневага до труднощів і втоми, гордовите бажання ніколи не бути слабкою, зневіреною, розбитою:

Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

А доля-мачуха, дійсно, встелила шлях поетеси колючим терном та гірким полином. У двадцять років страшна недуга прикувала Лесю Українку до ліжка, але дівчина не здавалася без бою, боролася за життя, за право на радість, за сонце, за щастя.

При всій витонченості й уразливості натури змогла вона зусиллям волі, мислі й доброти піднятися над своїм болем, бо в слабкому й хворому тілі жила могутня душа, нестримні кипучі думки якої рвалися до людей, гартуючись у фізичних і моральних муках:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надій таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

І Леся Українка ламала терни голими руками, стоптувала полини, кинуті на її дорогу злою долею. Ще малою мріяла ця дівчина знайти сонце-сяйний квіт папороті, щоб зробити щасливим знедолений свій народ.

Як особисту трагедію, переживала письменниця уярмлення свого народу, безправність його культури. Душа Лесі Українки, лагідна з природи, закипала гнівом на кожен вияв утисків, колоніальної сваволі. Поетеса задихалася в атмосфері царського деспотизму, в середовищі, отруєнім бацилами рабства. Вона добре знала ту полярну ніч сатрапів і поліцмейстерів, донощиків і словоблудів, де кожну живу думку кувалось у лещата казенності, де саме українське слово зазнавало державного переслідування, де в'язниці були переповнені. Зі всією щирістю й гіркотою визначила Леся Українка становище свого покоління:

Орлині крила маєм за плечима,

Самі ж кайданами прикуті до землі.

Тому погляд поетеси, натхненний спів її найчастіше звернений у майбуття, де за валунами важкої свинцевої дійсності очам ясновидним уже відкривались сонячні ландшафти свободи. А поки що Леся Українка засвітила "досвітні огні" своєї поезії серед безмежної самодержавної ночі.

Яку ж треба було мати відвагу духу, щоб і серед тої, здавалось би, вічної суспільної байдужості гукнути в пітьму: "Вставай, хто живий, в кого думка повстала..." Поетеса не боялась таких "необачних слів"! Та й свої мистецькі симпатії вона віддавала тим, чий дух не корився сірому будню, співала хвалу натурам цільним, незламним, тим, хто, пориваючись до ясного завтра, міг би сказати про себе вустами одного з персонажів поеми "В катакомбах":

Не я один духовну спрагу маю,

Не я один так серцем голодую...

Під шаленим вогнем ганебних царських указів, під невщухаючим обстрілом заборон та переслідувань стояла прекрасна Леся Українка з вояцьким щитом, мов легендарна дівчина-витязь, закута в лати свого безстрашшя, гідності й правоти:

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

За глибоким переконанням письменниці, лити сльози над українським безталанням — ще не велика послуга для краю:

Доволі вже їм литись, —

Що сльози там, де навіть крові мало?

Щастя народу поетеса виборювала, щастя особисте — оплакувала. Ридань немає у її віршах, але така туга в них, такий глибокий сум, що не можна не почути плачу ніжного Лесиного серця:

Є десь на світі мій коханий,

Мій хоч несуджений, та мій єдиний!

Кого не зачарує бентежне і зоряне, світле і щире кохання Лесі Українки до Сергія Мержинського? Кого не засмутить це гірке і надривне, таке нещасливе кохання?

Криком зраненої лебідки зірвався розпач з її вуст:

"Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе:

візьми, візьми мене з собою, а буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!"

І це страшне горе переживала Леся. І сміялась крізь сльози. І співала крізь сльози пісні своїм зболеним і змученим серцем. Невиліковно хвора, Леся Українка дарувала іншим снагу свою та науку життєлюбства, жила обличчям до сонця і повертала до нього людей. Як вона сподівалась на щастя! Як вірила у вічність народу свого!

Світло Лесиної душі, її слова засяяли з нашої землі й ще багато століть горітимуть над світом. Вона завершила свій шлях так, як і починала: зі співом на вустах!