Образ України в поезії Володимира Сосюри (2 варіант)

Поетами славна наша Україна — всі вони її діти, від Шевченка до Стуса, серед них і мужній Каменяр, і Леся Українка, і Тичина, і Рильський, і Бажай, і Малишко, і наші сучасники. Всі вони — наша гордість, всі вони оспівували рідний край, нашу Україну.

Особливо виразно ми бачимо це у творчості "кароокого солов'я" Володимира Сосюри. "Особливо", бо тематика його поезій не така різноманітна, як, скажімо, у Рильського або Тичини. Він — поет Вітчизни і кохання, що злилися у його душі в одне ціле.

І в очах твоїх, кохана,

Міниться і лине, Сонцем

щастя осяяна,

Моя Україна.

("Україні"

Саме слово "Україна" лише в одному томі з трьохтомника В. Сосюри вживається понад 150 разів. А якщо додати слова "Батьківщина" і "рідний край"... Проте це не свідчить про якусь одноманітність.

Для юнака з Донбасу, воїна і поета В. Сосюри, Україна — це солов'ї і журавлі, золоті жоржини і "васильки у полі", це конвалії і пролісок, багряні маки серед жита і "розривів грізні маки", вишні у цвіту і навіть "дими вишневі"... Ми знаходимо у поета опис всіх пір року і часів доби: "червону зиму", "осінь златокосу на баскім коні", "ночі солов'їні" та "вітер молодий світання".

Стиль Сосюри — акварельна виразність, його улюблені тропи: епітети і порівняння, він сприймає і передає світ через нюанси кольорів.

Не зів'януть квітки,

не погаснуть огні,

шле привіт нам весна солов'їна,

І як сад навесні,

і як зорі ясні,

Розцвітає моя Україна.

("Мрійний вечір")

Наче символи високого людського духу, змальовані Лавра і златоглава Софія. Взагалі архітектурні пам'ятники і просто пам'ятники часто згадуються у віршах Сосюри.

Унизу Дніпрові хвилі

плачуть на зорі...

На Аскольдовій могилі

Сплять богатирі...

Сплять визвольники Вкраїни

непробудним сном...

("Аскольдова могила")

Зворушливі рядки присвячує поет описам природи. Та не лише природа і пам'ятники архітектури постають у віршах поета. Україна для Сосюри — це й прекрасні її діти. Він зображує ділу галерею синів та дочок України. Це швець і лісоруб, ковалі і шахтарі (їм присвячено навіть десятки віршів), мулярка й одкатниця, вчителі, комбайнери... Не забуто і видатних людей, і безіменних трудівників і воїнів. Ось як оспівує Сосюра юнака, що кинувся на ворожий кулемет:

Сіяли очі, як живі,

Якоюсь дивною красою,

І сонце сходило в крові,

благословляючи героя.

Зрештою, це весь народ України, і для кожної людини поет намагається знайти тепле поетичне слово.

Україна для Сосюри — це її славетна історія, він згадує і "воїнів суворих Святослава, і Богдана Хмельницького, і лицарів, що "Карла і Наполеона прогнали з рідної землі".

Не забута і мова — "душа голосна України". Лірик і патріот, Сосюра закоханий у "мову матері своєї", він чудово розуміє, що "без мови рідної... й народу нашого нема", що людина, яка забула рідне слово, перетворюється на перекотиполе, на листок "що вітер з дерева зрива" і несе у безвість.

О місячне сяйво і спів солов'я,

Півонії, мальви, жоржини!

Моря бриліантів — це мова моя,

Це мова моєї Вкраїни.

("О мова моя!")

Свій рідний край закликає любити Сосюра. Любити всією душею, як матір, як все найдорожче, що має людина у цьому світі:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води,

в годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди...

Цей заклик прозвучав у ті роки, коли любов до рідної української (а не російської великодержавної) Вітчизни вважався трохи не злочином. Тож хай він звучить у наших серцях сьогодні, а не лишається порожнім звуком. Бо про нашу вільну державу йдеться у цьому заклику:

Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі...

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі.

("Любіть Україну")