Образ Климка (Григір Тютюнник "Климко")

Образ Климка

(Григір Тютюнник "Климко")

Мир та злагода. Щось повільне, тепле, м'яке, затишне. Щира усмішка, дзвінкий сміх. Впевненість у чомусь, у наступному дні, наприклад. Що буде все добре, буде, де жити, що їсти, у що одягатись. Буде освіта, чесна робота, щасливе життя.

А як щодо асоціацій на поняття "війна" та "злидні"? Жорстоке, холодне, стрімке, бурхливе. Питання про завтрашній день, взагалі про життя, невпевненість у всьому. Турботи, незгоди, муки, плач, ридання...

Війна і мир. Світло та темрява. Після довгого часу, проведеного у світлі, у несподіваній темряві ми не побачимо нічого, крім густого мороку. Після років миру чи можна повірити у реальність жаху? Страшних подій, які відбулись і які ще стануться. Мільйони життів скалічено, зруйновано так, що не відбудувати і не повернути.

У оповіданні "Климко" Григора Тютюнника відтворена гра долі хлопчака. Доля на те і доля, щоб правити своє: вона викидає жорстокий виверт, страшний і неочікуваний, під назвою війна. Маленька людина потрапляє у вир подій — смерті та мук. Він захоплює її, захлестує невеликий, але затишний човен існування. Ще раніше Климко втратив батьків, але не був самотнім: дядько, шкільні друзі, сусіди — усі опікувались ним. І він допомагав дядькові, був надійним товаришем, більше слухав, аніж говорив, але до нього тягнулись інші діти. Мріяв носити такого ж картуза з молоточками і вриватися у ніч на потязі, як дядько. Нетерпляче чекав, коли той повернеться увечері з гостинцем. Нехай не таке багате, але все ж міцне щастя, — та сильна хвиля збила його, зім'яла, здавила жужмом.

Це не було стрімко. Здавалось, сам час зупинився і тиша дзвенить у вухах.

Климко, який завжди жив тільки на станції, спершу бачить зміни тільки у тому, що оточує його. Дзвінка, незносима тиша, похмурі, стурбовані обличчя. Вагони потягів навантажені важкою бойовою технікою. Незвично і страшно. І ще настрій природи. Здається, він змінився. Матінка, вона тихо плаче осінніми дощами, схлипує холодним пронизливим вітром.

Темні, сліпі події чергуються із спалахами випадків — аварій, боїв, знищень. Як чорний кадр серед сіро-жовтої засвіченої фотоплівки — аварія паровозу, на якому їхав дядько.

Смерть єдиної рідної людини, знищення окупантами житла — одного цього вже вистачить для того, щоб людина, позбавлена підтримки, любові, місця, зламалась. А дитина? Чи може вона витримати всі ці випробування?

Але Климко виявляється сильнішим за війну, за цю винищувальну машину. Хлопець, який вже ні від чого не залежить, виявляє самостійність, винахідливість і — що найголовніше — наполегливість. Він вперто намагається вижити, вперто крокує вперед по тернистих шляхах свого розірваного дитинства. Знаходить своїх шкільних друзів та улюблену вчительку. Діти захищають її, нехай у дитячий спосіб, від дорослих: війна, як кожна екстремальна ситуація, зриває маски, — хтось втратив совість і намагається нажитися на чужому нещасті. Інших спільне горе єднає, допомагає бути витривалішими. І хлопцям майже вдається відновити затишок задля маленької дівчинки — Оленьки, вони єдині у своєму бажанні добра і щастя.

Але війна не зупиняється, нема чого їсти — і щоб хоч якось про-і жити, а краще сказати, пережити, Климко, почувши, що у Слов'янську багато солі, вирушає туди.

Ледве ступаючи замерзлими босими ногами по осінній дорозі, маючи з їжі лише червиві сухарі, — на дружину аптекаря навіть горе війни не вплинуло, — майже втрачаючи свідомість від голоду, Климко вирушає назустріч війні і далекому місту. Його долоні відкриті, він показує їх зустрічному солдатові: "Не потрібно мене боятись, я не маю зброї". Так, він відмовився від пропозиції Зульфата взяти кинджал, адже йому потрібна була лише сіль, щоб вижити.

Климко досягає мети. Селища, які проходить хлопчик, окуповані, в них панує інша, встановлена загарбниками, влада. Співвітчизники j стали поліцаями і чинять свавілля. Хлопець не може залишатись стороннім спостерігачем, тому намагається хоч якось, за своїми силами, І допомагати. Віддає гроші нужденній жінці. І світ стає привітним: він j знайомиться з земляком, чобітником-інвалідом, який втратив ноги, ] працюючи у шахті, з дівчиною, яка прямує до матері — і рятує її від окупантів. Доля не могла залишатись байдужою. Добрих людей, виходить, немало: тітка Марина бере хлопця з собою, щоб дати солі.

Ще одне випробування, ще одна перешкода на шляху людей — хвороби. Климко опиняється між життям та смертю. Селянка приносить молоко, пропонує залишитись за сина. Климко вдячний — через силу — допомагає, він міг залишитись і отримати сім'ю, але відчуває відповідальність: думає про інших, відчуваючи серцем, що його друзі дуже непокояться.

Хтозна, чи вистачило б сили повернутися пішки, та на ногах було взуття, подароване земляком, в дорогу — молоко, таке потрібне дитині, і найголовніше — сіль — та, що коштовна, як золото. Ще й тітка Марина домовилась із залізничниками. Не так, як з дядьком: у темному вагоні повертається додому герой. Та ще раз пізнавши невиправдану жорстокість фашистів — бити беззахисних і сміятися, змушений знову йти пішки...

...І ось вже рідна станція. Тиха сумна осінь навкруги. Остання спроба когось врятувати, комусь допомогти...

Вбитий війною, Климко вистояв і залишився людиною, встиг стати справжнім дорослим чоловіком, що піклується про інших, відповідальним, самостійним, витривалим, міцним, як скеля. Він багато встиг за своє коротке життя, встиг зрозуміти і довести, що за будь-яких обставин потрібно залишатись людиною і цим переміг війну.