Трагічне явище української еміграції в новелах В. Стефаника

Землі триматися треба,

бо як відірвемося від неї,

то буде і їй зле

без нас, і нам недобре без неї.

Б. Лепкий

Рідна земля перетворилася

на мачуху, бо не були її

працьовиті сини господарями на ній.

В. Стефаник

Серед творів В. Стефаника на особливу увагу заслуговують ті, де порушується проблема пролетаризації українського села. Майже кожна новела збірок "Синя книжечка", "Камінний хрест", "Дорога", "Моє слово" — то гостра соціальна драма, трагедія людського життя; безвихідь, прірва, з якими віч-на-віч зустрілося західноукраїнське селянство, що змушене було кидати рідні землі й шукати щастя далеко за їхніми межами. Згадуючи про цей період творчості, В. Стефаник писав: "Я тепер борикаюся з пролетарієм сільським, з палієм, з анархією. Пишу за нею, а властиво за себе. Бо можна свої муки і розпуки класти кому-небудь на плечі, аби ніс межи людей, аби ними зівав на світ, як великою раною... Я не можу цілими днями дрижати в гарячці, ані не можу мозком так обертати, аби видіти все і найменшу гримасу пролетаря".

Особливе враження на читача справляє новела "Камінний хрест". Головні герої новели — селяни, позбавлені найголовнішого, того, що складає сенс життя, або без чого те життя не має жодного сенсу. Вони наділені здатністю у незмірно більшій мірі від інших людей переживати свою муку. Вони не бачать завтрашнього дня, не можуть прогнозувати своє майбутнє. Вони мучаться й терплять...

За своїм настроєм новела "Камінний хрест" трагічна. Але, як стверджує І. Денисюк, трагічна за ситуацією, а не за приреченістю героїв, фатальністю їхньої долі.

Згадаймо життя Івана. Воно пройшло з конем і "возом при праці". Сліди коліс, копит і широченних п'ят бідняка зрушували й тривожили Довкілля, ніби стверджуючи єдність землі й космосу, що викликана динамічно-експресивною, але й дуже важкою працею.

Затурканий, але розумний від природи селянин усвідомлює, що далі жити так не зможе, а тому вирішує назавжди покинути рідну землю. Найбільше запам'ятовується епізод, коли Іван і його дружина, вбрані по-панськи, заходять до хати, де зібралися односельці, в очах яких не було радості.

Громада ридала: люди прийшли не на проводи, а на похорони. Дідухів хоронили заживо. Побачивши їх у новій одежі, сусіди раптом збагнули, що їх уже немає, що лише їхні душі залишилися витати над камінним хрестом, "...а розлучені з ними тіла в панськім убранні пливуть зовсім не в Канаду, пливуть на цвинтар".

Такий душевний стан був і в подружжя. Підтвердженням цьому є епізод з тексту: Іван ставить на пагорбі кам'яного хреста, висікає на ньому своє й жінчине ім'я.

Від'їзд до чужої країни розіграв в серці Дідуха зв'язок зі світом. Велика туга лягла на його душу, і здалося селянину-пролєтарію, що життя покинуло його, бо він "кам'янів".

Страждання бідняка асоціюється з чорною ріллею, що дрижить під сонцем, а сльоза на очах — вираз того болю, символ нестерпного життя, яке котиться по мертвому камені.

І. Франко всім серцем своїм розумів проблему еміграції. Творчою інтуїцією він відчував: від'їзд до чужих земель — то розрив єдності з рідним середовищем, відчуття майбутньої духовної кризи. А якщо це істина, то чи зможе бути щасливою людина-емігрант?! Безумовно, ні. В одному з віршів циклу "До Бразилії" письменник ще раз підтвердив основну думку новели: на лицях тих, що зібралися на вокзалі, слід терпінь, надій марних; вони — емігранти.