Повоєнні дитинство та юність (За повістю Г. Тютюнника "Вогник далеко в степу")

Повість "Вогник далеко в степу" — це художньо відтворена сторінка життя самого автора, пам'ять його серця. Цією повістю Григір Тютюнник щиро віддав своїм одноліткам моральний борг.

Перед читачем постають правдиві неприкрашені картини повоєнної дійсності з усіма їх труднощами й непоказним героїзмом. Автор намагається показати, що життя наших однолітків майже півстоліття тому було важким, проте сповненим людяності, чуйності, доброти й тепла. Повість дуже повчальна. Зараз досить важко уявити, що чотирнадцятирічні хлопці можуть заробляти не тільки на себе, а й на власні сім'ї, а також, беручи на себе значну відповідальність, бути ощадливими й дбайливими.

Нелегке життя не озлобило героїв повісті, навпаки, зробило переважну більшість із них щедрими, готовими кожної хвилини прийти на допомогу товаришеві. Ці підлітки — діти війни. Вони на власні очі бачили, як б'ються й вмирають солдати. Хлопцям також відома ціна хліба: той, хто зневажає хліб, уже ніколи не буде їхнім другом. Велике щастя їм приносять нечасті скромні обнови.

Щасливі, збуджені Василі повертаються додому в містечко, Їх прийняли до ремісничого училища й дали формений одяг.

Павло був молодший за друзів, і тому його в училище не взяли. Ця звістка приголомшує Павлову тітку, бо нічим топити, нічого їсти, а жити далі якось та треба. Важко було хлопцеві дивитися на згорьовану тітку, і не від черствості душевної, а тому що несила витримати гіркі жіночі сльози, Павло втікав із хати на город чи у двір. Після невдалого вступу до ремісничого Павлик твердо вирішив піти на роботу, бо це єдиний спосіб вижити. Та й без роботи Павло не мислить свого життя: у дворі та на городі, улітку й узимку, він справжній господар, бо тітка цілий день на роботі. Ніхто не нагадує хлопцеві про його обов'язки: почуття власної відповідальності формувалося в повоєнних дітей дуже рано.

Павлика все ж таки прийняли до ремісничого. Відтепер хлопець та його друзі, незважаючи на дощ чи холод, вирушають на світанку до міста, щоб устигнути до початку навчання.

Доля обділила Павлика. Його батько загинув на війні, матері немає. Тітка, з якою він живе, чужа, але казати так неправильно й жорстоко. Чутливим дитячим серцем відчуває Павлик її гарячу любов до себе. Не раз протягом ночі тітка не спала, виглядаючи хлопця з міста, не раз підбадьорювала його, завжди клопоталася біля нього, віддаючи все тепло душі. Читач вірить, що згодом Павлик спроможеться назвати добру тітку матір'ю. Та й тітці є за що дякувати хлопцеві: він росте чуйним, працьовитим, справедливим. У перший день навчання він приносить додому шматок ремісницького хліба, щоб почастувати ним тітку.

Повоєнні роки були для підлітків безрадісними, голодними й часто сумними, але наші однолітки вміли й тоді знаходити щастя в справжній дружбі, щирості, людяності. У годину тяжких випробувань саме такі люди стають найбільш справедливими, чуйними, добрими. Це дуже переконливо показав у повісті Григір Тютюнник. Інколи єдиний порух, єдиний прояв чуйності та доброти потрібен людині. А окраденій війною сироті — удвічі. До таких людей належав автор повісті. Серед інших людських чеснот Григір Тютюнник особливо цінував доброту.

Автор писав, що ідеалом для нього завжди були й залишаються самовідданість і милосердя людської душі.