Марія — це вічне добро (за однойменним романом У. Самчука)

Марія — звичайне слов'янське ім'я. Мою бабусю теж звали Марією, вона була селянською жінкою, мала п'ятьох дітей, яких виховувала та "виводила" в люди сама. Мій дідусь не повернувся з війни, пропав безвісти.

Кожного літа я приїздила до бабусі в село, бачила, як вона поралася на городі, дуже любила доглядати городину, а яка у неї була чудова полуниця! Дуже любила тихі вечори, коли за двором збиралася "вулиця", на ослінцях сиділи сусіди та згадували свою молодість. Бабуся часто розповідала про тяжкі роки голодування і нестатків. Зі слів моєї мами, найкращим "десертом" для малечі був узвар з лушпиння буряків: червоний і дуже солодкий. Ото було свято!

Чому я згадала про це, мабуть, тому, що прочитала роман У. Самчука "Марія". Спокійно читати його неможливо, мої однолітки дивувались: чого це мене "потягло" на таку літературу? Просто захотілося дізнатися побільше про той час, коли люди поїли навіть кішок і собак, вдавалися до канібалізму, втрачали розум. Та й по телебаченню багато йде інформації про той нелюдський час.

Що мене вразило найбільше, спитаєте ви. Я відповім: як змогла звичайна жінка перенести такі випробування долі, прожити майже 70 років у постійній боротьбі за щастя. Доля до неї була несправедлива! Спочатку прийшло раннє сирітство, злидні, поневіряння в чужій хаті, наймитування. Хіба це дитинство? Що теплого й ніжного залишиться у Марії від нього? Нічого! Прийшла юність, перше кохання до Корнія, мрії про щасливе подружнє життя. І знову випробування. Коханий іде на службу, довгих сім років його чекає дівчина. Ні листа, ні вісточки від нього! Що робити, роки минають, плине час! З'явився Гнат, тихий, мовчазний, покірний, він навіть кохає її якось по-своєму, без вогню в очах, без пристрасті. Залицяється по-тихому, робить дорогі подарунки, не квапить жінку. І Марія поступається, дає згоду на шлюб з чоловіком, якого не кохає. Та й зовні Гнат не дуже привабливий: невеликий на зріст та ще й кульгає на праву ногу. Марії поталанило в іншому: її чоловік був вправним і працьовитим господарем, любив землю, ревно обробляв і доглядав посаг Марії — дві десятини поля.

Минали роки, життя текло своїм помірним руслом, як річка між берегами. Послав Господь подружжю діточок: спочатку первістка Романа, потім неживу дитинку, згодом народилася дівчинка, яка стала надією Марії. Але, на жаль, діти померли ще зовсім маленькими. Знову випробування та страшне горе впало на голову жінки. У чому винні діти, мабуть, не було в їхньої матері кохання до "їхнього батька, тому й не задержались вони на цьому світі. Яке це горе для матері — ховати своїх дітей!

Марія знову вистояла, бо знала: щастя прийде до неї. І воно прийшло, бо повернувся Корній — злий, роздратований, "обрусівший" на морській службі. Він дуже обурився на Марію, що не дочекалася його, вийшла заміж за іншого, стала зрадницею. І знову жінка починає боротьбу за своє щастя. Крок за кроком, день за днем сіє в душі Корнія паростки любові, спокою, надії. І вони проросли новим коханням, міцною родиною, діточками. Марія нарешті відчула щастя, справжнє жіноче щастя!

І раптом настали страшні часи. Як важко жити в часи змін, особливо політичних. На село прийшла нова влада у шкіряних куртках, почала відбирати землю, худобу, харчі. Почався голод, сварки, навіть вбивства і людоїдство.

Особливо мене вразив епізод, коли помирала від голодної смерті донька Надія та онука Христуня, а поряд жив Максим — брат і дядько, їв і пив досхочу, жирував, йому байдуже, що від голоду попухли рідні люди, що смерть стоїть на порозі "їхнього роду. На мою думку, правильно зробив Корній, що зарубав сокирою рідного сина, хоча це й великий гріх, але Максим став Іудою, душогубом, вбивцею. За це йому батькова кара!

Спливали останні дні життя Марії — великої мучениці, лежала вона в ліжку і дивилася широко розкритими очима на сонце, яке сходило над розтерзаною Україною. Його промені принесли новий день і забрали останній подих матері, яка пішла у вічність.