Василь Стус по праву вважається одним з найвизначніших українських поетів двадцятого століття. Він прийшов у літературу в кінці 50-х — на початку 60-х років, коли зміни в житті країни, пов'язані з викриттям культу особи Сталіна, привели до вибухових змін у мистецтві, літературі і, насамперед, — у поезії як роді літератури.
Василь Стус — поет ліричного складу, у нього майже немає сюжетних творів. Характерна для Стуса метафоричність образного мислення є дещо незвичною для ліричної поезії, тому твори його сприймаються інколи важко.
Дитинство Василя Стуса припало на роки війни. Коли вона закінчилася, хлопцеві було сім років І хоч писати Василь почав рано, у перших віршах за межі дитячих вражень, юнацького кохання не виходив. Роки юності — роки надій і пошуків себе, мрій про щасливе майбутнє:
Нам є де йти — на хвилі, на землі
шляхи мов обрії — далекі і прозорі...
Хай юність догорить — ми віддані життю,
і нам віддасться в славі!
Такими оптимістичними бачаться поетові майбутні життєві дороги у вірші "Не одлюби свою тривогу ранню".
Життя поета, боротьба, думки, почуття й помисли, кожен образ і кожен вірш не те що пов'язаний з Україною, її долею, минулим, сучасним і майбутнім, а сповнений нею.
Серед ровесників, поетів-шістдесятників В. Стус виділявся органічним злиттям у поезії інтелектуальної напруги, складності світовідтворення з істинно національним, що сягало з глибини народної естетики, моралі, світобачення. Головне — це було несилуваним, природним. Саме тому поезія Василя Стуса "виходить далеко за межі того експериментального бунтарства, тієї, на жаль, нерідко дилетантської інтелектуалізації вірша, яка була характерною для багатьох його ровесників".
У ряді віршів В. Стус розмірковує над сутністю людського існування, над пошуками шляхів у житті, у боротьбі за вселюдську правду.
Мою увагу привернув до себе вірш "Як добре те, що смерті не боюсь я..." Твір цей невеликий за розміром, але надзвичайно насичений, у ньому наче сконцентровано життєве кредо поета, бачиться мов вирізьблений у граніті його портрет, головні риси характеру, окреслено трагічний, страдницький життєвий шлях. Зі скупих, стриманих рядків постає образ мужньої людини, борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу.
В. Стус передчуває, що йому судилися недоля й неволя. Він не боїться їх Сміливо йде їм назустріч. Моральну силу вистояти, не клонитись поетові дає переконаність у тому, що правда — за ним, що він жив так як треба, як достойна людина.
Щодо інтимної лірики В. Стуса, то вона здебільшого писана в роки неволі. Спогади про найдорожчих людей — дружину, сина, матір, чи звернення до них, спогади про найінтимніше в його житті—радість кохання, окремі найдорожчі епізоди, які пам'ять береже в найпотаємніших закутках душі, немов бачаться крізь призму похмурої неволі, затінені болісним розумінням того, що ліричний герой приніс дорогим людям біль і страждання
Але й серед страждань і смертей, серед знущань, у неволі зберіг він, як вогник свічки в бурю, тепло й ніжність почуттів.
Мова поезій В. Стуса відзначається багатством барв, оригінальністю, сміливим поводженням з установленими нормами.