Чарівна казка, навіяна волинськими лісами (за драмою-феєрією Лесі Українки "Лісова пісня") (3 варіант)

Якими б гучними епітетами не величало в минулі роки наше літературознавство творчий геній Лесі Українки, від цього поетеса не ставала нікому ні ближчою, ні зрозумілішою. У свідомості багатьох вона так і залишалася "співачкою" "Досвітніх огнів", хоч апогеєм її творчості була все-таки "Лісова пісня", яка зайняла виняткове місце в усій українській літературі початку XX століття. У своєму розвитку як драматург Леся Українка зверталася до тем з античної та християнської міфології, далеких у часі й просторі від української дійсності. Але це ще не була вершина її як драматурга. Лише звернувшись до вічного, невичерпного джерела — фольклору рідного краю, вона сягнула вершин драматичного мистецтва, написавши драму-феєрію "Лісова пісня". Цей твір — своєрідна художня енциклопедія з народознавства. Мабуть, жодна міфологія світу не має у своєму складі такої кількості персонажів з привабливою зовнішністю, як українська. Такими наш народ змальовує не

тільки русалок, полівок, лісовиків, мавок, а і, здавалось би, виключно негативні образи — чорта, відьму, чугайстра та інших. Ця особливість міфології не пройшла і повз увагу Лесі Українки.

"Лісова пісня" починається з прологу. Він відкривається ремаркою, яку можна було б, як і всі інші ремарки цього твору, назвати високопоетичним, глибокопсихологізованим етюдом, де все міниться найніжнішими відтінками кольорів лісового куточка України, і чарує зір, і вабить пахощами лісових дерев, квітів, трав, і милує слух гомоном лісових струмочків рідної землі.

І ось ми в пролозі потрапляємо в царство фольклорних образів, витворених фантазією мешканців Волинського Полісся: Той, що греблі рве, Потерчата, Русалка, Водяник. Усі вони живуть своїм життям. Взаємини між фантастичними істотами нагадують людські, але такі, де протилежні сили складають єдине ціле, єдину гармонію.

На асоціативній основі Леся українка створила міфологічні образи драми. Одними з таких образів є Потерчата (загублені діти). За народними уявленнями, загублені діти не мають доступу в царство вічного спокою, а тому постійно перебувають на межі двох світів: цього і того. Такими межами вважалися "лихі" місця: цвинтарі, перехрестя доріг, болота. Тож не випадково й у "Лісовій пісні" Потерчата блукають з каганцями по болоту. Вони чіпляються за кожного перехожого, і єдиним порятунком від них у народній міфології вважалися щенята-ярчуки. Тож коли Лукаш розповідає дядькові Левові, як Потерчата мало не втопили його в болоті, старий, знає, чим пригрозити:

Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра

щеняток-ярчуків, то ще побачим,

хто тут заскавучить!

Дядько Лев у творі — типовий образ мудрого знахаря. У драмі ми зустрічаємо таємниці ворожбицтва:

Я, небоже, знаю,

як з чим і коло чого обійтися:

де хрест тричі плюнуть та й годі.

Центральним образом "Лісової пісні" є образ Мавки. Навіяна багатою фантазією українського народу, виношена в думках і серці геніальною українкою вона втілює ідеали: гармонійної людини, вічного людського хисту, краси.

Монолог Мавки захоплює нас не тільки чарівними тропами, що майстерно малюють романтично прекрасні її сни:

На сріблі сяли ясні самоцвіти,

стелилися незнані трави, квіти,

блискучі, білі. Тихі ніжні зорі

спадали з неба — білі, непрозорі

і клалися в намети.

Він дивує нас і звуковою гармонією, в якій чуємо притишену колискову мелодію лісу.

Невичерпною криницею справжньої краси є мудрість народу, його пісня, поезія. Природа прекрасна, треба тільки, щоб людина була мудра і благородна у своїх стосунках з нею.