Леся Українка — поетеса світового масштабу. Творча спадщина її глибока і багатогранна. У багатьох своїх творах письменниця прагне знайти відповідь на загальнолюдські питання. У ліро-епічній поемі "Давня казка" Л. Українка роздумує над тим, яке значення має для суспільства поезія і поет.
Головний герой цього твору — поет, звичайна на вигляд людина, краса якої не в зовнішності, а в таланті. Його поезія була "і дзвінкою, і гучною", "розходилась по світу стоголосою луною". За цю незвичайну здібність — творити вірші, у яких можна знайти і розвагу, і пораду, співця дуже любили люди, особливо молодь.
В юності він славив красу чистих почуттів дружби і кохання, природи, вільної людської думки, на крилах якої поет часто линув у "таємні світи надхмарні". З часом тематика пісень митця розширюється. Він стає ближчим до реального життя, створює сатиричні вірші, що висміюють вади людського характеру — боягузтво, пиху. А коли між графом і його народом розв'язується конфлікт, поет, не задумуючись, обирає бік простих людей. Тепер ідеал поета — служіння народу у боротьбі за волю. У цей час митець постає як лицар духу, народний поет, творчість якого — потужна зброя у боротьбі суспільства з ворогами. Поет — людина безкомпромісна. На пропозицію графа продати свій хист за "гарну хату", за золото він відповідає:
Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!
Отже, на думку Л. Українки, мета митця — служити народові. Поет завжди мусить прислухатися до потреб суспільства і писати такі пісні, яких вимагає час: мирний час — ліричні, воєнний — такі, що підіймають людський дух і стають гаслом у боротьбі з ворогом.