Після того, як німці знищили станцію, дід Бочонок радив Климкові податись на села і пристати до якоїсь бабусі. Аптекар "дістав з кишені широченних своїх штанів стосик червоних тридцяток і поклав перед Климком на столі: — Може, хоч хлібину колись купиш. На всі, бо зараз вони — безцінь...". згодом Климко таки вирішив йти: "Коли Климко забіг до аптекаря і сказав, що подасться на села (про сіль він змовчав, боячись, щоб Бочонок не відмовляв його чи ще гірше — не зоставив жити в себе), той вийшов на кухню і довго несміливим баском перемовлявся про щось із Бочончихою. Климко хотів був уже потихеньку втекти, але тут увійшов аптекар з жінкою, що несла поперед себе миску борщу…". Попрощавшись з аптекарем і отримавши від його жінки шість сухарів, хлопець, босий, у тому одязі, який мав (решта все згоріло на станції), вирушив у степ. Найбільші неприємності були через босі ноги, які мерзли і дуже боліли, а також голод, бо сухарі, які виявилися червивими, швидко закінчилися, тож потрібно було шукати хоч якусь їжу.